Свої до своїх. Як тримаються й підтримують ЗСУ евакуйовані краматорці

Я дуже прив'язуюся до людей, як виявилося. Здавалося б, у моєму віці вже важко по-справжньому дружити. Родина, робота – все це забирає купу часу.

Але після 24 лютого понад усе я сумувала за людьми. За невеликою, але такою рідною редакцією, з якою ми готували запашні хачапурі, збирали сливи на дачі та співали під гітару. Мені не вистачало їхніх жартів і підтримки.

За кілька місяців після повномасштабного вторгнення редакція релокувалася в Коломию. Хлопці винайняли будинок і почали працювати віддалено.

Мені довелося залишитися в Краматорську через певні зобов'язання, насамперед перед собою. Я була співзасновницею волонтерського штабу, який допомагав військовим.

Ідеальний план, який не спрацював

До початку повномасштабного вторгнення ми з чоловіком мали, здається, ідеальний план: тривожні валізи складено, дітей попереджено, бак в авто – повний.

Це не перша в нашому житті евакуація, бо в 2014-му ми вже виїздили з окупованого Краматорська й трохи уявляли, що і як робити.

Але все пішло не за планом, коли після вранішнього обстрілу 24 лютого чоловік повідомив, що нікуди не поїде, а залишиться захищати місто. Він пішов добровольцем, тому мені довелося лише брати дітей, сідати за кермо та їхати самій. Дзвінок знайомого прикордонника змінив усе остаточно. Це був перший запит, перша коробка з допомогою, яку я принесла в кав'ярню, що згодом стала великим центром волонтерської допомоги.

Пам'ятаю, як власник кав'ярні сказав, трохи насупивши брови: “Лєра, де одна коробка, там завтра буде десять.Ти мені тут усе заставиш”. Я засміялася й відповіла, що це лише на кілька днів і нічого такого не буде. Згодом ми зайняли ще одну кімнату й заставили все банками з супами, формою та взуттям.

Ситуація на Сході була важкою, ми мали багато запитів, телефон майже не замовкав ані вдень, ані вночі. Чоловік наполягав, щоб я виїжджала, але я лишалася в місті.

Той час подарував мені кількох справжніх друзів. Люди просто приходили й казали: “Я вмію робити таке”. І починали працювати як навіжені. У холоді, під сиренами й обстрілами ми збирали, пакували й відправляли. Разом переживали першого загиблого та шалено раділи, коли підрозділи виходили на зв'язок, шукали й передавали їм обладнання, їжу, одяг і взуття.

“Хтось із батьків має залишитися живим”

Мій чоловік наполягав, щоб я евакуйовувалась. Ситуація в місті ставала дедалі складнішою. “Лєра, в дітей має лишитися живим хтось із батьків”. Я піддалася й поїхала до дітей, яких з перших днів вивезла до Львова.

І там мене охопили страх і самотність. Хоча поряд були діти й батьки, я почувалася самотнім звіром, який метався кліткою. Відчуття провини зжерало мене зсередини. Я кинула все те, що сама почала, кинула своїх хлопців. Попри всі раціональні аргументи, що центр і далі працював, що я могла допомагати віддалено, писати запити до фондів і відправляти вантажі, відчуття провини мене накрило.

Я тоді лягла й тиждень лежала. Не відповідала на дзвінки та майже не вставала з ліжка.

Ми були неймовірно щасливими

З цієї прірви мене витягнув Дмитро, головний редактор Kramatorsk Post. Давня дружба далася взнаки – він запросив мене на зустріч з редакцією до Івано-Франківська. Відчуття від зустрічі важко передати словами. Ми обіймалися, робили селфі, гуляли, сміялися. Здавалося, жахи війни на деякий час відступили – ми знову всі разом: плануємо, сперечаємося, пишемо нові проєкти.

Саме тоді й з’явилася ідея зустрітися з читачами. Бо в них, найімовірніше, зараз такі самі емоції. Вони сумують за домом, за друзями й родичами, їм важко інтегруватися в нові громади, знайти роботу та просто не загубити себе.

