Один намет, шість протестувальників і сотні фур. Що відбувається на українсько-польському кордоні
Texty.org.ua відвідали прикордонний пункт Медика-Шегині, поспілкувалися з польськими протестувальниками та українськими водіями по обидва боки кордону. Що ми з’ясували, читайте в нашому репортажі.
Про блокування українських фур на кордоні оголосило декілька місцевих маргінальних груп. Проте вся їхня діяльність полягає в сидінні в теплому наметі та роздачі інтерв'ю. Фури, які їдуть із Польщі до України, фізично блокує польська поліція. Автобуси й приватний автотранспорт пропускають без проблем.
Ситуація на виїзд фур з України до Польщі незрозуміла. У пункті пропуску Медика-Шегині наша репортерка не побачила жодних перешкод чи протестувальників на шляху виїзду з України, але проходження прикордонного контролю і митниці суттєво пришвидшилося під час протестів. Українські й польські прикордонники нічого не пояснюють і спрямовують з усіма запитаннями до пресслужб, які не вирізняються оперативністю.
Фури, які їдуть із Польщі до України, фізично блокує польська поліція
На початку листопада польські перевізники оголосили протест. Вони вимагають відновлення дозвільної системи на міжнародні перевезення для українських перевізників, скасування на українському кордоні електронної черги для європейських перевізників і навіть заборони для українських компаній на перевезення всередині ЄС. (Детально про вимоги читайте в статті Європейської правди.)
Перевізники перекрили всі прикордонні пункти пропуску між Польщею та Україною, крім одного — Медика-Шегині. Сюди ринула величезна кількість фур, що не могли чекати довго в інших заблокованих пунктах пропуску. Черга була довга, але машини рухалися доволі швидко.
Та наприкінці листопада “лавочка закрилася” — польські фермери долучилися до протесту й перекрили останній незаблокований перевізниками пункт пропуску Медика-Шегині. З цього моменту ситуація тут стала найгіршою. Величезний потік машин раптом застиг, і сотні українських водіїв застрягли в довжелезній черзі на кордоні.
“Мур” із вантажівок
Біля самого польсько-українського кордону ситуація здається такою, ніби тут нічого не відбувається: в обидва боки пункт пропуску спокійно перетинають машини, ніякого протесту ніби й немає. Але це лише на перший погляд.
Попри гучні заяви, це лише кілька людей, які стоять на узбіччі біля невеликого намету
Якщо трохи від'їхати від кордону територією Польщі, видно перший сигнал напруження — самих протестувальників, які оголосили блокаду кордону. Попри гучні заяви, це лише кілька людей, які стоять на узбіччі біля невеликого намету. Поруч висять плакати і стоїть кілька поліцейських машин.
Ці кілька людей у неоново-жовтих жилетах створили величезні проблеми. Приблизно через кілометр від кордону бачимо наслідок їхніх дій. Зі снігової завіси починають вигулькувати величезні “черв’яки” — це довжелезні черги з фур, які чекають, поки їх пропустять в Україну.
Кожен такий “черв'як” складається з кількох десятків вантажних машин, яких по обидва боки затискають польські поліцейські легковики. Я їду вздовж них на таксі в бік Перемишля — невеличкого польського міста біля кордону. Кжиштоф, водій таксі, попереджає мене, що це лише початок.
Він працює тут щодня — возить людей від кордону до найближчих містечок, тож чудово орієнтується, що тут до чого. Їдемо далі. “Черв’яки” з фур зникають із дороги, тож мені на секунду здається, що мене обманули, а Кжиштоф намотує кілометри, щоб я більше заплатила. Ми вже виїжджаємо на околиці Перемишля, і тут, здавалося, ніде сховатися кільком десяткам фур.
Через кілька хвилин дороги на узбіччі з'являються групки людей у неонових жилетах, але інших, не таких, як у протестувальників. “Трекєже”, — пояснює Кжиштоф, тобто це і є водії фур, із якими я хочу поговорити.
За ними бачу кілька фур, Кжиштоф звертає ліворуч, і я розумію, що він був правий. Замість “черв'яків” тут виростає справжній мур із вантажного транспорту, який стоїть по обидва боки дороги.
Здається, що тут запарковані вже не десятки, а сотні машин. Ми їдемо і їдемо, а стіна з вантажівок нікуди не зникає, вдалині їх вигулькує все більше й більше. Тут припарковані фури з причепами-контейнерами, автовози, заповнені побитими машинами, бензовози і навіть машини з написами “гуманітарна допомога”.
