«Ми дбаємо про дітей. Це допоможе нації вижити». Як діє жіноча ініціатива в Запоріжжі

Війна

«Дайте мені ручку — і я цифрами доведу вам, що повномасштабки не буде», — казала Олена Набокова із Запоріжжя напередодні вторгнення. Вона доводила, що війна — це гроші. Що Росії війна невигідна. Що впаде її економіка і Путін на таке не піде.

Переживши перший шок на початку великої війни, вони разом із чоловіком Олександром із головою пірнули у волонтерство. Квартира Олени перетворилася на волонтерський хаб. Спочатку добували медикаменти, батарейки в слухові апарати і все, що було потрібно людям із проблемами зі здоров’ям у той час, коли нічого не працювало. Пізніше стали з’являтися продукти, гігієнічні засоби і ще купа всього.

«У моїй квартирі постійно були якісь люди: знайомі й незнайомі. Хтось постійно телефонував. Хтось пропонував: “У нас є пшенична крупа. Треба?”. Мій телефон уже не вміщав ту кількість номерів, які я зберігала», — розповідає Олена.

Згадує, що в перші місяці повномасштабки було дуже багато енергії і вона ще ніколи не почувалася такою фізично витривалою, як тоді.

«Я мало спала. Моталася так, що за мною важко було встежити. Нам багатьом здавалося, що це ненадовго. Що кілька місяців треба протриматися — і все локалізується. Головне впрягтися і разом працювати, щоб війна швидко скінчилася. А вночі я робила дописи в соцмережах. Показувала, що роблю, де є який центр, куди можна звернутися», — ділиться наша співрозмовниця.

Але війна тривала. Зрозумівши, що це надовго, Олена вирішила, що треба виходити на новий рівень.

«Після того як підгузки перестали поміщатися і буквально випадали вже крізь вікно, я зрозуміла, що пора відкривати центр», — каже Олена.

Центр допомоги спочатку розташувався в приміщенні, яке надала подруга Олени. А потім підтримку запропонувала благодійна організація. Волонтери допомагали громадам, військовим, дітям, ВПО. Направляли допомогу тим, хто вивозив людей з окупованих територій. Адже потрібні були і продукти, і речі, і ті самі підгузки.

Не риба, а вудка

З часом Олена зрозуміла, що треба вже не просто годувати тих, хто потребує допомоги, а давати їм вудку, тобто можливості, щоб людина, яка хоче працювати, могла навчитися чогось, проявити себе, розвиватися професійно та особистісно.

«Наші пріоритети змістилися з видачі допомоги до створення можливостей», — розповідає вона.

Так почали організовувати різні навчальні заходи для дорослих і дітей. Найбільше уваги приділяли дітям. Сформувалася команда, у якій були соцпрацівниці, психологині, юрист, логопед, спеціалістка з позитивного батьківства, вчителька англійської мови.

«Ми весь час пропонуємо якісь потрібні всім речі, яких немає в місті. Наприклад, безплатна допомога логопеда в нас з’явилася в одних із перших у Запоріжжі. Саме у 2022-му я дізналася, що обстріли і бомбардування спричиняють складнощі з мовленням у багатьох дітей», — каже жінка.

Обстріли і бомбардування спричиняють складнощі з мовленням у багатьох дітей

Олена наголошує, що Україна переживає унікальний досвід. Адже пандемія ковіду в 2020–2021 роках плавно перейшла в повномасштабну війну. Тому в дітей, наприклад, 10–12 років може відчуватися брак досвіду соціалізації після 5–6 років дистанційного навчання.

«Деякі діти просто не навчилися добре розмовляти, чітко формулювати свою думку, — пояснює Олена. — Добре, якщо батьки усвідомлюють це і мають час та можливості займатися з ними. Але багато в кого такої можливості немає. Є 10–11-річні діти, які навчаються перед екраном комп’ютера 5–6 років, відтоді, коли садочки стали дистанційними ще під час ковіду. До нас приходять діти, які не вміють писати. І з ними також треба працювати».

