Цифри на могилах. Історія 447 поховань в Ізюмі

У сосновому лісі на околиці Ізюма було кладовище, де вже не ховали людей. Та під час окупації міста ставленики росіян нашвидкуруч організували тут масове поховання. Хрести нумерували цифрами, багато могил — безіменні, багато знайдених тіл — зі слідами катувань. Місцевий житель Віталій Боровий працював у єдиній відкритій на час окупації ритуальній службі. Він ховав людей, збираючи тіла по місту. Зараз допомагає поліції розкопувати й установлювати імена загиблих.

Текст: Ярослава Тимощук, фото: Данило Павлов

Конвеєр

Що глибше в ліс на околиці міста, то дужчий трупний запах. Поміж соснами розкопують могили в піщаному грунті. Ексгумація на цій ділянці завершується, більшість тіл уже вийняли й відправили до моргів. Схоже, сьогодні тут більше живих, аніж мертвих, і гамірна обстановка з клацаннями журналістських камер нагадує екскурсію в колишній концтабір.

Розкопані правоохоронцями могили

Якщо навесні розкопки братських могил принаймні в Бородянці на деокупованій Київщині здавалися новою справою для всіх, від родичів загиблих до працівників переповнених моргів, то від споглядання за налагодженим процесом ексгумації в Ізюмі на Харківщині є враження, що в Україні вже навчилися працювати з масовими похованнями – робота зі смертю схожа на конвеєр. Команда з кількох відомств працює за алгоритмами.

"Джинси синього кольору, одна чорна шкарпетка на правій нозі", — нейтральним голосом одна поліцейська описує чоловіче тіло, яке щойно викопали й дістали з землі працівники ДСНС.

Глина легко піддається лопаті: рівно викопані клапті землі — мов вийняті прямокутники "Лего". Всохлі тіла застигли з розкинутими руками, ніби зняті з розп'яття. На деяких кров запеклася червоними плямами. Хтось помер у спортивному костюмі, когось дістають у яскравому платті. Покійники мають при собі іконки, похоронні грамоти, аркуш із власним прізвищем у файлі — але так пощастило не всім.

Інший поліцейський знімає відео на камеру. Ще одна поліцейська складає письмові протоколи — один на чотири тіла. Їх оглядають судмедексперти та криміналісти з обласної прокуратури, останні також беруть зразки грунту — багатьох людей перепоховано. Шукають слідів воєнних злочинів, тобто насильницьких ознак смерті. На кладовищі поховані люди, які померли від катувань, куль і обстрілів, а також ті, кого спіткала природна смерть.

Тіла перекладають у чорні санітарні мішки, нумерують відповідно до того, який номер був на хресті. Ці цифри завбачливо, хоч і не зі своєї волі, виводила рука одного доброго чоловіка – поспіхом під обстрілами. Номери полегшать впізнання понад 400 загиблих.

Тоді четверо міцних чоловіків із ДСНС у біокостюмах підхоплюють мішок. Несуть стежкою спершу до пересувної криміналістичної лабораторії, щоб узяти зразки ДНК, тоді — до рефрижератора, який повезе в морг до Харкова.

Бригади ДСНС із обласного центру заїжджають сюди на зміни по два дні. Поки копали, набачилися різного.

Поки копали, набачилися різного

"Сьогодні все ще цивільно, — каже Володимир, високий чорнобровий чоловік, навчений розрізняти відтінки смерті. — Попередні зміни я діставав як-небудь скинуті тіла в яму, обличчями донизу — як кинули, так і приземлилися. Бачив відірвані ноги, а поруч — мізки. Бачив зв'язані руки й мотузки на шиї. Виймав поранених, з надрізами й дірками на тілах, з кульовими й осколковими пораненнями".

Коли Володимир не тягає мішки з тілами, то розбирає завали після прильотів ракет у Харкові чи доламує аварійні стіни, щоб випустити людей тощо.

Хотілося б, каже він, щоб його особиста участь у справі допомогла одній меті — встановити причину смерті людини й покарати винних за це.

Тіла перекладають у чорні мішки й нумерують

Але чи так буде? Один із прокурорів, що фіксує військові злочини, каже:

"Звісно, Бог на небі все бачить. Покарає якщо не вбивць, то їхніх нащадків".

Усі воліли б ще земного правосуддя, та в таке прокурор не вірить. Він говорить анонімно, бо рядовим службовцям зараз не дозволяють коментувати досудове слідство поза офіційними коментарями очільників відомств.

"Не в таких масштабах, — хитає головою. — Це звірства".

Найстрашніша знахідка, яку розкопали за його присутності, — це 17 військових ЗСУ в одному капонірі. Могилу найбільше запам'ятали за рукою з жовто-блакитним браслетом — рукою військового Сергія Сови з Нікополя.

Також прокурор засвідчив кілька смертей українських військових, учинених з особливою жорстокістю: відрізані геніталії, зв'язані руки, кілька ножових поранень на одному тілі. Він каже, що морги Харкова переповнені, у рефрежираторах тіла лежать одне на одному — але це вже не новина.

