Зима в стабпункті. 65 днів зі щоденника Євгена Спіріна

День 1

Щоб не загубитися, чіпляєшся за дрібниці. Найважливішими стають дрібниці. Люди, які по чотири-п’ять днів оперують, сплять тут, знов оперують, між нескінченним потоком горя, поранень, щастя життя і радості рятування створюють світ дрібниць. Наліпка із собакою, малюнок, брелок, домашня маленька лампа.

Люди, які йдуть на штурм, мерзнуть, терплять біль і чекають на евак, який забере. Іноді чекають добу. Іноді більше. Люди створюють світ дрібниць. За який можна зачепитися. Бо це не про кролика, білого дитячого кролика в закривавленому рюкзаку, це про світ дитини, якій належав цей кролик. Це цілий великий всесвіт, за який можна зачепитися. Чхати на ядерні вибухи, чутки і навіть біль. Коли життя може зачепитися за маленького кролика, якого бійцю поклали в рюкзак. Бо це не іграшка, а нагадування про любов.

Про що б ти думав, дивлячись на паперове фото? Не про шматок папірця, не про кров на каталках і не про страх. А про свій всесвіт, про спальник, у якому тільки тобі відома любов. На ці дні й місяці мороку, болю і дивної радості життя.

І десь далеко, там, це просто китайський кролик [його обов’язкового заберуть і віддадуть власнику], патч із псом, брелок і паперове фото. А тут це всесвіт любові, відомий тільки тим, кому ці речі належать. Моє паперове фото, яке значить більше, ніж усе.

День 4

Мені вперше нема чого сказати. У цьому нема ніякого сенсу. У всіх цих словах. Все, що було позаду мене, всі ці морги й інше, це просто якісь дитячі лящі від долі. Все це неважливо. А тут просто один нескінченний потік. Станція пітстопу, як у перегонах Формули-1. Тільки там міняють колеса і радіють перемогам. А тут крики болю, кров і відірвані кінцівки.

Станція пітстопу, як у перегонах Формули-1. Тільки тут крики болю, кров і відірвані кінцівки

Швидше швидше швидше швидше швидше, далі далі далі далі далі. Номер..., номер..., номер...

Доба за добою. Година за годиною. У деяких нескінченні місяці в цих підвалах (якщо пощастило, а якщо ні, то будь-де в підходящому будинку селищ, забутих всіма). Різати, шити, витягати. Пітстоп, розчинна кава, три цигарки. Далі.

— Ааааа, мені боляче, бо ля че, ааааа, ногаааа.

— Зараз потеплішає. Трохи.

Пекло для сентиментального дурачка, який думав запам’ятати всі-всі імена, а на другу добу заплутався в номерах. Тому й нема що сказати. Що тут скажеш. Мовчи і вчись.

День 6

— Як тебе звуть?

— [...]

— Добре, все добре. Яке звання?

— Сержантка.

— Медик?

— Ну я командир штурмового відділення. А як він [побратим]? Там все буде в порядку?

— Все. Розкажи, як у тебе такі вени хороші. Ти спортсменка?

[Боже, шо за дурню ти питаєш, щоб говорити, шо за дурню ти верзеш]

— Спортсменка, так. Ну я люблю спорт.

— Зараз трошки попече. Але вени гарні. Який спорт?

— Бігаю.

[Питай шось, питай]

— А довго бігаєш чи коротко?

[ПРИДУРОК, ти забув слова «спринт» і «марафон»?]

— Ну я, ааай, коліно, ааай, ааай.

— Ну все, все. Зараз трошки. Тобі треба вимити руки. Давай грати, ти ніби прийшла до мене на ноготочки, а я тобі роблю ноготочки.

[Та протри ти вже той бруд між пальців і зверху, боже, навіть годинника не бачити]

— От ти в моєму салоні, і ми робимо ноготочки.

— Смішно, тепло.

— Зараз перевдягнемося, сухе, тепле. Краще?

— Як там він?

— Добре, трошки уламків, он на сусідньому столі.

