З

Зробити крок назустріч і перечекати “вибух”. Поради психотерапевта, як допомогти людині з ПТСР

У військового з явними ознаками ПТСР (посттравматичний синдром) стався вибух емоцій, коли продавці не змогли підібрати навушники до його телефона. Наш репортер проходив поруч і спостерігав за цією болючою сценою. Усім ніби було зрозуміло, що справжня причина такої реакції не відсутність товару. Перед продавцями стояла людина, яка довгий час перебувала на передовій і дістала поранення. Але підібрати потрібні слова, щоб розрядити ситуацію, ні продавці, ні охоронці, які підійшли на крик, не змогли.

Охоронці тільки загострювали ситуацію, погрожуючи силою. Найімовірніше, вони гадки не мали, як діяти, і поводилися так, як звикли поводитися, коли проблему створював якийсь алкоголік. Таких історій із кожним днем ставатиме дедалі більше, тому Texty.org.ua вирішили звернутися до психотерапевта Антона Семенова, засновника волонтерського проєкту “Як ти, брате?”. У межах цього проєкту вже підготовлено й видано посібник “Як ти, брате, як ти, сестро?” про травматичний досвід і те, як про нього розмовляти, а 16 грудня відбудеться презентація нового посібника про групи підтримки.

Соціалізація і дружнє середовище

Антон Семенов: Перед війною вийшло велике дослідження ізраїльської науковиці Захави Соломон, у якому вона проаналізувала всі дані з 1948 року щодо всіх ветеранів ЦАХАЛ. І виявила, що єдиний чинник, який збігається з профілактикою ПТСР, — усі вони пов'язані із соціалізацією. Ті люди, які мають багато контактів, друзів і можуть із ними взаємодіяти, легко справляються з ПТСР.

Десоціалізованим людям майже нічого не допомагає. Саме тому в нас проблема з чіткими методиками лікування ПТСР, адже просто медичний підхід тут не працює. Якщо людина не соціалізована, тут нічого не допомагає. Обов’язково треба подбати про соціалізацію, щоб людина працевлаштувалася, щоб у неї з’являлися близькі друзі. Якщо цього не стається, то все марно.

Якщо ми підвищуємо соціалізацію, якщо в людини є дружнє середовище, вона цей травматичний досвід легше переробляє

Звісно, якби люди самі дуже легко соціалізувалися, то взагалі не було б проблем. Але, на жаль, що більше травматичного досвіду людина дістала, то більше допомоги вона потребує від інших. Водночас їй складніше по цю допомогу звертатися. І люди закуклюються у своїх середовищах. І добре ще, якщо в них такі середовища взагалі є.

Ветеранська спільнота — це вже добре, хоча самої спільноти ніколи не вистачає. Практика, що хай вони самі із собою тусять, — це погана практика. Це уникання з боку суспільства взаємодії з такими людьми.

Треба на всіх рівнях допомагати таким людям. І йдеться не лише про військових, а й про їхні родини, поранених, полонених, внутрішньо переміщених осіб. Усі фактори стресу впливають, усім потрібна допомога. А допомогу можуть надати лише ті, хто є навколо.

— А яку допомогу можуть надати, наприклад, рідні військового?

Головне почати залучати військового до якоїсь корисної діяльності. Не перевантажувати відповідальністю, а залучати як помічника. “Допоможи ось тут, допоможи тут…” Приготувати їжу, відновити паркан, полагодити дах чи автівку. Щоб людина відразу з першого дня почала відчувати себе корисною. Це головна річ, яку люди не розуміють і не роблять, хоча вона принципово важлива.

Screenshot 2023-11-30 141848

Фото з інстаграму проєкту "Як ти, брате?"

У людини на війні є відчуття, що вона дуже цінна і перебуває в середовищі людей, яким вона дуже потрібна. Вони готові за неї ризикувати своїм життям. І коли людина повертається до цивільного життя, то здебільшого втрачає це відчуття корисності для інших, своєї належності до зграї. Ці люди ходять ніби на самоті містом, наприклад, і бачать, що у всіх навколо є свої інтереси, спільноти, а вони ніби нікому не потрібні. І це їх дуже ображає. А їх потрібно одразу залучати до спільної діяльності.