На цьому кладовищі ексгумували 447 тіл, із них — 5 дітей і 22 військових, решта — дорослі цивільні. За повідомленням Нацполіції й обласної військової адміністрації, більшість загиблих мають сліди ознак насильницької смерті, 30 — сліди катувань. Рештки 11 тіл так понівечено, що наразі неможливо встановити їх стать.

Декого вже впізнали рідні, та оскільки це нелегальне стихійне поховання, всі тіла відправляють на експертизу. Тим паче, і з позначеними могилами виникла плутанина.

У правоохоронців після деокупації півночі України є досвід, тож процес ексгумації та фіксації знайдених тіл відбувається злагоджено.

Кладовище "на Шекспіра"

У ритуальному салоні, що єдиний працював під час окупації, знають, хто писав цифри на могилах.

До великої війни бюро мало чотири філії по місту, та тепер працює єдина вціліла — розташована навпроти зруйнованої школи, яку нині розтягують на дрова. Вона ж єдина з усіх міських ритуалок не зачинялася в окупацію.

Тамара Кравченко, управліниця салону, схилилася над робочим столом — виводить на табличках імена й дати смерті покійників. Усередині темно — світла ще немає, й тиша приміщення контрастує з гамором зовні, спричиненим пошуками їжі.

Тамара сердиться:

"Одні строїли, а тепер інші", — має на увазі підхід до поховань окупаційної й нинішньої української мерії. Їй не подобається, що з землі дістають геть усіх — і не тільки це.

Але тепер принаймні в жінки є змога вільно говорити. Коли в перші дні окупації приїхали ставленики-колаборанти з ультиматумом — або працюєте з нами, або все спалимо, такої свободи не було.

Отож ритуальне бюро допомагало організовувати масове захоронення — на кладовищі "на Шекспіра", як називають його тутешні за назвою прилеглої до лісу вулиці. Цвинтар у соснах вважали закритим, там не ховали нових мерців, аж поки окупанти встановили свої порядки.

Тамара стверджує, що окупаційна адміністрація наполягала: всі поховання мають бути саме на Шекспіра. Чому так — говорять різне. Дехто каже, що в колаборантів був бюджет від Росії на поховання й вони відмивали на ньому кошти, бо копачам платили пайками, а населенню презентували це як "безплатні похорони".

Тіла зносять до рефрижератора

Щоб вони були безплатними, ритуальна служба надавала хрести й своїх копачів. Усіх ховали в мішках, тільки наближені до адміністрації могли сподіватися на труни. Раз у тиждень копачі отримували за роботу пайок, деколи навіть того на всіх бракло.

Тамара чула іншу версію: що всі ці поховання Росія планує використати як доказ у своєму позові в Гаагу проти України. Ця думка безглузда, але, каже жінка, окупанти вважали, що вони тут назавжди.

Від бюро вимагали налагодити систему: копати могили й фіксувати, хто в якій лежить. Ритуалка, де працює Тамара, раніше мала спеціальні журнали захоронень: хто й коли помер, на якому кладовищі захоронений. Але тепер така система не годилася, бо не всі було ідентифіковано.

"Найбільше загиблих було на початку березня після авіаударів по багатоповерхівках. Людей витягували з-під завалів сім'ями. Розкопували довго, тіла були розкидані по частинах. Обгорілі, розчавлені.

Рефрижератор, який повезе тіла в морг до Харкова

Потім уже додалися смерті від касетних ударів, від уламків. Є бійці ЗСУ, ТрО — росіяни мали списки останніх, вони перепиняли їх на блокпостах, і люди зникали. Цивільні також помирали навіть тому, що залишилися без доступу до життєво важливих ліків".

Поки спілкуємося, знадвору долинає звук вибуху — це вихід української артилерії. Тамара на таке навіть не реагує, а ось від гулу літака їй гіркне в роті. У час окупації сусідський кіт під час вибуху підстрибнув, а впав уже мертвим — розірвалося серце.

Отож деякі могили були безіменними. Копачі клали на людину аркуш із номером — він збігався з номером на хресті, й робили фото. Якщо знали людину або вона мала при собі документи, писали її прізвище, адресу, дату народження й смерті, якщо ні — "невпізнана людина з парку", наприклад. Усю цю інформацію вносили і в журнал. Окупанти просили такі фото й собі.

Декого із загиблих встановити ще не вдалося

На кладовище окупаційна влада не пускала нікого, крім копачів за спецперепустками. Навколо лісу стояла російська техніка. Тіла на місце поховань доправляли люди, яких в Ізюмі називають "волонтерами", або "бригадою 200-х" — їх організували колаборанти.

Так усе тривало, аж поки Тамара виявила плутанину.

"Одного дня повертаються копачі й диктують мені для запису: номер 250. Наступного разу знову той самий номер кажуть уже під іншим прізвищем. Я й раніше підозрювала, що вони нетверезі копають, сварилася. Відказували: «Поїхали з нами, подивишся, як там можна працювати тверезими».