У центрі допомоги жінкам і дітям від ГО «Українське жіноцтво», яку очолює Олена, сьогодні організовують школи лідерства, вчать підлітків опановувати онлайн-професії.

«Цей досвід мав вау-ефект. Діти не хотіли йти з центру. У нас вже за розкладом наступна група чекає, а вони не могли наспілкуватися. Ковід і війна вкрали в дітей дитинство і юність», — каже Олена.

Багато дітей, які приходять до центру, мають різні порушення: розлади аутичного спектра, порушення слуху, цукровий діабет тощо.

«Ми маємо багато партнерів і друзів, які нам допомагають: і людей, і організацій. Для нас ця робота — втілення нашої з командою любові до дітей», — ділиться волонтерка.

Ковід і війна вкрали в дітей дитинство і юність

Для батьків проводять заняття про свідоме батьківство, про те, як спілкуватися з дітьми, живучи у війні. Також працюють із темою проживання втрати. Олена на своєму прикладі знає, наскільки це важка тема.

Початок волонтерства

Почала волонтерити Олена у 2014-му. Тоді вона часто бувала в лікарні із сином і бачила жінок із дітьми, які, тікаючи від війни, опинялися в медичних закладах і жили там перший час.

«Відчувалося, що не було розуміння, куди тих людей дівати. Не було механізмів допомоги. Дівчата приїздили хто в чому стояв, без документів, без нічого», — згадує Олена.

Розуміючи, що переселенцям навіть помитися нормально ніде, вона запрошувала їх додому.

«Ділилася чим могла. Я ніколи не була забезпеченою людиною. Але нагодувати, пустити помитися чи переночувати — завжди, будь ласка», — каже жінка.

Таке ставлення до життя Олена перейняла від родини. Для її 95-річної бабусі, яка пережила Другу світову війну і живе у війні теперішній, нагодувати людину — це також прояв любові.

Кар’єра

«Мій сильний бік — це комунікація. Спілкуватися я вмію і люблю. І я досі люблю людей», — розповідає вона про себе.

Олена почала працювати в 16 років — фельдшеркою на швидкій допомозі. Пізніше здобула вищу освіту на факультеті міжнародної економіки.

Пробувала себе на різних посадах, але вирішила, що хоче розвиватися і займатися власною справою. Писала статті, просувала бізнес-сторінки в соцмережах. Пізніше співпрацювала з міжнародними організаціями, працювала в благодійному фонді. У 2018-му разом із подругами створила ГО «Українське жіноцтво», щоб допомагати жінкам, які прагнуть до підприємницького мислення і самостійності.

«Досвід керування людьми у мене з’явився ще до того, як я отримала диплом про вищу освіту. У мене завжди був людиноцентрований підхід, хоч я тоді й не знала, як це називається», — каже вона.

Олена звертає увагу, що часто підтримка в Україні надається лише певним категоріям людей. Наприклад, тільки ВПО, чи тільки багатодітним, чи тільки самотнім матусям.

«А що робити тим, хто не має власного житла і не може адаптуватися в Запоріжжі, приїхавши в місто із села? Коли ми допомагаємо людям за категоріями, це роз’єднує суспільство. Чому треба мати інвалідність, щоб піти навчатися?»

Ці роздуми привели її до ідеї рухатися іншим шляхом: надавати можливості всім, хто їх потребує.

Втрата

Окрім професійного розвитку Олена багато уваги приділяла синові, якого виховувала сама. Її Сашко ріс веселим хлопцем і мріяв бути тренером. Однак із дитинства його мучила бронхіальна астма. А це означало лікарні, крапельниці, реанімації.

Після чергової реанімації свого маленького сина, не маючи підтримки колишнього чоловіка, Олена потрапила до лікарні з інсультом.

«Тоді в мене вперше діагностували клінічну депресію», — згадує вона.

Після інсульту почалися проблеми із серцем. Олена отримала статус людини з інвалідністю в 30-річному віці. Продовжувала працювати і виховувати сина. Через 14 років, у 2020-му, сталася біда. Її Сашко, майже дорослий 17-річний хлопець, ліг спати і не прокинувся.