— Я ж зараз до своїх поїду? Там же штурми... Треба їхати.

Ні [поки що не поїдеш], поки що ні.

Короткі штурмові дні листопада з крижаними ночами, по горлянку в багні, прориваючи метри посадок щоб витіснити рак, який повзе далі, в глиб країни. Вони йдуть, стікають кров’ю і йдуть, падають і встають. Вони з плоті, і вони смертні. І їм боляче, і ззовні, і всередині. Не залізні, не бетонні й не залізобетонні. Вони люди, звичайні смертні люди.

День 11

— Що там із моєю лапою? Мені важливо, щоб лапа була ціла, мені важливо бігати, бігти треба, на них бігти, я їх усіх завалю.

— Все добре з лапою. Болить? А якщо ворушити пальцями?

— Отак ворушу? Бачите?

Звісно, бачимо, на залишках м’яза ледь ворушиться палець. Останні імпульси струму в промерзлій наскрізь кінцівці, що її рятує розум, який чекав на цю мить останні п’ять днів.

— Мені важлива моя нога, дуже важлива. Мені пити, я чотири дні не пив.

— П’єш, літр капається, а більше не можна.

— Я чотири дні чекав попити.

— Треба ще почекати, бо не можна.

— То шо там моя нога?

Скільки людина може чекати? Може біситись у черзі, або сидіти без світла, або чекати повідомлення, чекати вибачення від коханої, чекати звістки. Чекати пікап у кущах. П’ять діб на морозі, незважаючи на шмаття зі шкіри, берця, бруду і крові. Але ж це нога. «Чекайте на точці, погані умови».

— Я спав на пдрх, ти розумієш, я спав у ямі на них. Серед трупів, я не можу довго повзти. Дайте пити, людина ти чи хто? Ти розумієш, що я хочу пити?

Гра в кубики. Замість пити. Кубик того, кубик сього. І ще кубик зверху. Страшніше за біль тільки очікування в ямі з мертвими, своїми і чужими.

— То як там моя нога?

Можна сказати, що добре. Хтось там за багато кілометрів перед тим, як поїхати додому, гляне на знімок, на всякі потрібні папірці й скаже: «Добре, що так відрізали, пощастило, могло бути гірше, по саме стегно». Заїде в супермаркет по стейк і пляшку. Таких «добре» до біса за день. Чи всі їх запам’ятаєш.

А тут вже мінус 7, і це ще не грудень. Темніє о третій, світає о сьомій. Довгі лисі смужки дерев і кущів із мінами і маленькими крапками, що очікують. І в ямах, і біля доріг. Наспівують, марять, гарячкують і крижаніють. Крізь тонкі отвори вій спостерігають, як сонце вмирає в північному небі, — це ще 14 годин чекати, бо вночі не знайдуть. Як би не шорхалися тими посадками.

— Та дай мені попити!

Даси, звісно, хоч і не можна, але куди тобі подітись.

День 13

Чорні пухнасті хмари, які от-от народять. Виблюють попіл на траву, жовту, всохлу. Як і все тут. Як обличчя людей всохлі. Як нерви всохлі. Як життя, яке всохло, як річка, у якої і в гуглі немає імені.

— Знов цей присмак печії, скільки я пив енергетиків? Може, зробимо ЕКГ? Цікаво, що вона покаже?

— Покаже, що ти давно вмер, і це буде правда.

— Я повернуся додому, і знаєш шо? Знаєш? Я куплю плейстейшн і підписку на порнхаб!

— Ну який довбойоб купує підписку, якщо в інтернеті повно безплатного порно?

— Так це щоб мені не вилазили вікна «відключіть рекламу». Я вже включив, зрозуміло? І плейстешн, і ще горішки з клоуном. І піратом. І «Прінглс».

Ти дійсно хочеш плейстешн і «Прінглс»? Я вже нічого не хочу. Не хочу дивитися в зелені очі, спати в ліжку, купатися, їсти приборами. Виделкою з ложкою. Мати подушку, зубну щітку. І, може, себе. Не хочу. Я ненавиджу все це. Руки, ноги, стегна, відірвані пальці, крики і сльози. Яким би мало бути моє майбутнє? Ложка, виделка, плейстешн.