Нарешті в мурі з'являється просвіт — частина дороги не зайнята машинами, бо тут є поворот. Я заходжу в ці “ворота” і потрапляю на другий бік “муру”. Тут між фурами й полями по засніженому тротуару йдуть дужі чоловіки в неонових жилетах.
“Неонові пінгвіни”
Я зустрічаю компанію з п’ятьох водіїв. Чоловіки в яскравих жилетах стоять із піднятими плечима й топчуться на місці, щоб зігрітися за мінусової температури. Вони схожі на неонових пінгвінів.
“Ну, на Новий рік, може, будемо вдома”, — каже водій без упевненості
Ярослав, високий блакитноокий чоловік, каже, що стоїть на кордоні вже три дні. Він везе в Україну легковики. Ці три дні харчується їжею, яку має із собою, але не розраховував стільки чекати, тож думає, що продукти доведеться докуповувати.
“Маєте якесь уявлення, коли ви зможете перетнути кордон?” — запитую я.
“Ну, на Новий рік, може, будемо вдома”, — каже Ярослав без упевненості.
Водії пояснюють, що польська сторона пропускає лише по кілька машин на годину. Тож якщо протест не зупиниться, місяць очікування в черзі здається не перебільшенням, а реальною перспективою.
Ярослав пояснює, що він із колегами саме рушає до поліції, щоб з’ясувати, чи зміниться ситуація. Якщо ні, то обіцяють самі перекрити дорогу. Через кілька годин, коли я вже була у Львові, побачила в новинах, що водії таки зробили обіцяне.
Вусатий водій старшого віку Олександр розповідає, що з ним у черзі стоять хлопці, які чекають уже 10 днів. Вони кілька діб стояли на інших пунктах пропуску, а потім компанії-перевізники перекинули їх на пропускний пункт Медика-Шегині.
До кінця листопада то був єдиний пункт, який не перекривали польські протестувальники. Ці водії не встигли проїхати до початку блокади, тож змушені стояти в черзі ще довше. Сам Олександр стоїть уже 9 днів — у нього зламалася машина й довелося витратити час на ремонт.
Незадовго до початку протесту на Медиці сюди з’їхалася неймовірна кількість вантажівок. І хоча черга була величезна, рухалася вона відносно швидко — водії перетинали кордон за 4 дні. Але це вже задовго, адже в нормальній ситуації, каже водій Богдан, кордон можна було минути за “добу-півтори”.
Заручники ситуації
А поки протест триває, водії вимушені чекати днями обабіч траси біля Перемишля без можливості прийняти душ, сходити в нормальний туалет і поспати на ліжку. Всі “зручності” на цій імпровізованій стоянці — це кілька пластикових кабінок-вбиралень, яких на таку кількість людей не вистачає. Водій Олександр (уже інший, молодший) розповів, що йому довелося приймати душ у своїй фурі в тазку. Інші водії використовують вологі серветки.
Втім, польська сторона кілька разів привозила українським водіям гарячі супи, воду та хліб.
Олександр каже, що хоча перебувати тут нестерпно, проте він хоче все ж таки не покращення умов, а припинення протесту.
“Ми заручники цієї ситуації. Скоро свята, всі нормальні люди хочуть бути вдома. Я розумію, що ми не в найгіршому становищі — хлопцям на передовій дуже важко в окопах. Але зрозумійте і нас: ми тут у нормальній цивілізованій країні, а до нас ставляться не як до людей, а як до худоби. Поліція каже: “Ми за права людини”. Ну от там люди стоять, а ми тут хто — купка довбо***в?”.
Дорогою назад до кордону я цікавлюсь у Кжиштофа, що він думає про ці протести. “Не знаю, — відповідає чоловік. — Але ж зараз зима, які можуть бути протести?”
Внутрішні проблеми
Повертаємося на кілька кілометрів ближче до кордону. У наметі польських протестувальників зовсім інша атмосфера. Це місце, як маленьку фортецю, захищає кілька машин польських поліцейських. Протестувальники сидять у великому наметі (захищений від вітру й має обігрівач), а звідти пахне підкопченими ковбасками.
Біля намету стоїть бочка з вогнищем — я гріюся біля неї, поки чекаю, коли протестувальники зможуть зі мною поговорити. Їх у наметі шестеро, але час від часу до них приїжджають інші чоловіки, без неонових жилетів.
Поки вони щось гучно обговорюють всередині, під'їжджає брендована машина польського телеканалу, з якої виходить високий статний ведучий, що тримає у своїх шкіряних рукавичках мікрофон із синім набалдашником.
