Л

Людина в чорному мішку. Як ексгумують загиблих у Бородянці

Оксана боїться, тому воліє залишитися в саду. Винесла собі стільчик із хати, поки все зроблять. Сидить і курить айкос, а її погляд блукає десь понад льохом, понад деревами. Цвітуть вишні, трава вкрила подвір’я зеленим килимом — смерть здається зараз недоречною й невчасною. Але вона тут, в Оксани на городі. Викопують її брата, якого застрелили росіяни. Йому знесло пів черепа, й голова стала кривавим місивом. У Бородянці на Київщині щодня знаходять нові братські могили. Не вистачає копачів, обладнання та працівників моргів. Як ексгумують і перепоховують людей — репортаж «Текстів».

Текст: Ярослава Тимощук, фото: Марцін Судер

Read this article in English

Червоний кросівок 43-го розміру

Комунальне кладовище в Бородянці рясніє свіжими вінками. Уперше ми приїхали сюди 26 квітня, коли з одного його боку ексгумують братську могилу, а з іншого — ось-ось мають ховати загиблих, яких знайшли під завалами будинків. Це не перша партія, як каже начальник місцевого ЖКГ Юрій Патока, уже є 18 таких поховань, але лік змінюється щодня. Так само, як гриби після дощу, після деокупації щодня з’являються нові братські могили: на кладовищах, на території лікарні, у людських городах і садках. Селяни хочуть садити картоплю, а на полях — мертві тіла.

Над однією з могил на кладовищі схилилися кілька чоловіків, їм приблизно по 30, вони похмурі, мовчазні й лаконічні. Змінюють один одного: хтось копає, хтось іде на перекур. Могилу насипано нашвидкуруч — під час окупації кілька місцевих знесли сюди п’ятьох мертвих людей і засипали під обстрілами. Копають приблизно півтора метра, аж поки з-під піщаного ґрунту починають проглядатися тіла, складені одне біля одного, як рибини в консервній банці. Після понад місяця лежання годі розгледіти обличчя зараз на їхньому місці болотно-багряне місиво. Тільки одяг, взуття, татуювання, а в когось перстень на пальці — усе це слідчі вписують у рапорти як «особливі ознаки», за якими потім хтось зможе впізнати близьку людину.

Сергій Ковальчук, один із гурту хлопців, зараз викопує свого рідного брата Колю. У них був рік різниці у віці, обоє працювали будівельниками, тільки в різних бригадах. Були схожими на зріст і навіть носили той самий розмір взуття — 43-й. Коли Колю застрелили росіяни, він був у братовому взутті. Зараз це полегшує впізнання. З п’яти тіл відоме єдине — Сергій одразу впізнає червоний кросівок.

1.jpg

Розкопки братської могили 26 квітня 2022 року в Бородянці. З п’яти тіл одразу впізнають одне. Через кілька днів ще один чоловік упізнає свого сина

З копачами сутужно — при ЖКГ їх десятеро, досі ніколи не було потреби тримати більше. У Бородянці вже знайшли 41 людину під завалами будинків і ще понад 300 в похованнях, які виявили після окупації, — про це нам повідомили в місцевій поліції. Копачі в Бородянці розкопують поховання часів окупації й водночас готують нові могили для перепоховань. Щоб забронювати їхні послуги, доводиться чекати. Тож Сергієві допомагають друзі — він приніс пляшку горілки і яблука, щоб віддячити.

З копачами сутужно — при ЖКГ їх десять, досі ніколи не було потреби тримати більше

Виймати з могили тіла без поліції не можна. Хлопці чекають, поки приїдуть слідчі. Інформацію про те, що сталося з братом, Сергій збирав по крихтах від сусідів, бо сам разом із мамою ховався від обстрілів. Коля жив разом з ними.

Отож відомо, що 4 березня брат разом з трьома товаришами автівкою поїхав у центр до магазину. Російські солдати почали стріляти по машині, щоб спинилася. Усі вийшли, їм наказали підняти руки. Про це Сергієві розповів один із хлопців, який вижив, — йому відразу вистрелили в ногу й у таз, зараз він на візку.

«Упав, лежу, бачу: твій брат лежить, зблід. Довго не мучився», — переказує Сергій слова хлопця, який вижив. Як саме стріляли в Колю, незрозуміло. Хто ще лишився живим — також. Інших хлопців Сергій не знав.

Ще одна біла пляма в цій історії — хто переніс тіла від магазину до церкви. Відомо, що хлопець, який зрештою вирив цю братську могилу, знайшов п’ять мертвих тіл біля церкви вранці 5 березня. Священник дав свій «вазик», тіла звезли на кладовище. Хлопець — той, який знайшов і привіз тіла й один із тих, хто копав, — переказував Сергієві, що робили з товаришами це поспіхом. Почалися обстріли, тому кинули лопати й поховалися по домах. Повернулися за пів години, коли стихло, доробили й поставили хрест як розпізнавальний знак.