Чорні пухнасті хмари народжують, качають яскраву зірку в депресивному небі, яке не врятує гідазепам. Тут більше нічого не можна вже врятувати. Ані нас, у цих гнійниках із простроченими бинтами, ані інших, зневірених.

На ранок буде сніг. Свіжий і мокрий. Впаде на залишки цих дерев. На перекопану землю. Ми ніколи не порахуємо ці кістки.

День 15

Холод, багнюка, безвихідь, КАБи, скиди і розуміння, що вже нічого і ніколи не буде — тут добивають людей. Але до всього цього їх добиває самотність.

Внутрішній короїд, який точить зсередини. Можливо, у когось є ця злість на цивільне життя, але я таких тут не бачив. Очі, як чорні діри, після діб у холодних багняних кущах із ногами, крижаними пальцями, що вже стали чорними. У цих очах ніколи нема ненависті — тільки самотність.

«Віримо в ЗСУ», «ми серцем з вами», «підтримаємо наших». Паперовий лелека, якого зробили, щоб допомогти тим, хто залишився без житла після землетрусу. Аватарка з прапором, тризуб на тлі, вишиванка на свято, тости за перемогу, свічка за здоров’я, пісня за упокій, віршик за патріотизм, казочка за загиблим.

«Молимось», співаємо і танцюємо, як шамани з маракасами, віра в надприродне, магічне «Якось воно допоможе», аби тільки не я. Пісня на радіо, земелька в хусточці, 100 гривень фонду, пожовклий лимон у кошик «для фронту», долоні до губ, чумний вигляд після обіду. «Боже бережи».

«Молимось», співаємо і танцюємо, віримо в надприродне, магічне «Якось воно допоможе», аби тільки не я

«Не береже», ні від мін, ні від гангрени, ні від сепсису, ні від ампутацій, розірваних кінцівок, вибитих очей, політравм. І не береже від болю самотності. Ніщо не залікує хворе самотністю серце. Болюче і пекуче, наче Кароліна ріпер.

Ніщо не вилікує самотність. Окрім фотографій, які випадають із кишень кожного пораненого бійця

Ніщо з цього не вилікує самотність. Окрім фотографій, які випадають із кишень кожного пораненого бійця. З обличчями, спогадами, коханням, всесвітом, дорожчим за це життя.

День 18

Не поганий і не ідеальний день, такий, як і всі тут, може, складніший. З раннього ранку і дотепер, із короткими перервами, в операційній.

Очікувано, що і міномети, і арта ірано-кндро-росіян чи кого там ще щиро «вітали» з днем ЗСУ. Останні години вийшла розмова: чи маємо ми право не відпускати людину, не давати померти і тримати її, якщо, з одного боку, присягнулися рятувати, а з другого боку, знаємо, що сенсу вже нема.

Такі банальні питання з розряду першого курсу етики. Але такі важкі на війні. Чи може хтось собі зізнатися: все, це кінець, досить? Чи продовжує качати і тримати, просто уникаючи відповіді на питання, чи це кінець?

Чи може хтось собі зізнатися: все, це кінець, досить? Чи продовжує качати і тримати?

Ніяких відповідей тут не буде, ніхто їх ніколи не знайде. Та й шукати немає сенсу. Відповідь на питання, чи відповів на останні слова того, хто вмирає, чи почув він? Ніколи не дізнаюся.

Залишається тільки одне правило: піклуватися про живих, до мертвих ставитись як треба. З великою повагою.

День 24

Мені іноді здається, що граням болю нема краю. Є струм у шию або мошонку, є зрада, є ампутація. Цей біль зрозумілий на шкалі. А є біль війни. Ну так, смішно це чути. Війна ж суцільний біль. Але це не той біль.

Це жетони в полях, намотані на вугілля, де лишилися тільки нігті. Це руки, які зависли на кущах після скидів і мінометів. Це розвернуті кишківники, відірване обличчя, серветки і футболки в крові, коли зелене стає червоним. Це пальці, які відпадають в останній момент, коли ти хотів потримати за руку.