І вже перша зустріч у Києві показала, що ми на правильному шляху. Коли подзвонили із закладу, в якому ми мали проводити зустріч краматорців, і сказали, що відкриють ще одну залу, бо всі місця вже заброньовано, а потім саджали гостей на літній терасі, бо й там скінчилися вільні місця; коли ми побачили, як люди обіймали своїх знайомих, разом співали “Червону калину” та донатили на ЗСУ, ми були неймовірно щасливими й подумки почали готувати наступну зустріч – у Львові.

Люди та їхні історії

Наші зустрічі “Свої до своїх”, які організовує редакція, – досить незвичайний формат. Ми запрошуємо музикантів і поетів, що переїхали в те місто, де проводиться зустріч, і пропонуємо їм грати музику або читати вірші. Приходять також підприємці, які перевезли свої бізнеси: запрошують на роботу й розповідають про власні проєкти. Волонтери мають змогу розповісти про свою діяльність у місті й також запрошують долучитися.

В форматі вільного мікрофона люді впродовж усього вечора зазвичай виходять і розповідають свої історії про переїзд і пошук роботи, діляться лайфхаками життя в іншому місті.

І це так щиро та щемливо, коли крізь сльози й під оплески людина має змогу відкритися та розповісти про наболіле.

Аня та її суперсила

На зустрічі в Івано-Франківську спікеркою була моя подруга, з якою ми познайомились у волонтерському штабі, Ганна Ощепкова. Аня – неймовірна людина, яка могла знайти все, до того ж за короткий проміжок часу. В місті, де всі магазини та ринки було закрито й панувала певна істерія, Аня за лічені години знаходила мішки теплих шкарпеток, гумові чоботі й чорну плівку, яка тоді була вкрай необхідною. Вона приїздила в центр зі своєю кішкою-сфінксом, загортала її в щось тепле й починала працювати до комендантської години. Знаходила та привозила ковбасу від якихось підприємців, рис десятками мішків, крупи й чаї. Тоді, коли логістика ще була незрозумілою, а склади й магазини не відповідали на наші дзвінки, здібності Ані здавалися нам суперсилою. До того ж Аня, не припиняючи допомагати військовим, перевезла свій освітній заклад, знайшла сили й людей та відкрила в Коломиї дитячий садочок.

Коли Аня почала згадувати це на зустрічі в Івано-Франківську, коли розповідала про ту атмосферу та свій нелегкий досвід переїзду разом з бізнесом, було важко стримати сльози вдячності й радості від того, які круті люди є поруч з нами.

На цих зустрічах ми наче заряджаємо одне одного тисячами павербанків.

Відчуття єдності та гордості за людей поряд, які роблять такі важливі речі, переповнює.

Романови, які роздали все, що мали

У Львові на зустріч краматорців прийшла ще одна неймовірна пара: Геннадій і Наталя Романови. Вже багато років це подружжя має магазин військового спорядження в Краматорську. Вони допомагали військовим ще від 2014 року, а в перший день повномасштабного вторгнення, коли краматорці пішли у військомати та в добровольчі формування, просто відчинили двері магазину й роздали все, що мали. Просто так, віддавали кожному, хто приходив. Через кілька тижнів після того до мене в центр приїздили хлопці військові та казали, що хочуть компенсувати їм їхні витрати, бо сума товару, який Романови роздали в перші дні, була шестизначною.

Геннадій і Наталя також перевезли свій бізнес і відкрили магазин у Львові. На зустрічі вони пропонували роботу в своїх магазинах та запрошували людей співпрацювати.

Також на цих зустрічах ми робимо ще одну корисну річ: і далі збираємо гроші на потреби нашого волонтерського хабу.

Вхід на захід – символічні 200 гривень. Але ми раді будь-яким донатам, бо зараз дуже важка ситуація на нашому напрямку й потреби від військових надходять майже щодня.