Той самий хлопець і сказав Сергієві: «Можливо, я закопав твого брата». Можливо, погодився той, бо натоді не бачив його вже три тижні.

І ось зараз, коли під’їжджає наряд поліції, Сергій засвідчує: так, це брат. Один установлений з могили безіменних. Поліція прибуває з машиною «Вантаж-200» — волонтерською місією, яка доправляє тіла до моргу. З місією домовилися місцева мерія. Транспорт надала чернівецька будфірма, вона ж оплачує паливо та готель для двох водіїв — ті теж із Буковини. З ними двійко волонтерів, уже з Київщини. Вони одягають медичні маски та рукавички й починають по одному діставати з могили тіла.

2.jpg

Волонтери місії «Вантаж-200» переносять тіло з могили в машину, щоб завезти в морг

Поліцейська Вікторія Немирова здійснює огляд. Фотографує кожне тіло й записує в нотатки телефона особливі ознаки: перстень на руці, перев’язана нога, одяг, татуювання. На тілах, які понад півтора місяця лежали в землі, таких ознак небагато. Наприклад, каже поліцейська, важко встановити характер рани. Саме тіло здається неприродно видовженим, але, як потім пояснить судмедексперт із моргу, це тільки оптичне сприйняття: ми ж звикли дивитися на людей у вертикальному положенні, а зараз інший кут зору.

Після огляду волонтери пакують кожне тіло в чорний цупкий мішок-чохол. Їх треба пронумерувати, але білий маркер кудись зник. Виручають медичні маски — на них пишуть номер і кріплять до мішка.

Сергіїв брат — мішок № 5. Брат покійного має надати його паспортні дані й узяти контакт поліцейської, яка, коли знатиме, повідомить, у який морг доставлять тіла. Морги переповнені, тому куди везти — з’ясовують у процесі з головним судмедекспертом області, який каже поліції, де наразі є місця.

Хлопець, який копав могилу, не захотів прийти свідчити, на його присутності ніхто не наполягав. У могилі, крім тіл, знайшли ще кобуру для пістолета й порожню поясну сумочку. Поліція їх не взяла.

«Чому не взяли?» — питає хтось на кладовищі.

«Це доказ у вбивстві, а де знайдеш убивцю? — друг Сергія, який розкопував могилу, дожовує яблуко. — Усе спишуть на війну».

Жертви невідомі, як невідомі зараз і їхні вбивці. Але ще одного вбитого з цієї могили впізнають через кілька днів.

Черга на смерть

Оксана Товкач 26 квітня ходить за всіма по кладовищу: «Викопайте брата», — звертається до копачів, до керівника ЖКГ Юрія Патоки. Потрохи втрачає терпець, бо саме підійшла її черга після тижневого очікування. Тіло її брата Володимира понад місяць лежало в тимчасовій могилі, й Оксана спершу переймалася, що не вдалося поховати до 40 днів після смерті, коли, за християнськими віруваннями, душа померлого знаходить остаточний спочинок або в раю, або в пеклі. А тепер уже б лише викопати.

Начальник ЖКГ пообіцяв їй на сьогодні комунальних копачів, але вийшло так, що вони готують 11 могил для тіл, які мають привезти з моргу в Білій Церкві. Патока віднікується від Оксани, і тільки коли двоє іноземних журналістів, які збираються фільмувати процес, пропонують жінці самим викопати могилу, той вирішує, що краще відпустити двох копачів.

Тепер уже б лише викопати

Чоловік закопаний у дворі на власному обійсті. Оксана, сама родом із Бородянки, мешканка Вишневого, у березні жила з родиною на Тернопільщині. 12 березня мобільний зв’язок із родичами зник — жінка не знала, що відбувається в її рідному селищі. 1 квітня, після звільнення Бородянки, кузина повідомила: немає брата, його вбили 16 березня.

3.jpg

Ще одна могила в Бородянці — на городі викопують чоловіка, якого застрелили росіяни

Дату й причину смерті дізналися зі свідчень сусідів. Чоловіка знайшли застреленим біля хлібозаводу. Там він лежав три дні, аж поки двоюрідна сестра з чоловіком прийшли та забрали. Спершу поклали його чи то в хаті, чи в сараї, а наступного дня викопували могилу під гул снарядів. Постелили в яму соломи, позначили місце хрестом, зробили фото.