— Тримайся, друже, тримайся.

Кажеш це, і пальці вже у твоїй долоні, окремо від тіла, яке променями впирається в північне небо. Але є й гірше.

Просто пакет із купою попелу. І жетон. І це пощастило, бо попіл поховають, рідні видихнуть, звикнуться із цим болем, щороку будуть згадувати.

А ті, хто там? [Тільки не думайте, що вони безсмертні] Хто серед полів і лісів, рідких річок і боліт залишився жетонами на кістках. Тисячі, тисячі. Уявіть це селище, у якому живуть тільки мертві? Селище і селища, жетони мешканців якого ніхто так і не зміг знайти.

День 30

Слизька дорога, постійно нагору та нагору. Уявляєш, навколо такі великі поля, колись тут ходили корови. Дуже великі корови, майже як поля. Тепер тут ніхто не буде ходити. Ніколи.

Тільки на ношах. Тільки з турнікетами. Тільки ампутований. Тільки самотній. Тільки з морфієм.

— Не подобається морфій.

— І мені. Я його залишив би в телеграфних дротах ХІХ-го. Але як є, суп дня.

Тільки з шинами, тільки на пальцях, тільки на ношах, тільки з турнікетами. А колись тут ходили корови. Великі корови. Брели кудись.

— Ти не подзвонив.

— Нашо тобі ампутант.

— Ти не подзвонив.

— Нашо тобі потвора.

— Ти не подзвонив.

— Нашо тобі я.

— Бо я люблю.

А колись тут ходили корови. Прокидайся. Прокидайся. Прокидайся. Знов поранені. Знов. Знов. Та встаю вже, встаю. І хочу одного дня засинати.

Засинай, засинай, засинай, але перед тим скажи:

— Бачиш, тут ходять корови? Диви, які великі. Як ці поля. А колись тут лежали поранені.

День 32

Я вчора дивився на нього, він мав дві руки і дві ноги, мав голову і пачку «Мальборо» в кишені. Він мав запальничку і пожмакане фото жінки. Він мав тушонку в шлунку. Він мав бруд на очах, він мав землю Півночі під нігтями. Він мав пісні в плейлісті. Він ходив у туалет, він співав пісні. Він дивився туди, де 19 кілометрів світлячками кружляє Харків.

Я вчора дивився на нього, він мав серветки, жетон із номером, знав поганяло собаки, кольори кішки, запах жінки, смак шиї, вуха, шепоту любові.

Земля в очах, земля в нігтях, земля у вухах, земля в горлі. Земля до землі. Замість двох рук метри крові, замість голови каша, замість запальнички кішки, замість фото вугілля. Випалені, знищені, вбиті, змішані.

Щоб хтось послизнувся на тенісному корті. Невдоволений смаком кави. Тік-тік-тік-так, тік-тік-тік-так. Тік-тік-тік-так. Тік-тік-тік-тік-так.

Тік-тік-тік-так. Земля в очах. Тік-тік-тік-так. Змішані. За свободу, яку не цінять.

І не зрозуміють. Покоління змішаних.

День 35

— Отако вони заїбали, кожен день із 4-ї ранку до 2-ї ночі. ВОГи, міни, гранати, все що хочеш. І кидають, і кидають. А то, мабуть, днів сім полізли прям на хату. Ми з С*** штук захуячили. Все як положено, ти не сумнівайся, навіть їхні пєтушині паспорти забрали. Ну куди їх дівати? Ми їх у підвал, там типу яма така. Кинули та й по тому. Фххх, дай курить?

— Та не можна, друже, оно кисневий балон. [Можна, він не підключений, кури, у нас перегородка] І шо, ти кажи, кажи, мені ж цікаво, ого тиск. Так, і шо?

