"Ладою" в пекло. Евакуація з Бахмута: ще кілька днів і можливість може зникнути

Ми зустрічаємось у Краматорську біля одного з супермаркетів. Тут сконцентроване життя міста: можна випити кави, купити продуктів і побачитися з друзями. Звідси ми рушимо в евакуаційний рейс.

Рук для роботи не бракує, це окрилює

Стара "Лада" дихає на ладан, але має вмістити п'ятьох людей і облетіти Бахмут по колу. До Бахмута не їздять – туди літають. Кожна дорога до міста прострілюється.

– У разі чого таку машину не шкода кинути й утікати, – сміється Марек. Марек Березовський – фотограф з Польщі, він хоче допомагати Кубі при евакуації та документувати війну. Марек купив «Ладу» в Харкові за 800 доларів і приєднався до команди Куби два дні тому.

Володимир Савченко – українець, киянин.

– Я український єврей, – наголошує Вова. – Ходжу в синагогу на Подолі. Основний вид діяльності – звукозапис.

Український єврей Вова в пункті незламності залишає контакти евакуаторів. Фото Олени Бондаренко

У столиці Вова має власну студію. З лютого оббивав пороги військкоматів і просив, щоб його мобілізували, – не взяли.

– Трохи волонтерив, та в Києві більше не витримав, – каже коротко. У команді Куби Вова з січня, приєднався на запрошення Марії.

Марія – 22-річна українка, парамедик. Пів року тому написала Кубі, що хоче з ним працювати. Зустрілися, працюють. Сьогодні Марія з нами не їде, вона привезла бронежилет і каску для Вови, а при нагоді й для мене.

Парамедик Марія. Фото Марека Березовського.

– Це все самоорганізація, нетворкінг і ротації, – посміхається Куба, коли представляє свою команду. – Починав з одними, продовжую з іншими. Побачимо, як складеться далі.

До "Лади" підходить бомжуватий на вигляд чоловік і кропить авто – каже, свяченою водою. Хлопці регочуть і допитуються, якого патріархату вода. Тільки Антон уважно вслуховується у стукіт мотора.

Куба й Антон познайомилися в Бучі. Антон до війни був менеджером, а зараз він – медик і водій. Антон буде за кермом, на ньому велика відповідальність.

За кермом Антон, колишній менеджер, а зараз медик і водій. Фото Олени Бондаренко

Куба й Марек добре знають околиці. Марек два тижні жив у Бахмуті. П'ять днів у багатоповерхівці, як усі: без води, газу й електрики. Потім у пункті незламності. Зараз у Бахмуті є три основні пункти прихистку – добре обладнані підвали, в яких можна зігрітися, випити теплого чаю, підзарядити телефони. Є навіть старлінк та інтернет. Досвід життя в Бахмуті важливий, вважає Марек, бо дає розуміння того, як живуть місцеві. Поляк має чимало знайомих у ​​підвалах.

– Це стандарт у Бахмуті, – каже Марек. – Люди сходять у підвали, коли обстріли посилюються, та все одно повертаються до своїх квартир опісля. Якщо залишилося куди повертатись, – додає.

Перед початком війни в Бахмуті проживало понад 80 тис. осіб. На кінець січня, за офіційними даними, в місті залишається від 5 тис. до 8 тис. цивільного населення, з них 206 дітей.

До Бахмута нині є три дороги. Ситуація на них дуже мінлива: треба знати, яка коли непроїзна, а якою ще можна проскочити.

Відчуваю легкий спазм у горлі: "Тільки не їдь на Красну Гору й Соледар", — сказали мені вчора наші бійці. Але довіряю Кубі.

– Їдемо однією машиною, – дає останні настанови Куба. У Бахмуті на нас чекає друга, на дев’ять місць. Мета виїзду – дістатися першого та третього пунктів незламності. Заїзд з півночі. Порядок такий: третій пункт — перший — виїзд.

До другого пункту не їдемо – він у надто небезпечному місці. Куба мінімізує ризики.

Спокій Куби мене вражає.

Одягаємо бронежилети одразу на паркінгу, щоб поміститися в "Ладу". Антон міцно тримає кермо. Біля нього Куба налаштовує рацію. Я, Вова й Марек тиснемося позаду.

– Двері з твого боку поламані, – каже мені Марек після того, як я їх ледь дотискаю. – Зсередини не відчиниш. Треба опустити вікно й відкривати ззовні.

У горлі знову неприємно лоскоче; знаю, що заблоковані двері – додатковий ризик затупити в екстремальній ситуації. "Уміння швидко випадати з машини мені знадобиться, – думаю собі. — Добре, що я цього вчилася!"