Оксана боїться бачити, як діставатимуть тіло, тому воліє залишитися в саду. Винесла собі стільчик із хати, поки все зроблять. Сидить, курить айкос, погляд її блукає десь понад льохом, понад деревами. Цвітуть вишні, трава вкрила подвір’я зеленим килимом — смерть здається недоречною й невчасною саме зараз.

Окрім смерті є формальності. Коли Оксана дізналася про загибель брата, то не знала, що й за чим має робити, щоб перепоховати рідну людину. У фейсбук-групі про Бородянку вишукувала різні телефони: прокуратури, поліції, ЖКГ. Люди писали, що за чим роблять. Усюди треба стати в чергу: написати в поліцію заяву на ексгумацію тіла, оформити акт, що на подвір’ї захоронення, дочекатися копачів. Окремо в прокуратурі дати свідчення, щоб зафіксувати воєнний злочин. З прокуратури їх передають до СБУ.

Сидить, курить айкос, погляд її блукає десь понад льохом, понад деревами

Нарешті копачі беруться до справи. Яма завглибшки два метри — десь тут залягають ґрунтові води, й там, де лежить тіло, утворилося болото. Небіжчик загорнутий у щільний плед — зелений у рожеві квіти, таким можна загорнутися, коли дивишся кіно. Покривало набрало вологи й поважчало, тож тіло витягують уп’ятьох.

Чоловікові стріляли в голову, йому знесло пів черепа, й голова праворуч — криваве місиво. Покійника впізнає дядько Оксани. Далі формальності — вказати особисті й паспортні дані померлого, взяти номер поліцейської, щоб повідомила, з якого моргу потім забрати тіло.

8.jpg

Поліцейська Тетяна здійснює огляд тіла. Чоловіка впізнають за прізвищем на банківській картці

Коли машина «Вантаж-200» з тілом у чорному мішку покидає двір, Оксана починає плакати. Виходить разом із дядьком на дорогу, перемовляються з сусідом — той недавно поховав свого сина, який загинув під завалами будинків у Бородянці. За кілька хвилин усі розходяться — кожен у свій бік, кожен зі своїм горем.

Копати могили — не найприємніша робота, як і оглядати тіла. Але Тетяна, поліцейська, яка щойно оглядала й фотографувала брата Оксани, навчилася давати собі раду. Ми супроводжуємо її ще на кількох таких виїздах у різні дні. Вона твердо повторює свої протокольні питання, коли люди замість відповідати вибухають слізьми або вдаються до спогадів, — інакше в неї не йтиме робота.

Тетяна схиляється над чоловічим тілом, яке викопали на городі. З кишень дістає гаманець — порожній, але з банківськими картками. Завдяки прізвищу на картці швидко з’ясовують, що його може опізнати співмешканка — побоюються тільки не застати дома, бо «неблагополучні».

Дружина дома — це жінка 60 років із хворими ногами, які гниють. Упізнає покійного й за благеньким одягом, і за речима. Вона ридає, але сусідку, що вирішила навідатися, поки є поліція, це не розчулює.

«Ти чому мої кури покрала під час окупації?» — атакує з порога.

Поліцейські просять почекати з розбірками, поки не оформлять тіло, але розгнівана сусідка не думає відступати. Зрештою Тетяна все дописує і просить: «Якщо то не ваші, поверніть кури».

11 могил, які впізнали

Юрій Патока, який очолює ЖКГ, каже: якщо в довоєнний час чотири похорони на день вважалися надзвичайною подією для Бородянки, то нині щодня мають більше поховань. Сергій з волонтерської місії «Вантаж-200» (чернівецька фірма «Будмонтажсервіс» надала машину та водіїв, на них і тримається вся робота з транспортування загиблих) підтверджує: за один день вони доправляють до моргів від 7 до 11 тіл лише по Київщині. Починають працювати зранку, назбирують за день тіла й під вечір доставляють для розтинів.

Якщо в мирний час мали справу переважно з природними смертями (від віку та хвороб), то нині, під час війни, майже всі смерті насильницькі, отже, мають іти через морг. Убивство, розстріл, авіаналіт, поранення осколком — усе це підпадає під категорію ОНС, тобто ознак насильницької смерті.

У їхньому селищі з-поміж убитих найбільше молодих хлопців, яким стріляли в голови, каже Патока, а судмедексперт із Білої Церкви додає, що таке твердження справедливе не лише щодо Бородянки. Така сама історія в Бучі й Макарові — основних населених пунктах, звідки до цього моргу доправляють тіла.

Отож копачі не встигають викопувати, а переповнені морги не мають змоги довго тримати тіл. Тому вийшло так, що всі 11 тіл, які поховали 26 квітня на Бородянському кладовищі як невідомі, за кілька днів розпізнали. Не всі з них місцеві — «Вантаж-200» підбирав тіла дорогою по селах, проте в морзі всі вони значилися як із Бородянки, то туди й повернулися.