— Ну шо, і тут якась арта чи... Як накрило всю нашу хату. Аж стіни посипались. І ми прям у той підвал. Прям ну... Ну ти знаєш. Впали на тіла. І лежали. У мене фляга, у С** шось там, погано в нас по воді. Пару днів так із трупами р*** в тій дірі. А потім я й кажу: «Треба вибиратись». І там ще троє, десь поруч. І ми полізли. Якимись хащами.

— Ага, та ти кажи, кажи, і шо? Ох і тиск. Ану, руку. Ну і шо?

— І шо, повземо, поле якесь, і тут як пиздане. Одного прям розматало, другого... Ну я хтів турнікет. Але бачу, шо там як би... Ну ноги вже по горло нема. Ффххх, дай курить?

— Не можна. [Можна, кури, ох і тиск, та шо тобі ще, сраний каптопрес]

— І всьо. Ті в клоччя, я С*** якось на плече і далі. За два кілометри пойняв, шо нема п’ятки. Як я повз? Я не знаю. Хочеш думку? Це залупа, залупа, залупа, проклята залупа і ад. Ад. Йобаний ад. Я ніколи не міг подумати, шо таке існує на Землі.

— Ну все, вже все, все. Ти на борту.

— Як мені знайти слова, щоб пояснити, що там? Де повітря і земля згодовує тебе гарматі, наче свиням? Йобаний ад.

— Ну все вже, вже все. На борту. Дивися, сніг.

— Як думаєш, чи можна на Новий рік до сім’ї?

Йобаний ад. Я ніколи не міг подумати, шо таке існує на Землі

— Можна. [Не можна, ніхто не відпустить, ти не побачиш їх, як десятки тисяч інших. У шпиталі серед запаху гною, бетадину і відрізаних кінцівок. Якби хто замінив цей банер замість «новий 2025» на «новий 1915», ніхто не помітив би]

— Ладно, не бреши. Я знаю, мені додому можна тільки в труні. Хоч би й на Новий рік. Я тут назавжди.

День 37

Ну ось, знов щось сиплеться на голову. Вибухає десь поруч і робить щемко всередині. Це не жах, це щось інше, почуття безвиході. Розуміння, що ти нічого не можеш і від тебе нічого не залежить. Баааах, бабббаааах, бабабах! Десь поруч. І страшно тобі не тому, шо ти чіпляєшся за життя, а тому, що ти хочеш бути. Будувати майбутнє, водити дітей до школи, вигулювати пса і дивитись, як він сре на чийсь газон. І хочеш ти робити все це з твоєю людиною, яку ти знайшов.

Ну й шо, шо знайшов майже під сорок, наробив помилок і взагалі був не дуже гарною людиною. Але ж. Але ж зараз знайшов.

Я не знаю, нащо ти це вибрала. Я знаю, як тобі складно, але я хочу через багато років показати тобі цей пост і сміятися разом із тобою, цілувати твоє волосся, тримати тебе за руку і сперечатися про фільм, який ми хочемо подивитись. І щоразу сміятися, коли ти питаєш: «Pizdets? What does it mean?».

Ти кажеш: з тобою все буде добре.

І так і буде, бо в мене замість хрестика твоє ім’я на грудях. Мій жетон, щоб знали, кому дзвонити. Але не доведеться.

Тож хай падає поруч, хай розривається, хай усі ці гармати стріляють, все буде добре, бо я кохаю тебе, кохаю сильніше за це кляте життя.

День 54

— Думаю, у тебе там кілька переломів. Треба подивитися на другу руку. Зараз буду лити, якщо трошки пече, то нормально.

— Вибач, вона вся — суцільні земля і бруд. Це я штовхав машину. Вперся рукою і штовхав плечем. Дрон влетів прямо в лобовуху.

— Добре, шо живі. Не пече?

— Не всі. Він сидів прям попереду мене. Виходить, закрив мене. Виходить, закрив.

— Мені треба зняти обручку.

— Я не дам! Не чіпай! Це єдине, що в мене є! Це моя дружина!

— Друже, за кілька годин твій палець буде синій. Мені треба зняти обручку.

— Не чіпай! Роби, шо хочеш, обручку не дам.