«Ніхто ніколи не зрозуміє матір, яка втратила дитину. Ми можемо бути емпатичними, можемо співчувати, але зрозуміти неможливо», — каже Олена.

Депресія

Після смерті сина Олена, усвідомивши, що потребує допомоги і самотужки не впорається, пішла до психіатра.

«Уявіть людину, яка постійно запізнюється, ніколи не відповідає на повідомлення і забуває, як звати свого кота. Це не завжди лінощі чи байдужість. Це можуть бути ознаки клінічної депресії, яка буквально затягує людину в пітьму. Наприклад, ти просто лежиш і не хочеш навіть рухатися. Піднятися з ліжка — це вже подвиг, не кажучи вже про те, щоб помитися. Нічого не може вас зацікавити чи порадувати», — розповідає вона про свій стан.

У суспільстві, на жаль, цей стан часто знецінюють, плутають із сумом через втрату близьких і вважають, що з часом усе минеться. Тому Олені важливо ділитися власним досвідом, щоб жінки, які проживають подібне, знали, як підтримати себе. Вона шукала спілкування з матерями, які також втратили дітей. Особливо з тими, які втратили єдину дитину.

«Тобі здається, що більшого горя немає, — ділиться своїми почуттями Олена. — Що ти переживаєш унікальний досвід. Мені потрібне було розуміння, що я не одна така. Не знаю навіщо. Можливо, щоб побачити і почути, що це можна пережити. Хоча б теоретично зрозуміти. Бо навіть після п’яти років проживання для мене це ніби вчора сталося. І хоча я пропрацьовувала свій стан упродовж багатьох годин під час сеансів особистої терапії, на сьогодні я лише на початку шляху проживання втрати, на жаль».

Непрохані поради

Під час російсько-української війни, коли українці щодня втрачають близьких, рівень знань про горювання і проживання втрати досить низький. Спроби допомогти і зробити «як краще» можуть обертатися безтактністю, яка ранить.

Хтось радить матері, яка втратила дитину, терміново народити іншу чи всиновити. Хтось пропонує разом піти волонтерити в центр для онкохворих дітей («побачиш, скільки дітей помирає, і це тобі допоможе»). Брак емпатії і бажання «зробити краще» виливаються в безтактність і непрохані поради.

Олена радить запитати в людини, яка переживає втрату, як їй можна допомогти. Коли знайомі, побачивши її стан, сказали: «Ми не розуміємо, що можна для тебе зробити, але дуже хочемо підтримати. Чим тобі допомогти?», жінка попросила, щоб її завалили роботою. Вони так і вчинили. Допомогли, дали рекомендації. У роботі Олена знаходить нові сенси.

Нові сенси

Біль від втрати не минає. Однак Олена щодня робить щось для людей і вбачає в цьому свою місію. Вона здобула психологічну освіту і закінчує навчання на консультантку в методі позитивної психотерапії. Вивчала питання аб’юзивних стосунків у родині. Як психологиня консультує підлітків і їхніх матерів. Допомагає дітям загиблих захисників.

«Сім’ї повинні відчувати повагу і вдячність. Відчувати, що українське суспільство про них пам’ятає. Важливо дякувати, підтримувати. Іноді просто побути поруч, сказати жінці, що ми чекаємо на неї, на її дітей, що ми тут, поряд», — каже волонтерка.

А ще в їхньому центрі діє програма для майбутніх мам, які наважуються народжувати дітей під час війни. Олена та її колеги співпрацюють із жіночими консультаціями, пологовими будинками, громадськими організаціями. Від початку повномасштабної війни допомогу отримали 420 мешканок Запоріжжя.

«Допомагаючи дівчатам із прифронтового міста народити дитинку, ми дбаємо про те, щоб Україна мала дітей. Нам потрібно піклуватися зараз, бо це майбутнє і те, що допоможе нації вижити», — вважає Олена Набокова.

Публікацію створили Texty.org.ua за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України — рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю Texty.org.ua і не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.

війна діти війна люди громадянське суспільство ісар