Ч

Чому книжка про Зеленського «Шоумен» корисна для України

Коли іноземець, навіть у мирні часи, видає книжку про іншу країну, люди сприймають це чутливо, а будь-яке зауваження чи помилка може викликати обурення. Коли ж така книжка виходить під час великої війни, та ще й про президента, вона апріорі буде контроверсійною як мінімум для частини читачів. Отже, писати на неї рецензію — річ невдячна. Але все ж таки спробую переказати загальні, як мені здається, елементи «Шоумена» і розповісти про те, як їх сприймає основна аудиторія книжки — західний читач. Дрібні ляпи, допущені в книжці, ми не розбираємо.

Перші й головні запитання щодо книжки прості: чи на користь вона Україні? Яке враження про Україну залишає вона в закордонного читача? Які меседжі транслює?

У січні 2024 року у видавництві HarperCollins вийшла книжка американського журналіста Саймона Шустера «Шоумен: усередині вторгнення, яке сколихнуло світ і зробило Володимира Зеленського лідером». Вона відразу ж опинилася у списку бестселерів New York Times і була перекладена кількома мовами. Книжка ґрунтується на численних інтерв‘ю Шустера із Зеленським та його оточенням із 2019 до 2023 року, а також на власних пошуках і спостереженнях автора.

Розгорнувши книжку, я, чесно кажучи, чекав на набір стереотипів: Зеленський — «великий геніальний лідер», в Україні була «проблема із сепаратистами», «російськомовних дискримінують» і «Росія, звісно, не права, але треба якось домовлятися». Виявилося, що книжка містить прямо протилежні ідеї: Зеленського показано не поганим, але й не ідеальним; війну, яку Росія розпочала у 2014-му, називають війною Росії проти України, а не «конфліктом між Києвом і сепаратистами»; російськомовних в Україні не дискримінували; з Росією зараз домовитися нереально.

Якщо відкинути «лірику» про життя Зеленського та опис війни, іноземному читачеві подають такі меседжі.

1. Українці не хотіли війни

Україна до останнього намагалася домовитися з Росією, навіть після початку повномасштабної війни. Але це виявилося неможливим.

Це важливо. Адже на Заході, а тим більше на Півдні та Сході багато хто чув, що Україна нібито «не хотіла домовлятися й зрозуміти росіян» і що саме це нібито підштовхнуло Москву до повномасштабної війни (а зараз Україна й Захід «не хочуть вести переговори про мир і шукати компроміси»).

Книжка Шустера спростовує цю теорію: і Порошенко, і Зеленський не раз намагалися домовитися з Росією про мир з однаковим результатом.

У книжці сказано, що навіть після звільнення Бучі й російського удару по краматорському вокзалу у квітні 2022-го Зеленський хоч і жахнувся, та все ще сподівався якось домовитися з росіянами, чим здивував Шустера. «Я не впевнений що [Путін] знає, що робиться», — казав Зеленський, якщо вірити книжці. Мовляв, російський диктатор віддає накази просуватися вперед, але не усвідомлює жахливих наслідків для цивільних.

Те, що чимало українців сприймає як (у кращому разі) неприпустиму наївність, простому закордонному читачеві бачиться як плюс: Україна та її президент шукали миру до останнього, але з Росією це неможливо. У книжці чітко сказано, що Зеленський врешті-решт зрозумів, що має справу з бандитами, яким не можна довіряти ні в чому, які не тримають слово й готові на будь-які злочини.

Читач дізнається, що майже до 24 лютого Зеленський і його оточення не вірили, що росіяни нападуть «по-справжньому» й «на повну». І ця інформація також буде не на користь Росії, адже ще раз доводить, що вона напала на мирну країну.

2. Союзники допомагають недостатньо

Адміністрація Обами відмовлялася постачати джавеліни, щоб «уникнути ескалації». Трамп втягнув Україну у свої політичні ігри й псував країні репутацію в момент, коли та, навпаки, потребувала допомоги. Навіть адміністрація Байдена вагалася, чи постачати зброю, щоб не створювати ризик війни між НАТО та Росією.

Книжка розповідає про сюрреалістичні телефонні розмови між Залужним і американським генералом Марком Міллі в березні 2022 року. Залужний просив хоча б старі радянські МіГи з Польщі, але Міллі відповідав, що в України «достатньо власних літаків».