Від Краматорська до Бахмута трохи більш ніж 50 км, але здається, що мчимо вічність. "Лада" витягує. Ліворуч залишаються Красна Гора та Соледар. Унизу видно, як палає Бахмут. Нещодавно в цих околицях зникли двоє британських волонтерів: 48-річний Ендрю Бегшоу та 28-річний Крістофер Перрі. Вони загинули, коли намагалися здійснити евакуацію з Соледара. Минулого тижня вагнерівці поширювали в мережах фотографії тіла Кріса.

Бахмут. Евакуаційна лада. Фото Олени Бондаренко

– З кожним днем ​​добиратися до міста буде важче, – вгадує мої думки Куба.

Коротка зупинка – одягаємо каски й відчиняємо всі вікна. Я мацаю рукою, чи дотягнуся до дверної ручки. Є! Далі летимо з вітром і прислухаємося, чи не підлітає щось до нас.

Вслухаюсь у звуки канонади, але всіх не розпізнаю, хоча гримотіння фронту мені не новинка. Бахмут у частковій облозі: звідки виліт, приліт, що летить, хто випустив, куди – годі зрозуміти. Та чи це має значення, якщо все однаково смертоносне.

"Діти хворіють – така погода"

На болоті "Ладу" заносить, як на ковзанці. Антон утримує машину, ще кілька вулиць – і ми на місці: пункт незламності номер три. Куба ні на мить не дає залишитися надворі.

– Сьогодні в Бахмуті дуже голосно, – каже. – Миттю в підвал.

Він командує голосно й чітко.

У підвалі на стіні телеекран, новини оповідають про три вибухи в Краматорську та бої на околицях Бахмута. Хлопці тепло вітаються з присутніми, обіймають друзів, розмовляють. Людей у ​​підвалі мало. Хтось заряджає телефони, у кутку біля ялинки бабця п’є чай. За чаєм до волонтерок підходить старший чоловік. Його чотири рази евакуювали з Бахмута, та він щоразу повертався. Нещодавно прийшов пішки зі Слов’янська — 45 км подолав за чотири дні.

Дідусь, якого чотири рази вивозили, але він щоразу повертався. Фото Олени Бондаренко

Евакуюватися не проти жінка з підліткою. Але ні, не сьогодні, бо в них ще є два собаки й коти. І чоловік, який невідомо, чи погодиться. Куба обмінюється з жінкою контактами й важко зітхає. Видно, що розмовляють не вперше. Куба сумнівається, що жінка швидко вирішить. Я не розумію, яка ще мотивація потрібна їй для порятунку власної дитини, адже просто зараз навіть підвал двигтить.

Кремезний чоловік шукає чорні мішки. Неподалік убило жінку, треба забрати тіло. Чоловік просить Марека піти з ним, щоб задокументувати смерть. Куба погоджується.

– Військовий фотограф має працювати на місці, – каже Марек. — Документувати війну через історії живих і загиблих людей.

Ми не розділяємося, поїдемо всі. Веде нас машина з невеликим причепом, яким заберуть тіло. Вулиця у приватному секторі надто відкрита й небезпечна. Антон розвертає "Ладу" носом на виїзд і не відходить від неї, готовий зірватися з місця вмить. Марек фотографує. Куба контролює ситуацію.

Убита обстрілами жінка. Фотограф Марек документує

Молода жінка в червоній куртці лежить у калюжі крові посеред дороги біля власної хати. Обстріли не припиняються. Чоловіки спішно, проте акуратно пакують тіло в чорний мішок.

Підходить, плачучи, сусідка загиблої.

– Будь ласка, їдьте з нами, – просить Куба українською. – Тут надто небезпечно.

Куба говорить м’яко, обережно кладе руку жінці на плече. Жінка роздратовано відкидає руку Куби. Стоїть над тілом убитої сусідки, під обстрілом ридає, але ні, рятуватися не хоче.

Жодною логікою не поясниш

Ненадовго повертаємося до сховища, та забирати так само нікого. Їдемо до пункту номер один. Петляємо розбитими вулицями поміж мертвих будинків. Тут горить, там димить — жодного вцілілого дому не бачу. Кожен такий самий. Ударні хвилі такі часті й сильні, що через вибиті вікна, як із розпоротого черева, вивернуто нутрощі квартир.

Бахмут горить, фото з вікна авто. Команда проїжджала поруч.

Я бувала багато де біля фронту й на визволених територіях, бачила різні руйнування, але в Бахмуті забиває дух. Небезпека тут на кожному кроці: на землі та з неба. І десь тут живе ще кілька тисяч людей.

