Як швейцарський годинник. Медики "Айдару" про організацію своєї роботи

Мало хто знає, що військові медики — одна з найефективніших ланок у лавах Збройних сил. Їхні показники вражають: понад 90% поранених бійців виживають після того, як потрапили до стабілізаційного пункту.

Керівництво "Айдару", або 5-ої окремої штурмової бригади (ОШБр), погодилося, щоб я провів день на стабілізаційному пункті, розташованому на Бахмутському напрямку.

У приміщенні затишно та спокійно. Таке враження, наче всі страхіття війни залишилися там, на вулиці. Мене зустрічають усміхнені медики. Симпатична дівчина простягає мені руку:

— Привіт. Я "Кіндер".

— Дуже приємно, — вітаюся. — А чому "Кіндер"? Ти тут наймолодша?

— Ні, — усміхається вона. — Це тому, що я люблю "Кіндер-Сюрпризи" та збираю з них іграшки. Знаєш, зайчики всякі, різнокольорові динозаврики.

Дівчина пробула майже пів року в окупації, а коли вирвалася звідти, то зрозуміла, що її місце — в армії. Починала медичну кар’єру з нуля як членкиня евакуаційного екіпажу.

Медикиня "Кіндер" на вході в стабпункт. Дівчина пів року прожила в окупації і зрозуміла, що її місце в армії

Медик з позивним "Бігль" проводить мені екскурсію стабілізаційним пунктом. Тут — невеличка кухня, далі — реанімаційні відділення, кімната з ШВЛ (штучна вентиляція легень), склади. Над входом у реанімаційну висить портрет Бандери, а стіни рясніють щемливими дитячими малюнками.

У коридорі зустрічаюся з "Шоломом" — командиром медроти. Розправлені плечі та твердий погляд видають у ньому вольову й сильну людину.

— Поки що все тихо, — каже він і запрошує мене в реанімаційну. "Кіндер" приносить нам каву. Мене цікавить усе: алгоритм роботи медиків, їх повсякденне життя, специфіка роботи.

Героїзм недоречний

— Першу медичну допомогу за змогою надають на рівні самодопомоги, або ж із залученням побратимів, — пояснює "Шолом". — Потім до діла беруться бойові медики, після чого пораненого евакуюють до нас, на стабілізаційний пункт. Тут боєць отримує кваліфіковану медичну допомогу й опісля його доправляють у шпиталь.

Від дій бойового медика залежить, у якому стані поранений потрапить на стабілізаційний пункт. Його основне завдання — вміти працювати з кровоспинними засобами: бандажами й турнікетами.

— На перший погляд, у цьому нема нічого складного, — веде "Шолом". — Однак це хибне уявлення. На цьому етапі є велика проблема, так званий турнікетний синдром. Бойовий медик має приділяти увагу конверсії турнікетів, себто ослаблювати їх, перевіряти їхню дієздатність і переконуватись у доцільності турнікетів взагалі.

Бувають легкі поранення, однак через інтенсивність бойових дій не завжди вдається вчасно евакуювати пораненого. І якщо бойовий медик не перевірятиме турнікет, то дуже ймовірно, що боєць утратить кінцівку.

— Хоч як прикро це визнавати, але таких помилок було чимало, — констатує "Шолом".

Якщо командир каже медику: "Не лізьте — там обстріл", то він має слухатися

— Ще одне завдання бойового медика — вміти слухати командира, — продовжує. — Якщо командир каже: «Не лізьте — там обстріл», то цей наказ слід виконувати, адже поранених на полі бою має лишитися один чи два, а не більше. Водночас командир має цінувати та берегти бойових медиків як зіницю ока. Від виконання складних і небезпечних завдань треба відмовитися, такий "героїзм" недоречний. Лише виважені та професійні дії — ключ до успіху в нашій справі.

До реанімаційної заходить один з помічників командира: з передової привезли хворого бійця, йому треба надати допомогу й оформити історію хвороби. Користуючись паузою, блукаю стабілізаційним пунктом у пошуку цікавих кадрів.