— У мене залишилося лише два бомбардувальники, — казав Залужний Міллі.

Міллі відповідав:

— Ні, за даними нашої розвідки, у вас їх залишилося 70.

Залужний був у шоці.

У книжці написано, що і Порошенко, і Зеленський під час свого президенства намагалися зацікавити Захід Україною й отримати більше військової допомоги, але союзники «втомилися» від «українських проблем». Ситуація почала якось змінюватися лише напередодні повномасштабного вторгнення.

У книжці розповідається, що відразу після 24 лютого 2022 року президентська адміністрація отримувала «неприємні телефонні дзвінки від західних лідерів», які рекомендували «прийняти умови Росії».

У спілкуванні із західними союзниками Зеленський постійно і різко вимагає додаткових поставок зброї для України. У книжці Франкліна Фоєра «Останній політик: життя в Білому домі за каденції Байдена і його боротьба за майбутнє Америки» (огляд згадок про Україну в книжці читайте тут) стверджується, що у 2021 році це дуже дратувало Білий дім.

Але в «Шоумені» читачеві наочно пояснюється, що зброї справді бракує і що це коштує життів. Тож постійні вимоги Зеленського надати зброю — це не якась примха, а життєва необхідність для України. І якщо вони робляться занадто різко, то це тому, що ситуація справді важка.

3. Агресія, а не громадянська війна

Україна не Росія, у 2014 році почалася саме російська агресія (а не «громадянська війна»), російськомовних українців не утискали, і більшість із них за Україну.

Вам здається, що ці речі очевидні? Це так, але не для більшості закордонних читачів.

Як людині, яка 23 роки прожила на сході Канади, спілкуючись як із канадцями, так і з іммігрантами, мені довелося бачити динаміку ставлення до України. У 2000–2003-му про нас практично нічого не знали. «А у вас знають і російську також?» — питали одні. «А у вас є й окрема від російської мова?» — питали інші.

Але більшість просто нічого до пуття не знала, окрім випадків, коли «мій сусід (однокласник, колега) був українцем». У 2004–2005 роках канадські медіа підтримали Помаранчеву революцію, але вже тоді російські агенти впливу по всьому світу почали тихцем поширювати «альтернативні пояснення». Особливо добре це йшло на «глобальному Півдні», мешканці якого мало що знали про Україну, але втомилися від західного впливу, і їм подекуди здавалося, ніби Росія та Китай — непогана альтернатива.

Потім про нас знову забули приблизно до Революції Гідності. У 2014–2015-му російські й проросійські пропагандисти вже працювали на повну, хоча мейнстримні медіа все ж таки були на нашому боці.

Переважна частина народу, як водиться, і далі переймалася своїми гаражами, газонами й податками більше, ніж якимись там «закордонними конфліктами», — така вже людська натура. Але в дуже багатьох із тих, хто таки цікавився світовою політикою, залишилося враження, ніби в Україні якийсь складний збройний конфлікт («Між католиками й православними? А, ні, здається, між російськомовними й українськомовними»), у який Росія втрутилася і «підтримує сепаратистів». У Північній Америці є автори, які цілеспрямовано поширювали саме таку версію.

У 2022 році всі медіа були однозначно на боці України, а прості канадці дуже нам співчували й щиро намагалися підтримати. Але дискурс про «складний конфлікт» нікуди не зник. Наприклад, улітку 2022-го «антивакси» в нашому районі підняли над своєю тусовкою російський прапор і розповідали, що «в Україні нацисти». Вони прочитали про це на потаємному сайті, де «пишуть усю правду», яку підступні уряди Канади та Квебеку «приховують від людей».

Книжка Шустера ставить крапки над «і»:

— На Донбасі з 2014 року воюють не якісь там «повстанці», а росіяни та їхні посіпаки.

— Російськомовним українцям ніхто не заважав говорити російською, а Зеленський узагалі зробив сценічну кар’єру російською на загальнонаціональних телеканалах.

— У 2014-му більшість людей у «російськомовних» регіонах не хотіли путінського «захисту», а багато з них організовували демонстрації на підтримку української єдності.

— Україна і Росія — різні країни, хай там що каже Путін, а більшість українців включно з російськомовними однозначно не хочуть російської окупації та анексії.