Нарешті до мене підходить чоловік років 60 з круглою фігурою, гострим носом і трошки посивілими трикутними вусами. Це Роман Кодрув, який представляє місцевих фермерів, які тут протестують. Прикордонний пункт Шегині-Медика — єдине місце, де протестують не польські перевізники, а фермери, які доєдналися до протесту на знак солідарності.
Пан Кодрув пояснює, що він “за” Україну, і розповідає, що цей регіон прийняв багато українських біженців. Каже, що протестувальники не перекривають рух військової та гуманітарної допомоги Україні, а також бензовозів.
Але Кодрув вважає, що потік українських товарів знищує економіку регіону, а українці проводили афери із зерном. І що через українське зерно місцевим фермерам завдано величезних збитків, адже вони змушені продавати його дешевше, ніж раніше. (Про конфлікт довкола польського зерна Texty.org.ua пояснювали в цій статті.)
“Ми виступаємо не проти українців, а проти урядів, які не досягають якогось консенсусу й не перекривають цей потік зерна до нас”, — каже Кодрув.
Коли до нашої розмови приєднується той самий польський телеведучий, Роман Кодрув перемикається і починає говорити про внутрішні проблеми країни. Каже, що польський уряд забирає у фермерів кредити, але піднімає податки.
Згодом ще один протестувальник Пьотр пояснює мені, як відбувається протест. Усі вантажні машини зупиняються біля Перемишля й стають у чергу. Місцева поліція перевіряє документи машин: якщо вантаж — гуманітарна чи військова допомога, пальне чи продукти, що швидко псуються, їх пропускають до кордону в першу чергу.
Це підтвердили мені українські водії фур, які стоять у черзі (хоча український уряд заявляв, що фіксував порушення цієї обіцянки). Машини, що везуть будь-який інший вантаж, поліція пропускає на кордон зі швидкістю чотири фури на годину.
Електронна черга
Згодом Пьотр пригощає мене гарячим чаєм, дає вафельки і я рушаю назад на рідну землю. Повертаюся в Україну з такою швидкістю, про яку водії фур можуть лише мріяти. 15 хвилин у пункті пропуску — і на годиннику телефона знову +1 година часу й мене зустрічає плакат “З поверненням в Україну!”.
Ситуація в українському прикордонному селищі Шегині, на відміну від польського Перемишля, здається кращою. Хоча в пункті пропуску стоїть багато фур, у місті чи на його околицях немає ні “черв’яків”, ні “мурів” із вантажних машин, ні “неонових пінгвінів”.
Між Шегинями й сусіднім селищем Волиця на з’їзді з дороги є невеличкий термінал, де стоїть кілька десятків фур. Водії, які там зупинилися, пояснюють мені, що ситуація з українського боку не така критична, адже для водіїв існує електронна черга. Їм повідомляють завчасно, коли зможуть пройти прикордонний контроль, тож вони можуть, наприклад, не виїжджати зі свого міста раніше, ніж це потрібно, або ж залишити машину в терміналі, а самим рушити додому.
Раніше, каже водій, він міг пройти прикордонний контроль на виїзді з України менш як за день
Так зробив водій Юрій, із яким я познайомилась у терміналі. Поки ми спілкуємося, його фура трохи гуде, ніби він завів двигун і збирається кудись їхати. Насправді це шум холодильної камери — Юрій має везти заморожені продукти аж у Швейцарію.
Хоча електронна черга покращує умови водіїв, чекати в ній зараз доводиться набагато довше, ніж зазвичай. Юрій чекає запрошення в пункт пропуску вже 11 днів, а програма показує, що в черзі йому треба стояти ще 2 дні.
Весь цей час холодильник у причепі має працювати, тож його компанія зазнає великих збитків через простій. Раніше, каже водій, він міг пройти прикордонний контроль менш як за день.
Водія — сусіда Юрія, чия фура стоїть на паркувальному місці поруч, звати Володимир. Він тільки-но повернувся з Польщі — віз туди косметику, а зараз зупинився в терміналі, щоб трохи відпочити від дороги. Володимир стояв у черзі трохи більше ніж 5 днів, з них близько 12 годин у самому пункті прикордонного контролю. Чоловік пояснює, що в нинішній ситуації це ще нормальний час — його колега стоїть в іншому пункті перетину вже 11 днів.
Сам Володимир, коли їхав з України в Польщу, в електронній черзі витратив близько 20 днів.
Чому черга затримується з українського боку, водії не знають. А працівники української прикордонної служби відмовилися відповідати на мої запитання без погодження “згори”.