Бути корисним

Головне одразу зробити щось корисне. Навіть найпростіше, наприклад, заварити чай. Це таке просте рішення, яке знайшли самі багато військових, коли відвідують своїх у шпиталі. Вони приходять, їхній побратим на милицях, але вони йому кажуть: “Ти нас чаєм будеш пригощати?”. І він підривається, скаче, щоб зробити їм чай. І вони дякують йому, хвалять його. І він одразу розуміє свою цінність, що життя триває, що він не інвалід, не тягар, що він може бути корисним. Оце ключовий момент.

— А які ще конкретні інструменти такої допомоги?

У нашому проєкті ми просто робимо посібники, як можна заговорити з людиною, поговорити з нею про складний досвід. Як надавати базову психологічну допомогу, такий собі такмед із психології. Будь-яка людина може поговорити з іншою людиною, щоб її попустило, стало легше. Це вже допомагає їй переробити частину свого травматичного досвіду.

Водночас мають бути зусилля і з боку держави. Потрібно залучати ветеранів до життя в суспільстві. На жаль, поки що з цього нічого не робиться. Але можна й треба залучати всіх цих людей до політичних процесів, до життя громад, у будь-які волонтерські центри підтримки.

У нас все суспільство має перетворитися на волонтерів у психологічному сенсі й допомагати і на рівні окремих людей, і на рівні державних організацій, громад, і на рівні бізнесу. Це також дуже важливо. Бізнес має звертати більшу увагу на соціалізацію, на зв’язки. Щоб працівники між собою були в більш дружніх стосунках. Потрібно організовувати волонтерські заходи, якісь події, спільну діяльність.

Окремий вид діяльності — реінтеграція ветеранів. Думаю, повноцінно ми зможемо впоратися, якщо будуть продумані заходи і з боку держави, і комплексні дії з боку громад. Компанія має бути готова прийняти ветерана після його повернення. Зараз я розробляю для кількох компаній пропозиції, як заздалегідь встановлюють зв'язки з військовослужбовцями, які повертатимуться, підтримують зв'язки з їхньою родиною.

Ці обов'язки можуть виконувати як ейчари, так і працівники на засадах волонтерства. Після того як ветеран повертатиметься, ця людина стане його помічником та амбасадором у компанії. Для таких амбасадорів може бути й окрема посада в компанії. Зараз це намагаються запровадити, подивимося, наскільки це буде практичним рішенням.

Я знаю компанії, які вже цим починають займатися. У нас дуже гнучке суспільство, за потреби воно йде й підлаштовується. Про державу так сказати поки що не можна, але, думаю, з часом і вона доєднається.

Screenshot 2023-11-30 142200

Антон Семенов та учасники проєкту

— Як діяти в ситуаціях, коли поруч людина, яка потребує допомоги?

Є кілька найпоширеніших критичних ситуацій: вибух, спалах гніву і панічна атака. Ситуація вибуху — це коли людина просто вибухає зсередини, починає голосно щось кричати. Тут, якщо для вас немає безпосередньої загрози, варто зробити невеликий крок назустріч, підтримуючи зоровий контакт, не витрачатися, звісно, і просто перечекати вибух.

Оцей маленький крок назустріч потрібний для того, щоб показати людині, що ви не відчужуєтеся і не лякаєтеся. І, звісно, не сперечатися, не реагувати, а просто слухати й чекати, коли закінчиться вибух. Це найкраща стратегія, будь-яка людина заспокоїться за одну-дві хвилини. Після цього найкращим варіантом буде спитати, як я можу вам просто зараз допомогти. От оце “просто зараз” — дуже важлива річ.