4. Ризик автократизму

Зеленський був добрим шоуменом, але він геть не був готовий до президентства. Війна зробила з нього справжнього лідера, але є ризик, що його занесе до автократизму.

Від початку книжки автор повторює, що Зеленський не був психологічно готовий ані до президентства, ані до політики взагалі. Він справді був успішним шоуменом. В акторстві головною мотивацією для нього було визнання публіки. Він хотів, щоб йому аплодували, і саме цього й чекав, ідучи в президенти.

Але в демократичних країнах лідерам не так аплодують, як постійно піддають критиці — коли заслужено, коли ні. Зеленський не був до цього готовий: будь-яка критика його травмувала. На початку президентства оточення намагалося тримати його подалі від соцмереж: через якийсь образливий коментар «невідомо від кого» він міг не спати цілу ніч і потім мав довго говорити з мамою, щоб заспокоїтися.

Через якийсь образливий коментар «невідомо від кого» Зеленський міг не спати цілу ніч

Автор каже, що Зеленський на початку був не готовий до політичних ігор. До того ж був наївний і необізнаний у міжнародній політиці. Тому, коли його і всю Україну втягнули в брудні розборки між Трампом і демократами, це стало для нього несподіванкою і шоком.

Проте на початку вторгнення саме його особистість допомогла зробити правильний вибір. Західні партнери радили Зеленському полишити Київ і сформувати «уряд у вигнанні» десь за кордоном. Проте він розумів, що така втеча була б соромом для нього й знищила б його репутацію. Тому залишився в Києві, хоча розумів, що це може коштувати йому життя.

З перших днів вторгнення він робив те, що вмів робити найкраще: виступав. Уже в перший день під час телеконференції із західними лідерами він, блідий і втомлений, сказав: «Це, можливо, востаннє, коли ви бачите мене живим». Це на них подіяло: вони вже були готові здати Україну й висловити глибоке занепокоєння, аж тут побачили, що український президент замість того, щоб втікати, залишається в столиці й готовий ризикувати життям. Тут вже якось і незручно вмивати руки.

Від себе додам, що позаяк за кордоном мало знають про Україну, а російська пропаганда діє на повну, то вкрай важливо мати позитивний піар. Тож у чомусь нам пощастило: президент країни, яка воює, вміє талановито грати роль президента країни, яка воює. Це стосується й Олени Зеленської, яка сприяє нашому піару у світі. Люди люблять гарні казки. Їх цікавить не так реальність, як історії про героїв а-ля Індіана Джонс. І Зеленському створили саме такий образ.

Шустер зазначає, що багато лідерів намагається привернути увагу іноземців до страждань свого народу, але більшість із них ігнорують. «Інколи світ зацікавлюється лише тоді, коли вже запізно, коли вбивства закінчилися і настає час розмов про трибунали, комісії з правди і примирення».

Як професійний шоумен, Зеленський розумів, що люди швидко втрачають цікавість до будь-чого, навіть до найбільшої європейської війни з часів Другої світової, якщо ця війна не стосується їх безпосередньо.

А з втратою цікавості може зменшитися й допомога. Тому він намагався робити все, щоб Україна залишалася «в тренді». Шустер пише, що однією з причин швидкого контрнаступу на Харківщині у вересні 2022-го було саме бажання Зеленського продемонструвати швидкий результат для «глядачів» зі всього світу. Залужний, якщо вірити книжці, радше хотів наступати на Півдні, але там процес ішов повільніше.

(Докладний розбір причин невдалого контрнаступу читайте в нашому перекладі великої статті Washington Post)

Так чи інакше, а Зеленському більш-менш вдається підживлювати цікавість за кордоном і добре грати свою роль.

Загалом біографія Зеленського в книжці трохи нагадує класичний казковий сюжет: умовний Більбо Беґґінз покидає індустріальне пострадянське місто Кривий Ріг і вирушає в подорож життя — до Ліги КВК у Москві, потім до Києва. Дорогою він зустрічає впливових чаклунів, наприклад Коломойського, які підносять чарівні дари, але з умовами, а потім успішно звільняється від їхніх чар.