Я їх не сильно звинувачую, бо копали під обстрілами. На день було по 11–19 людей, ще й сфотографувати треба. Усе ж ці списки мали робити компетентні люди, а не копальники ям, ви згодні? Адміністрація мала потурбуватися".

Коли вже почали ексгумувати тіла, виявили, що в одній ямі по кілька осіб. Є кілька покійників, номери яких не збігаються. Люди шукають своїх рідних, а їх немає під очікуваними цифрами. Шукають, пишуть заяви в прокуратуру. Ексгумують усіх, тож мають знайти.

"Не можу примиритися з собою, що говорю російською. Намагаюся українською"

Тамара розпрощалася з тими копачами, а тепер, після звільнення міста, написала на них заяву в прокуратуру, щоб ті показували, де кого закопували.

55-річний Віталій Боровий, якого Тамара найняла в травні замість звільнених, уже колись працював у бюро. Тепер має власну справу — виготовляє могильні плити й труни, а ще доглядає одне міське кладовище. Він узявся до справи з властивою йому професійною сумлінністю, тож усі хрести від 280 номера пронумеровано правильно — за це ручається й сам Віталій, і його роботодавиця.

Проте всіх загиблих під час окупації все одно потрібно підняти з землі. Тамара сердиться, бо поліція забрала Віталія на розкопки тіл у довколишні села, ще й на машині ритуалки з їхнім же пальним. Працівників у салоні зараз обмаль, а люди не перестали вмирати — треба працювати.

Раз у раз хтось заходить. Блондинка середніх років Світлана Євтухова шукає тіло брата — знає, що він номер 412 з уже розкопаного масового поховання. У поліції їй дали три адреси харківських моргів, але вона розгублена й не знає, що за чим робити, тож прийшла сюди. Брата — єгеря — витягли з річки 16 чи 18 березня, руки зв'язані скотчем, роздягнений до пояса, у кишені куртки знайшли паспорт. По місту також знаходили чоловіків у ярах — крізь тіла вже проросла трава.

Коли жінка йде, Тамара міркує про фінансовий бік цієї історії: поїхати до Харкова — можливо, й не раз, щоб впізнати тіло, забрати, знову поховати. Справедливість буде, може, колись, а гроші треба вже.

Поріг переступає старше подружжя:

— Бабушка умерла.

— Гроб який?

— Самий дешевий.

— Колір?

— Ну я знаю, це для бабушки 31 року народження.

— Є коричневий із рижою органзою, буде хороший для бабушки.

— Табличку якою мовою писати?

— Ну пишіть українською.

Потім мені говорить, що не може примиритися з частинкою себе — за те, що говорить російською мовою. Намагається потрохи розмовляти українською.

Тетяна зібрана й ділова, до смерті літніх людей вона звикла. Але, каже, коли виводила букви з датами смерті дітей, яких дістали з-під завалів, кілька разів розплакалася.

Герой мимоволі

Віталій Боровий має вигляд людини, яка бачила багато — а тому мало хоче про це говорити. У нього сумне обличчя та втомлений погляд. І він не розуміє, звідки стільки цікавості до його особи. Якби не війна, то й далі просто тесав би труни.

У ритуальному бюро його вичікують журналісти й правозахисники з різних країн, поки він викопує небіжчиків по навколишніх селах. Домовитися про зустріч телефоном нереально: по-перше, немає стабільного зв'язку, по-друге, у Віталія забрала мобільний СБУ — як і журнали поховань. Отож або намагатися спіймати його на кладовищі, або годинами чекати в ритуальній службі.

Найбільше ховали, коли почали розбирати завали

Доглядач міського кладовища й майстер могильних плит ніколи не подумав би, що стане частиною історії, яка творитиметься на очах. Йому й зараз невтямки, чому до його персони стільки уваги. Ба більше, він і у війну не вірив:

"Ніколи не подумав би, що Росія на нас нападе. Ще й на регіон, де живуть російськомовні й половина має родичів у Росії. А вони прийшли з автоматами, з бомбами".

Коли Віталій у травні заступив на службу, люди з автоматами так сформували завдання для нього:

"Маєш очистити місто, щоб було без трупів, усіх поховати".

А тіла були всюди: у лікарнях, на людських городах і садках, на узбіччях доріг. Люди знаходили й самі приходили до Віталія.

"Трьох чоловіків з мотузками на руках ми знайшли в лісі, одного велосипедиста я знайшов у кіоску — по-різному. Намагалися людей опізнати, записували в журнал і ховали. Більшість мали при собі паспорти, але були такі, що не впізнати — ті, що померли під завалами, від розривів, куль, касетних боєприпасів".

Віталій працював разом з командою волонтерів, яку організували росіяни. Коли починалися обстріли, вони ховались у викопані ями.

Тепер він розкопує те, що ховав в окупації. Допомагав в Ізюмі, а нині їздить з правоохоронцями по селах у районі. Ми спілкуємося, коли Віталій надвечір повертається до ритуального бюро з таких розкопок — ще має доставити коричневу труну для бабусі. Завтра о 8-й знову до роботи.