Якщо ми говоримо про панічні атаки, прояви страху, то треба підійти, спитати, чи можна доторкнутися, взяти за руку. Якщо людина реагує, чітко каже “ні”, це означає, що вона сама справляється і ваша допомога тут не потрібна. А якщо людина нічого не відповідає або погоджується, треба взяти за руку, почати її несильно стискати. І після того, як ви відчуєте, що вона йде на контакт, попросити стиснути руку навзаєм. А далі почати будь-яку легку розмову.

Неважливо про що, важливий сам факт, що ви починаєте говорити. Іноді треба відвести людину з того місця, де в неї почалася панічна атака. Можливо, саме це місце спровокувало її атаку.

— Я був свідком ситуації, коли у військового стався вибух: він хотів купити навушники, але саме таких навушників у продажу не виявилося. Військовий зірвався, продавець не міг якось адекватно відреагувати. Як, наприклад, у цій ситуації мав повестися продавець?

Він мав вислухати не реагуючи, а потім спитати, чим може допомогти в цих умовах. Якщо відповідних навушників не виявилося, треба було запропонувати допомогу пошукати в інших магазинах. Головне відповідати спокійно, доброзичливо й постійно нагадувати про факти або правила: “Вибачте, на жаль, зараз саме таких навушників немає. Як я вам можу допомогти? Мабуть, вам можуть підійти інші навушники? Мабуть, мені варто пошукати їх в інших наших магазинах і підказати, де вони є?”.

Головне відповідати спокійно, доброзичливо й постійно нагадувати про факти або правила

Звісно, непогано було б організувати продавцям якийсь тренінг, навчити їх цих технологій. Думаю, ми до цього дійдемо, тому що таких випадків, на жаль, і надалі буде багато. Але насправді люди й самі потроху адаптуються, знаходять свої рішення виходу з таких ситуацій.

“Як ти зараз?”

— А можна якісь приклади таких рішень?

Ну, наприклад, якщо люди звертаються до вас, хочуть із вами про щось поговорити і до вас уже є довіра, можна спитати “як ти?” і потім діяти певним чином. Але насправді така комфортна ситуація трапляється рідко. Зазвичай ситуація не настільки спонукає до спілкування і відповідно питання “як ти?” не так добре працює.

І тут виявилося, що питання “як ти/ви зараз?” просто чарівне. Усі люди відповідають на нього абсолютно адекватно. Це питання, на яке легко відповісти, людина розказує щось про себе, чіпляється одне за одне, і вона починає розповідь. Тобто якщо ви хочете розговорити людину, треба спитати “як ви зараз?”.

Інша чарівна пігулка — фраза “Як ти? Чи можеш трохи допомогти?”. Універсальне питання, яке допомагає вивести людину з травматичного стану. Це прекрасно працює, коли людина відчужена чи дезорієнтована після бою або повертається до своєї домівки, яка зруйнована. Наприклад, наш алгоритм виконували волонтери, які їздили на Херсонщину після того, як спала вода, щоб допомагати місцевим мешканцям відновлюватися.

“Як ти? Чи можеш трохи допомогти?”

Там була величезна проблема, багато місцевих мешканців просто не могли прийти до тями. Вони були наскільки приголомшені тим, що сталося. І коли повернулися до своїх осель і побачили, що там усе зруйновано, виявилися в типовому посттравматичному стані. І ось це питання — “Як ви? Чи можете трохи допомогти?” — й залучення до якоїсь дуже простої справи, наприклад показати дорогу, позичити лопату, навіть попросити потримати кавун, відновлюють контакт із людиною.

І якщо до цього людина була на самоті й розгублена, не знала, що відбувається, то тут вона стає комусь потрібна, цінна, керує ситуацією. І перехід із безсилля в силу відбувається напрочуд легко, людина швидко оговтується й після цього через п'ять хвилин може вже почати піклуватися про себе, виявляти певну ініціативу, брати справи у свої руки.

— На жаль, сьогодні вже досить масове явище — людина на милицях. Іноді видно, що не дуже з ними справляється. Можливо, хочеться підійти, допомогти. Варто це робити чи ні?