Завдяки минулим трьом зустрічам вдалося зібрати гроші на теплий одяг і термобілизну, а також привезти 15 т сухпаїв, кави, чаю, печива та смаколиків для військових.

Суворі дні в Краматорську

Через кілька днів я повезла вантаж до Краматорська. Я не вперше приїздила до міста після евакуації, але минулі рази це було в теплу й сонячна погоду, тому я раділа тим кільком дням, щоб побачити чоловіка.

Цього разу все було трохи інше. Краматорськ зустрів мене холодною погодою, сірим і низьким небом, виттям сирен і звуками вибухів.

У квартирі не було опалення, зігрітися кондиціонером не дуже вдалося, бо світло вимикали на довгий час кілька разів на день. У волонтерському центрі панувала романтична атмосфера, дівчата купили величезні свічки, а військові, які заїхали на каву, жартували про майже побачення й вечерю.

Але місто мало дуже суворий вигляд. Купа військових у магазинах і на ринку, цивільні з похмурими поглядами. У багатьох дворах багатоповерхівок побудовано печі, які служать польовими кухнями, коли вимикають електрику, бо багатоповерхівки ще не мають газу. Найбільше мене вразили діти, які гуляли вулицями. Я всі ці дні думала про нерозважливість батьків, які наражають на небезпеку своїх дітей.

Тривоги в Краматорську та східних містах мають свою специфіку – їх можуть вмикати вже після обстрілу. Тобто в будь якому куточку міста на будь-якій вулиці ти постійно перебуваєш у зоні ураження. Мої перестороги справдилися, коли близько 16:00 був черговий ракетний обстріл, від якого постраждав 8-річний хлопчик. Ракета пошкодила школу, магазини та приватні будинки. Я розумію, що не маю жодного морального права засуджувати людей, які не виїхали або повернулися після евакуації. Але, на мій погляд, треба мати дуже вагомі причини, щоб залишитися в місті, тим паче разом з дітьми.

За тиждень, що я була там, Краматорськ обстрілювали майже щодня. Ми встигли відвантажити багато корисних речей на позиції, зустрітися з колегами та спланувати подальші дії.

Зустріч у Вінниці та збір на БПЛА

Велике завдання зараз поставив перед нами підрозділ ССО, який попросив допомогти їм зібрати грошей на БПЛА. Ідеться про велику суму, майже 500 тис. грн, але ми сподіваємося, що спільними зусиллями нам усе вдасться. Долучитися до збору можна тут.

Наступну зустріч редакція Kramatorsk Post планує провести в Вінниці 26 листопада. Вибір міста не випадковий. Після третьої такої зустрічі в Івано-Франківську на своїй сторінці в соцмережі ми зробили опитування щодо наступного міста. Лідером голосування, звичайно, став Краматорськ. Але після нього найбільше люди запрошували нас до Вінниці. Без довгих вагань ми знайшли локацію, запросили музикантів і спікерів та купили квитки.

Попереду в нас ще дуже багато роботи. Ми хочемо зробити такі зустрічі регулярними, привозити в громади письменників, громадських діячів, психологів, які допомагали б людям упоратися зі стресом, і бізнес-тренерів. А водночас і далі підтримувати Збройні сили України, бо тільки завдяки їхній титанічний роботі, силі та відданості ми можемо працювати та жити звичним життям.

Підтримати збір на зимову форму, фліски, взуття та інші необхідні речі для військових можна пожертвою на картку 4731 2191 1469 3132 (Пімкіна Валерія)

Цей матеріал створено за підтримки ІСАР Єднання в межах проєкту "Ініціатива секторальної підтримки громадянського суспільства", що реалізується ІСАР Єднання в консорціумі з Українським незалежним центром політичних досліджень (УНЦПД) та Центром демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ) завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку.

Зміст статті не обов’язково відбиває погляди ІСАР Єднання, погляди Агентства США з міжнародного розвитку або Уряду США.

волонтери громадянське суспільство краматорськ ісар переселенці