— Не пече? Ну от що. Я зроблю мотузку з бинта, і ми повісимо обручку на шию. Ми всі щось носимо на шиях або в кишенях. Давай так?

— Добре, але щоб я бачив.

Я відрізаю шматок бинта, скручую, роблю маленьку петлю, протягую через обручку і вдягаю йому на шию.

— Подивимося голову, там трохи зачепило, нічого такого.

— Дуже болить десь біля лоба.

— Нічого такого.

— Нічого такого?

— Нічого такого. Зараз вдягнемось, і ти поїдеш, «таксі» майже тут. Нічого такого, могло бути гірше.

Вимикається світло, червоні ліхтарі снують по стінах, впираються в дірки від уламків. Свіже холодне повітря змішується з важким ароматом тіл, медикаментів і диму. Там десь залишки хат стирчать, як уламки зубів із ясен. Ні собак, ні кішок, ні людей.

Евак розмазує бруд. «Вантажте!». Ноші впираються в борт.

— Ти можеш обережніше!
— Я ніхера не бачу в темряві.

— Дивись, що в мене є? — тримає за бинт перемотаними пальцями. — Обручка. Це єдине, що в мене тут є. Любов моєї людини. Єдине, що лишилося. Любов чиїхось людей.

День 56

— Це у вас шо, кава в зернах?

— Ну да, а шо, тепер каву не робить?

— Але ж тут геть все знищене. Я насилу знайшов вас, щоб цигарок купити.

— Що значить знищене? Он Міша землю перекопав, ті он, навпроти, септик привезли в туалет, зараз мені ще товар привезуть. До речі, якщо почекаєте, буде кров’янка свіжа.

— Ви давно тут?

— Можна сказати з 97-го, як народилась.

Десь за пару кілометрів щось кілька разів розриває вибухом тепле повітря. Виють собаки. Крізь відчинені двері чути гуркіт надшвидкісних автівок: уееееее, уееееее. Вони проносяться туди-сюди єдиною нормальною дорогою. Бахає ще раз і ще раз.

— Хочете спитати, чи не страшно? За три роки не страшно. От окупація — це страшно. А вибухи. Бачте, у мене магазин цілий. Навіть вікна не міняли. Такі п’ятнашки, тут впало, там ні. То ти каву будеш чи шо, чи де?

Біля Будинку культури невеличкий ринок, фрамуги вирвані з пластиковим м’ясом. Жодного цілого даху, груди цегли і поплавлений метал. А подекуди будиночки, з труб яких валить дим. На заборі сидить кішка, гріється в малу годину рідкого північного сонця. П’ятнашки в селищі під небом із КАБами.

«Тут живуть люди».

Та вони всюди живуть, навіть якщо здається, що жити тут неможливо.

День 59

— Я нічого не бачив, нічого. Просто темрява і багнюка.

— Я знаю, це неважливо.

— Але я нічого не бачив. Що там знизу?

— Все в порядку.

— Що знизу? Що там? Там хоч щось залишилося? Хоча б щось?

— Залишилося, все порядку.

— НІЧОГО НЕ В ПОРЯДКУ.

— Все в порядку. Дихай, засинай.

— Я просто йшов по воду. Нам скидають воду. Ми чотири дні не пили. Я йшов по воду, але там темрява і багнюка. Я не знав, що там міни. Я не...

— Все в порядку, засинай. Все буде добре.

Ми чотири дні не пили. Я йшов по воду, але там темрява і багнюка. Я не знав, що там міни

Вже тепло. Тут багато рук, пари очей, ковдра, вже тепло. Твої берці в пакеті, твої речі в пакеті, твій телефон у пакеті, твої фото, які ти беріг, у пакеті. Вже тепло. Твої сигарети в пакеті. Твої друзі в пакетах. А ти ні. Вже тепло і майже не болить. Майже.

Завтра тебе чекають шпиталь, біль, дружина, біль, медсестри, біль, палата, біль, антибіотики, біль, крапельниці, біль, уколи, біль, дивна їжа, біль, спроби піти, біль, терапія, біль, дзвінки, біль, сигарети, біль. А поки засинай, вже тепло. Це останні секунди.