Запропонувати допомогу, якщо вам здається, що вона доречна, — правильна дія. Але для цього потрібні дві умови: робити це спокійно, ніби поміж іншим і бути нейтрально дружнім. Багатьох людей, коли вони бачать покалічених військових, накривають емоції, і вони вже не можуть впоратися зі своїм станом. Допомагати в такому стані все одно не вийде, це погана ідея. Треба спочатку опанувати себе, а потім уже йти допомагати комусь.

Дистанція має значення

Ще одна важлива річ — пропонувати свою допомогу треба на правильній дистанції. Це одне з відкриттів, яке здивувало нас свого часу. В умовах війни дистанція, просто відстань між людьми стала принциповим моментом. Неправильна дистанція руйнує взаємодію, взаєморозуміння між людьми. Якщо ви занадто близько, ви небезпечні для людини.

Вона відчуває тиск і загрозу й намагатиметься від вас відійти, розірвати контакт. Тому, звісно, не прийматиме допомогу. Якщо ви занадто далеко, може здаватися, що ви не поважаєте людину. Тому потрібно наближатися, але звертати увагу на мову тіла. Якщо людина починає відчужуватися, достатньо, мабуть, треба трохи відійти подалі. І лише з комфортної дистанції можна спокійно пропонувати людині допомогу.

Якщо людина спокійно відмовляється, йдете собі далі. Тобто дві ключові умови: спокій і дистанція.

— А яка все ж таки ідеальна дистанція для такого спілкування?

Звичайно, для кожного випадку треба підбирати свою індивідуальну дистанцію. Але, наприклад, у випадку, коли потрібно допомогти військовому сісти на потяг, безпечною дистанцією, певно, буде відстань два метри. Якщо дистанція менша, людям уже стає некомфортно.

— Сьогодні в суспільстві спостерігається певний розлам між тими, хто на фронті, і тими, хто поки що в тилу. Чи можна це якось подолати?

Ми маємо зрозуміти ключову річ: війна роз’єднує суспільство. І ділить не лише на тих, хто воював і хто не воював, а й, наприклад, на тих, хто поїхав і хто залишився, у кого є в родині загиблі й у кого немає, у кого в родині є зниклі безвісти чи в полоні й у кого таких немає.

Війна роз’єднує суспільство. Наше завдання — зберегти єдність

Люди дістають дуже різний досвід і перебувають у дуже різних соціальних станах. І, попри все це, наше завдання — зберігати єдність. Війна нас роз'єднує, а нам треба постійно докладати зусиль, щоб залишатися єдиним організмом.

Все, що зараз ми робимо, спрямоване на підтримку тих, хто поруч. Незалежно від того, військова це людина чи цивільна. І це правильно, тому що всі люди сьогодні дістають травматичний досвід: і військові, і цивільні. Головне розуміти, наскільки соціальні зв'язки важливі. Звісно, такі стосунки найлегше налагодити між близькими людьми.

Ми підготували посібник “Як ти, ветеране?” для того, щоб усі цивільні знали, як їм краще поводитися в перші дні, тижні після повернення ветерана, коли він на відновленні, у відпустці, щоб зберегти стосунки. З часом ми плануємо видати ще один посібник із тактичної психології для ветеранів і членів їхніх родин, щоб пояснити ветеранам, як їм краще повертатися до цивільного життя, що їм робити, щоб легше відновлювати контакт із цивільними.

Цей матеріал створено Texty.org.ua за підтримки ІСАР Єднання у межах проєкту «Ініціатива секторальної підтримки громадянського суспільства», що реалізується ІСАР Єднання у консорціумі з Українським незалежним центром політичних досліджень (УНЦПД) та Центром демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ) завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку. Зміст статті не обов’язково відображає погляди ІСАР Єднання, погляди Агентства США з міжнародного розвитку або Уряду США.

ветерани психологічна допомога травма війни психологія птср

Знак гривні
Знак гривні