На шляху він зустрічає людожера Путіна й спершу намагається з ним домовитись і знайти в ньому хоч щось людське, але потім переконується, що людожер таки справді людожер, та ще й голодний.

Звісно, Шустер не вживає слів на кшталт «чаклун» чи «людожер», але враження залишається приблизно таке. Себто життя Зеленського подається як своєрідний bildungsroman (літературний жанр, що зосереджується на психологічному та моральному зростанні головного героя від дитинства до дорослого віку, у якому важлива зміна характеру. — Вікіпедія).

Такий опис йде на користь Україні

Такий опис йде на користь Україні. Бо якій країні приємніше допомагати — де президент є «казковим персонажем» чи де при владі «сірий чиновник без харизми» або й узагалі «невдаха»?

Водночас Шустер не показує Зеленського супергероєм. Він чітко каже, що умовний Більбо отримав чарівний перстень, який може його завести кудись не туди. Зеленський любить аплодисменти, не любить критики чи будь-яких заперечень, намагається маргіналізувати потенційних конкурентів або просто «занадто» популярних людей.

Наприклад, із книжки знаємо, що Залужний набув «занадто» великої слави, подеколи сперечався з президентом і міг стати «занадто» серйозним гравцем на наступних виборах, тож змістити його хотіли вже давно.

Залужний подеколи сперечався із Зеленським

Під час повномасштабної війни Зеленський отримав колосальну владу включно з телемарафоном і контролем над медіа. «Чи вистачить у нього мудрості розстатися з повноваженнями, які надав йому воєнний стан?» — пише Шустер наприкінці книжки. «Коли ми обговорювали ці питання, його відповіді допомогли зменшити мій страх, що після війни наступна сторінка української історії буде автократичною».

Таке трактування також корисне для України: якби після війни Зеленський справді уявив себе Лукашенком і українцям знову довелося б боротися за демократію, як у 2004-му й 2013-му, то не довелося б пояснювати за кордоном, як це Великий Бездоганний Герой дійшов до такого життя: ось вам популярна книжка, у якій докладно розказано, що влада — це спокуса, особливо коли ти кайфуєш від овацій і не любиш критики та конкуренції.

5. Росія веде жахливу війну і скоює масові воєнні злочини

Це, здавалося б, не новина: світ знає про це вже кілька років. Проте про такі речі варто нагадувати, особливо на тлі інших війн, які висвітлюють світові медіа, наприклад, тієї ж таки війни між Ізраїлем і ХАМАСом.

Книжка приділяє російським злочинам багато уваги: вони не є головною темою, але про них розказано достатньо, щоб читач вкотре збагнув, із чим Україна має справу.

Постскриптум. Культурна деколонізація

Більшість іноземних читачів, напевно, не звернуть на це уваги, але в книжці добре показана постколоніальна еволюція Зеленського, а це важливо ще й тому, що мільйони русифікованих українців пройшли аналогічний шлях.

Станом на 2005 рік він був типовим продуктом свого культурного середовища — русифікованого індустріального міста, де домінувала лише радянська та пострадянська російськомовна культура. Попри те що під час виступів у Москві Зеленський зіткнувся з російським шовінізмом і зневагою до людей з України, «він усе ще вірив, що дві країни — добре це чи погано — були пов’язані спільною культурною та історією», — пише Шустер.

Росії треба було багато попрацювати, щоб зруйнувати таку концепцію світу і в Зеленського, і в багатьох інших громадян України. Уявлення про те, що Росія не ворожа країна і що з нею можна якось домовитися, руйнувалося довго й болісно. Хтось зрозумів це у 2004–2005-му, хтось у 2014-му. Зеленському та багатьом іншим людям в Україні на це знадобилося значно більше часу.

У книжці докладно показані вагання Зеленського щодо цього. Може, тут якась помилка? Може, на Донбасі проти нас воюють не «нормальні» росіяни, а достроково звільнені карні злочинці, яким «нема що втрачати»?

У 2019–2021 роках він щиро намагався домовитися про припинення вогню, але це, ясна річ, не спрацювало. Він до останнього вірив, що Путін не нападе «на повну», бо це божевілля. І навіть коли стало відомо про воєнні злочини в Бучі, Зеленський, як і личить русифікованій (пост)радянській людині, ще сподівався, що, може, там, нагорі, не усвідомлюють, що роблять їхні військові на місцях.