Десь там, на 15 метрах ззовні падає сніг, грім арти відкидає натовпи до кордону. Отруйна земля вбирає коктейль із груп крові. Вітер розносить вибухи КАБів, хвилями накриває залишки сільського життя. Скелети худоби, хребти забутих на цепках собак, зґвалтовані вулиці з вирвами.

Засинай, вже тепло. А прокинешся в новому тілі — доведеться звикати, що частину тебе відрізали.

День 60

— Котра година?
— Яка тобі різниця?
— А сьогодні неділя?
— А ти в театр збирався чи шо?
— Там нагорі сніг. А може, це дощ. А вчора, кажуть, було сонце.
— Відкривайте, зараз буде четверо.

Цифри міняються на дошці, відра наповнюються пелюшками, коробки з порожніми банками від розчинів складаються в ряди.

Мотай, коли, вдягай, клади. Приймайте, закидайте, зачиняй борт

Мотай, коли, вдягай, клади. Приймайте, закидайте, зачиняй борт. Привіт, пока, махни там нашим! Хочете кави? Нема часу. Передавай вітання. Закиньте цигарок. Чекаємо на евак. Повертайтесь без поранених. Побачимось.

День, ніч, день, ніч, день, ніч, цифри на дошці, ряди коробок, відра пелюшок. День, ніч, день, ніч, день, ніч. Заглянь собі в очі, вони більше не дивуються. Шістдесята доба поруч із сильнішими з людей.

День 61

У життя є прості правила. Якщо сказав, що любиш, то роби це. Кидати людину на півдорозі в складних умовах — це погано. Врешті-решт, як виявляється, ми всі тут дурачки, які навіщось поперлися на війну. Хотіли зберегти державу, мріяли про майбутнє. Про наші сім’ї. Про те, ким ми будемо.

А опинилися в точці неповернення. Де ми просто сміття, яке нікому не потрібне. Хтось із нас просто банківська картка з бойовими виплатами. Хтось якийсь голос у слухавці, який там існує, коли тобі зручно. А хтось, як я, взагалі ніхто. Нема куди і до кого вертатися, нема навіщо.

Іноді в цих пітьмах без повітря лежиш і мрієш, щоб скоріше тебе вбив КАБ. Може, так всім буде простіше. Припинять крутити пальцем біля скроні й казати на тебе, який ти психопат.

Операційна, приймальня, спальня, кімната — кухня. Замкнуте коло одвічного буття. Що таке два місяці? Фігня. Вони летять зі швидкістю світла. Але не тут. Твій час, як холодець, застиглий у вимірі, лімб. Сон, від якого ти не прокинешся. Операційна, приймальня, спальня, кімната — кухня. Операційна, приймальня, спальня, кімната — кухня. Операційна, приймальня, спальня, кімната — кухня. Операційна, приймальня, спальня, кімната — кухня. Операційна, приймальня, спальня, кімната — кухня.

Замкнуте коло пекла. Хто нам пише? Хтось пише. Кому ми цікаві? Нікому. Ми тут, щоб когось зробити щасливим.

«Ось, я підтримав військового, написав йому повідомлення». Але хто насправді цікавиться, як ми? Деякі родичі, матері й жінки. У кого вони є. А в нас здебільшого нікого немає. Але ж чого хтось повинен жити твоє життя і перейматися за тебе? Чого? Не повинен. Ніхто не повинен переживати за твоє життя. А ти сам, бовдур, обрав це. Хотів? То отримуй. І не жалійся потім, що не було того, хто дійсно про тебе піклується. Ти станеш потрібний редакторам новин, коли твою голову розчавить бомбою. «Жив, воював, трагічно загинув під час...». І свічечка-гіф у коментарях. А поки що ти не потрібний. Ніхто не помітить, як ти замість двадцяти тих, хто вдома, руйнуєш своє життя, здоров’я і свої мрії бути коханим, щасливим і мати кохання. А коли й так, то чого вартий цей світ? Чи вартий він, щоб когось рятувати? Навіщо?