Медики зібралися на перекур біля входу в стабпункт — виходити на вулицю строго заборонено, бо в небі частенько ширяють ворожі дрони. Щохвилини лунають вибухи, поблизу нас із характерним брязкотом їздить танк. Підходить молодий хлопчина, медик-стажер з "Полку Каліновського" й просить у "Шолома" запальничку. Всі сміються та сиплють жартами, але мене не полишає відчуття, що цей сміх — від сильної напруги та стресу.

Важливий виклик — це навчання

За хвилину з’являється командир і ми прямуємо в реанімаційну. До кімнати заходить "Бігль". У руках він тримає книжку Боріса Джонсона "Омріяний Рим".

— Одним з найбільших викликів є підготовка кадрів, — веде далі "Шолом". — Підготувати кваліфікованого медика — складний і довгий процес. Так, у нас є чимало інструкторів, проте більшість із них не мають жодного бойового досвіду, вони здобули свої знання здебільшого з інструкцій і книжок. Я називаю ці знання "від лукавого", бо вони відірвані від життя. І виходить так, що нам потім доводиться довго та болісно люлину перевчати. А це значно складніше, ніж підготувати "з нуля".

Комнадир медроти "Шолом" наголошує на важливості навчання й просить бойоваих медиків не виявляти зайвого героїзму

Єдиний вихід з цієї ситуації — це залучати вмотивованих людей, бажано з базовими медичними навичками, які пройдуть грунтовний вишкіл у польових умовах. Командир ставить за приклад "Кіндера": дівчина прийшла до них "сирою", але завдяки своєму бажанню вчитися швидко стала професіоналкою.

Поранений

З коридора долинає метушня, хтось голосно розмовляє по рації. За мить прочиняються двері й на порозі з’являється рудоволоса медикиня "Рибка".

— Везуть, — каже вона.

— Скільки? Який стан? — підводиться командир.

— Поки що один, але пізніше привезуть іще. Стан невідомий, але точно "середній" або "важкий".

Жарти миттєво стихають. Кожен займає своє місце біля входу й зосереджено чекає на евак. Медик-білорус поспіхом прибирає стільці та ящики, що стоять у коридорі. Минає довгих десять хвилин, перш ніж чую шум автівки, що під’їжджає до входу. Двоє медиків зриваються з місця й вискакують їй назустріч.

У пункт на ношах заносять бійця з перебинтованою головою. З його руки, що звисає, капає темна кров. Мені здається, що я чую, як вона гупає по білих кахлях. Підношу до очей камеру, щоб зробити кадр, але до мене кидається військовий:

— Не треба, — він легенько штовхає мене в плече. Заходять ще двоє у формі, один солдат з перебинтованою рукою.

Пораненого несуть у реанімаційну й перекладають на стіл. Він стогне і здригається від судом. Поки несли, за ним утворилася крива лінія темно-червоного кольору, яку медик-білорус тут же витирає ганчіркою.

Лікарі вправними рухами розрізають пошматовану форму бійця, а "Шолом" у цей час обережно розбинтовує пораненому голову. Він при свідомості, відповідає на питання.

"Шолом" з колегами надають допомогу пораненому "Татарину"

— Множинні осколкові поранення обличчя, — спокійно каже "Шолом", нахилившись над бійцем. Поруч з ним стоїть "Кіндер" і занотовує діагноз у зошит. — Проникаюче поранення лівого плеча.

— Закритий перелом лівого стегна, — додає медик, пальпуючи набряклу ногу бійця.

Біля нас крутиться схвильований комвзводу з позивним "Ацтек" — той, що попросив мене не фотографувати.

— Там ще троє наших, — знічено каже він "Шолому". — Поки що не можемо їх забрати, бо там гаряче. "Татарин" якось відповз, а ті лежать ще й досі в полі…

З короткої розмови дізнаюся, що наш "хамві" підірвався на міні, а потім машину добили пострілом з гранатомета. Хлопцям на підмогу відправили підкріплення, але це час, дорогоцінний час. "Шолом" каже мені зачекати в коридорі.