Але Росія не здавалася і далі методично нищила власний міф про «братський народ». Невдовзі Зеленський і сам розповідав Шустеру, що з Путіним домовитися неможливо, що Росія не тримає слова й готова на будь-які злочини. А отже, потрібно якнайбільше зброї, щоб захиститися.

Зеленський відчув, що не може більше дивитися радянські комедії

Як і багато хто з нас, Зеленський виріс на «старих добрих» радянських фільмах, які суб’єктивно сприймались як щось «своє», «з дитинства». Після початку повномасштабної війни Зеленський відчув, що не може більше дивитися радянські комедії: замість радості та ностальгії вони викликали в нього нудотну порожнечу. «Війна отруїла їх», — коментує Шустер зміну ставлення до «доброзичливих» радянських фільмів.

Чому радянські «аполітичні» фільми — це тотальна брехня і пропаганда, читайте в нашій статті тут.

Коли після вторгнення Шустер знову зустрівся із Зеленським, тому вже важко було перейти з української на російську. «Моя українська далека від вільної, — пише Шустер. — Раніше ми [із Зеленським] завжди говорили російською». Та тепер Зеленському важко було пригадувати російські слова — він, наприклад, забув російське слово «понимать» і «за кілька секунд повернувся до української».

Несподівано для російськомовного журналіста Шустер говорить прямим текстом про російську культурну колонізацію, щоправда, лише на прикладі КВК. «Лігу [КВК], — пише він у книжці, — можна трактувати як підтримувану Кремлем програму культурного колоніалізму».

Адже, пояснює він, після розпаду СРСР ця Ліга була однією з небагатьох культурних інституцій, які й далі пов’язували Москву з колишніми васалами від Молдови до Таджикистану. Центр КВК був завжди в Москві, зазначає автор, а виступи крутилися довкола ностальгії за Союзом. Усе це було елементом російської «м’якої сили». При цьому, за свідченнями людей, які виступали в Маслякова разом із Зеленським, москвичі ставилася до неросійських команд зверхньо, шовіністично і навіть «як до рабів».

КВК можна трактувати як підтримувану Кремлем програму культурного колоніалізму

Вже сам цей пасаж цікавий із культурологічного погляду. Більшість західних авторів не знають, що таке КВК і наскільки він був важливим для пострадянської людини. А для більшості російськомовних авторів з-поза України КВК — одна зі священних корів «нашої спільної культури». Натомість Шустер, який емігрував до Америки в шестирічному віці, добре знає, що таке КВК, Штірліц, салат олів’є та фільм «Іван Васильович змінює професію», але не намагається захищати всі ці культурні скарби і не здається травмованим, коли хтось їх відкидає.

Зеленськознавство для чайників

Як і обіцяно на обкладинці, значна частина книжки присвячена особі Зеленського. Тож якщо вам цікаво, як Зеленський прокинувся 24 лютого 2022 року, що подумав, як сів у машину, то ця книжка стане вам у пригоді. Також вам розкажуть про його дитинство та юність. От чи знали ви, наприклад, що дитиною Зеленський кілька років прожив у Монголії? Дізнаєтеся ви й про його стосунки з дружиною, та й про саму Олену Зеленську.

Може, досвідчені зеленськознавці й знайдуть тут якусь хибу. Якийсь експерт, напевно, відшукає, що в дитинстві тато записав Зеленського не на математику, а на фізику чи що зовсім не той фільм заніс юний Зеленський своїй майбутній дружині наприкінці 1990-х. Але загальна публіка залишиться задоволеною, якщо, звісно, її цікавить особисте життя інших людей.

Втім, чимало читачів — українських і закордонних — саме такі аспекти й цікавлять. З кінця лютого 2022 року міжнародні медіа зробили із Зеленського суперзірку. Людей цікавлять біографії селебриті. Читаючи про Зеленського, масовий читач дізнавався й про Україну, і то під правильним кутом: Україна не Росія; Україна захищається від навали воєнних злочинців; країні потрібні зброя та підтримка.

Тож якщо повернутися до питання, чи корисна ця книжка для України, то відповідь однозначна: так.

рецензія зеленськиий політика книжка біографія саймон шустер

Знак гривні
Знак гривні