«Чергова емоційна дурня». А ми просто хотіли зберегти те, що є, і сподівалися бути потрібними, коли ми живі, а не тільки потрібними для того, щоб...

***
— Давай. Давай. Давай. Давай. Давай. Давай. Давай.
— Припини.
— Ні. Давай. Давай. Давай. Давай.
— Припини. Все. Припини.
— Давай. Давай. Давай. Та давай. Ну давай.

«Вмійте відпускати». Ми вміємо. Може, ще раз спробувати? Чому б ні?

— Давай. Давай. Давай. Вдихай. Давай.
— Припини. Стоп.

Заводити мотор руками, як ти заводиш його словами. Я хотів би передати привіт тим людям на тенісному корті. Може, ми разом сходили б на пікнік. Були б баварські сосиски, кетчуп, американська солодка гірчиця. Оливки. Лаваш. Моцарела. Сіль.

Хтось взяв би бадмінтон. Завернули б сосиски в лаваш. Спостерігали б за качками. Годували б їх. Американська гірчиця, сосиски. Оливки, лаваш. Сонячний промінь зарізав худі. «Похуй».

— Давай, давай, давай, давай, давай, давай.
— Досить.

21:11. Зупинка серця.

Великі бузки, сонячний день, мама веде тебе за руку в садочок. Сьогодні на сніданок два бутерброди. У парку збирати листя, а там, трошки далі, живе великий пес. Він любить наші запіканки. Після обіду мама забере тебе. Обов’язково.

День 65

Ти, звісно, думаєш, що ти самий вумний, самий гарний, самий живучий, сміливий, сексуальний, смішний, іронічний. Звісно, думаєш, що це все тебе не зачепить. Ну хто вбиває головного героя на середині книжки? Йому ще цілуватися з брюнетками, підкорювати Еверест і пити «Мартіні». Але насправді підкорювати доводиться якийсь корівник у селі Копиздищі залупянської області. Пити сечоподібну воду і цілуватися з туберкульозними, просоченими пліснявою матрацами в закинутих хатах.

І стає зрозуміло, що ти не головний герой, це не книжка, а якщо ти й помилився, то автор просто алкоголік і шизофреник. Або іншого пояснення, як ти сюди потрапив, немає.

Відкрий інстаграм. Подивись на затишні кімнати, у яких люди п’ють вино, слухають вініл, сміються, читають одне одному книжки, трахаються, фоткають себе в нових нарядах. Бачиш ці каміни, бокали, полиці зі статуетками, вікна на всю стіну, пухнастих псів, блакитні тарілочки ручної роботи, свічечки, аромати здорового життя, упаковки з презервативами, м’які подушки, теплі ковдри, білосніжні сідушки для унітазів, мікрохвильовки, бутерброди з авокадо, списки бажань, парфуми за кілька тисяч баксів, глітер, свято життя, вечерю з батьками, дієти, оземпік, спортзали, салони, сукні, костюми, суперечки про гроші, банківські рахунки, нові ЖК, паркінги і патерни. Бачиш? Тебе пригостили життям.

Повертайся у свої замурзані спальники, брудні бліндажі, глину і пилюку, дихай пліснявою, молися на сонце, якого ти не бачиш, ховай почуття, не показуй обличчя, не мрій, не молись, не люби, не май надії.

Це не твоя книжка, не ти тут герой, не тебе вигадав автор. Ти похибка нумерації сторінок. Другорядний персонаж, який повинен налякати Барбі, коли втратить зуби і волосся. І нарешті, ти тут, щоб надійно закріпитися на шматку землі два на два метри. Нарешті, хоча б над могилою можна буде підняти прапор.

Тому ні, не ти герой книжки, ти прапорець на аркуші в клітинку, який поки що не намалювали. Бо в них нема часу на тебе. З’їбись, не до тебе, тобі потім напишуть, коли буде бажання.

Задонатити будь-яку суму можна тут: 4441111051387128.

армійське життя медицина ЗСУ стабпункт щоденник