Волонтери зі США

За годину до стабпункту прибувають медики-евакуатори. Моєму подиву немає меж, адже весь екіпаж — волонтери зі США.

— І вам не страшно? — запитую Саманту, веселу дівчину років двадцяти.

— Розслабся, — каже вона й поплескує мене по плечу. — Україна — найкраще, що могло зі мною статися.

За кілька хвилин викочують "Татарина", він без свідомості. Під звуки далеких вибухів американці везуть його у шпиталь. Чую, як "Шолом" говорить з командиром на перекурі:

— Не кіпішуй, з ним буде все гаразд. Підлатають у Дніпрі, і за кілька місяців буде у строю.

Систематизація досвіду

До мене підходить "Бігль".

— Показати тобі наш підвал? — питає він. — Ходімо, там теж цікаво.

Спускаємося вниз у вогке приміщення із застояним повітрям. Мабуть, саме такий вигляд матиме прихисток людей майбутнього, які пережили ядерну війну.

— Насправді тут не так погано, як ти думаєш. Тихо, спокійно, нічого не прилетить, — каже "Бігль". — Єдина проблема — миші спасу не дають. Розвелося їх тут страх як багато.

Говоримо про військову медицину.

— Ти не уявляєш, який довгий шлях ми пройшли з часу повномасштабного вторгнення, — каже "Бігль". — Хоч як дивно, саме завдяки йому в нас , тобто в медроті 5-ої штурмової бригади, з’явилася плеяда талановитих медичних організаторів, які повністю змінили підходи в методах лікування. Хочеш вір, хочеш ні, але це величезне надбання не тільки для військової, а й для цивільної медицини. Ми, по суті, значно вдосконалили велику кількість медичних протоколів.

В основі таких проривів — швидка систематизація досвіду й налагоджений контакт з медротами бригад, розробка чіткої послідовності дій і постійне самовдосконалення.

Медик, який перестає вчитися, швидко втрачає кваліфікацію та стає тягарем

Медик, який зупинився, швидко втрачає кваліфікацію та стає тягарем для медроти. З цього погляду професійна діяльність медика безпосередньо залежить від здатності працювати над собою: бути постійно вмотивованим, гнучким, виявляти здатність критично мислити. Завдяки таким підходам медроту 5-ої ОШБР можна порівняти зі швейцарським годинником — надійним і точним.

"Бігль", начальник лікувальної частини, вважає, що професійність медика залежить від здатності працювати над собою

"Бігля" невдовзі рацією викликають нагору. "Шолом" повідомляє, що за годину-півтори привезуть інших поранених, тому треба підготувати всі приміщення до роботи.

— Чи є у вас, медиків, втрати? — зустрічаюся поглядом з "Шоломом".

— Звісно, є. Росіяни винюхують наші стабілізаційні пункти і б’ють по них. Однак ми ніколи не забуваємо про загиблих, тому складається таке враження, що вони досі поміж нами. Зрозумій, якщо ми будемо плакати та горювати, то не зможемо виконувати свої обов’язки. Змінити вже нічого не можна, а ось зашкодити — так. Плакати будемо вже потім, після перемоги.

Що таке перемога?

Говоримо про перемогу. Як завжди, кожен бачить її по-своєму.

— Жодних договорняків бути не може, — категорично заявляє "Шолом". — Нам треба раз і назавжди покінчити з цим темним терористичним утворенням. Бо якщо воно залишиться, то воювати доведеться моїм дітям і моїм внукам. А мені цього дуже не хотілося б, адже вийде так, що вся наша робота — марна.

— А коли, на вашу думку, буде перемога? — питаю.

— А це ти краще запитай Буданова, — посміхається командир. — А для мене це буде день, коли на центральній площі Новгорода я купуватиму пиво по 13 гривень.

фронт військова медицина медицина репортаж айдав