Наступний пункт незламності в підвалі, де раніше був боксерський ринг. Ринг залишився й слугує ігровим майданчиком для дітей. Підліток Ігор лежить на рингу і грає в PlayStation. На моніторі стріляє, горить і вибухає як у реальному житті. Ігор усміхається.

Місцевий підліток Ігор на рингу. Фото Олени Бондаренко

Сестра-близнючка Ігоря Віка грається з маленькою Міланою. Мілана – дочка однієї з волонтерок центру. Опікункою на рингу є 24-річна Таня. Таня – старша сестра Ігоря та Віки.

– Сьогодні дітей мало – каже Таня. – Хворіють, погода така.

У сховищі переважно літні люди. Неговіркі, сірі. Як один запевняють, що в них усе добре.

Розмовляємо з дітьми й Танею. Куба та його хлопці пропонують евакуюватися.

Упродовж півгодинної розмови я почула від Тані такі відмовки:

"Не поїдемо, бо там теж треба сидіти в підвалі. Знайомі виїхали й кажуть, що сидять у підвалі з цвіллю. Нам добре в цьому".

"Донецьких ніде не люблять. Знайомий каже, що має два дипломи, а його прибирати за худобою не беруть".

"Знайомі кажуть, що Україна не платить біженцям виплат".

"Мама не поїде, бо працює. Ми не поїдемо без мами".

"Мама не поїде, бо доглядає бабусю. Без бабусі вона не поїде".

"У бабусі на вулиці вціліло тільки три хати. Бабуся лежача. Але вона не поїде".

"Не поїдемо, бо в нас великий собака".

"Не поїдемо, бо в нас родичі в Сєвєродонецьку".

"Ми вже хотіли їхати, але наші коти почали плакати. Не поїдемо".

"Знайомі виїхали до Дніпра й там загинули від ракети. Не врятуєшся".

"Ми звикли".

Таня відкидає кожен аргумент хлопців. Ті запевняють, що заберуть усіх: лежачу бабусю, маму, великого собаку й плаксивих котів. Обіцяють житло в хороших умовах і без цвілі. Підтримку в отриманні грошей від держави. Гроші від них особисто на добрий старт:

– Таню, порахуй, скільки вашій сім’ї треба.

Таня на все хитає головою – ні і ні, не поїдуть. Фото мертвої жінки її теж не зворушує.

У Тані відсутній погляді. Таня розмовляє з нами, однак не бачить нас і не чує, її аргументи "знайомі кажуть" – типові гасла російської пропаганди. За пів години до Таниної свідомості не проб’єшся.

– Звикання до небезпеки теж руйнує голови, – співчутливо зауважує Куба.

– Звикання до небезпеки теж руйнує голови

Вова записує контакти евакуаторів на картці й укладає аркуш Тані в руку. Вкотре запевняє, що візьмуть усіх, довезуть у безпечне й добре місце. З того, як дівчина бере картку, видно – вона допомогою не скористається.

За маленькою Міланою приходить мама. Мала вередує, не хоче залишати ринг та іграшки. Запитую жінку те саме: чому вони не виїдуть.

– Ми двічі намагалися – відповідає. – За першим разом загинув наш 17-річний син на вокзалі в Краматорську (8 квітня 2022 року внаслідок ракетного обстрілу Краматорського вокзалу загинуло 59 людей, 109 отримали поранення – авт.). Удруге – потрапили в ДТП під Павлоградом. Тож повернулися назад. Нас тут ніби щось тримає, – зітхає, одягаючи Мілану. І поспішає запевнити, що в підвалі їхнього будинку живеться затишно: є генератор, вода й навіть туалет.

За дружиною та дочкою приходить чоловік. Питаю і його: чи не боїться він за своїх дівчат, якщо Бахмут опиниться в окупації.

– Якось розберемося, – відрізає той, і всі разом швидко виходять.

У той час хлопці таки зібрали кілька потенційних заявок на завтра. Починає сутеніти, Куба дає команду повертатися.

– Куба, як ти оцінюєш сьогоднішній виїзд? – питаю. Ми мчимо, здається, іншою дорогою, але всі руїни однакові. За однією зникає сонце.

– Ми припускали, що сьогодні нікого не заберемо, – так і сталося. Однак здобули три контакти. І є ще дві родини, які потенційно згодні. Сьогодні був день інвестицій, завтра будуть результати.

Наступного дня Куба з командою евакуювали з Бахмута вісьмох осіб. На момент написання цього тексту – ще десятьох.

"Одна дорога вже непроїзна, інша теж, – написав мені сьогодні Куба. – Залишається тільки третя, остання. Боюся, що за тиждень доведеться припиняти евакуацію".

Куба Сташек. Фото Олени Бондаренко

волонтери бахмут евакуація обстріли репортаж