5.jpg

Комунальні копачі готують могили, щоб ховати загиблих під завалами будинків у Бородянці

Номер на хресті, під яким ховали, збігається з номером на чорному мішку-футлярі (ці дані також зберігаються у моргах, як і зразки ДНК). Люди не встигають оперативно впізнавати тіла в моргах: хтось ще тільки повертається з-за кордону, де рятувався від окупації, хтось не знає, де саме може бути тіло й має небагато часу на пошук.

Тому родичі або близькі покійних, які хочуть перепоховати їх деінде, мають знову дістати дозвіл на ексгумацію могил. А на звільнені місця ховатимуть нових.

Упізнати тіло: морг

На вулиці +17, а холодильна камера, де 35 тіл чекають на упізнання, не під’єднана до електроенергії. Вона стоїть просто у дворі лікарні, біля дверей моргу. Це Біла Церква, звідки до Бородянки доправили 11 тіл, які вже після похорону стали відомими.

Та навіть якби камеру підключити, це не дуже зарадило б, бо вона не тримає потрібної температури, — судмедексперт Ігор Вікторович не намагається приховати правди. В ідеалі має бути рефрижератор на -15 — такий, наприклад, є в Боярці, але не тут.

Дверцята відчинені, щоб бодай повітря циркулювало. Стоїть трупний сморід, кружляють мухи, які відкладають личинки, по підлозі де-не-де розтікаються кров’яні плями. Щоб трохи поліпшити ситуацію, судмедексперти пакують кожне тіло у два-три мішки — принаймні мішки ще є.

Холодильну камеру сюди завезли ще раніше, щоб ізолювати ковідні тіла під час пандемії. Зараз вона придалася для жертв війни. Поміщати людей нікуди, каже Ігор Вікторович. Потужності їхнього моргу не передбачено на таку кількість. Тим паче, окрім убитих, нікуди не зникли ті, хто помирає власною смертю.

Тіла вбитих у війні до моргу в Білій Церкві почали звозити 6 квітня — наразі їх потрапило сюди близько 160. Це менше, ніж в інших моргах області, але роботи не бракує. Вік убитих — від 13 до 80 років, більшість чоловіків, жінок мало, ознак зґвалтувань серед цих 160 не виявили. Кулями вбивали хлопців віком від 15 років, стріляли в голови.

Коли поліція оформляє протокол на кожне тіло, судмедексперти беруться робити експертизу. Якщо на тілі знаходять ушкодження, що могли спричинити смерть, то «беруть об’єкти на дослідження» — тобто зрізають клапті шкіри з пораненнями. Тоді не потрібно робити розтин. Якщо ж таких нема, тіло розрізають. Випадки з вогнепальними пораненнями передають до обласного бюро, де є медико-криміналістична лабораторія. Забирають ДНК, усі зразки теж передають поліції.

Поки спілкуємося, збирається черга з п’яти-шести людей на упізнання. Щоб знайти потрібне тіло у пронумерованих мішках, їх треба перетягати десятками, а потім ще повантажити в труну — робити це нікому. Молода дівчина-оперативниця з поліції, яка має писати протоколи за результатами процедури, не може через це почати працювати.

9.jpg

Судмедексперт моргу в Білій Церкві Ігор Вікторович звіряється зі списком загиблих

Донедавна допомагали поліцейські-курсанти, але вже поїхали на навчання. Це не було їхньою роботою, проте більше нікому. А чиєю? Не відомо, раніше такої роботи просто не існувало. Хлопці створили систему: номери мішків порозкладали по дві стіни камери й на стінах продублювали цифри, хто де лежить.

Ігор комусь дзвонить і просить підмоги, а поки чекають, тіла забирають люди, які можуть зробити це самі.

Бусиком під’їжджає до камери чоловік у військовій формі, його супроводжують побратими — морські піхотинці. Учора чоловік упізнав тут 22-річного сина: постріл у голову, зв’язані за спиною руки. Загинув у Бучі. Батько ще раз розкриває мішок і з товаришами переносить його в труну. Брунатна рідина капає на білосніжну оббивку гробу.

Учора чоловік упізнав тут 22-річного сина: постріл у голову, зв’язані за спиною руки

Щоб полегшити людям пошуки, поліція виставляє фото тіл із братських могил у телеграм-спільноту «Загиблі на території Бучанського району».

«До КОБ СМЕ [Київського обласного бюро судово-медичної експертизи] доставлено невідому особу чоловічої статі, яку виявили 08.04.2022 біля автодороги в напрямку села Блиставиця. Труп № 228», — типове оголошення з групи. Якщо при людині знайдено документи, додають прізвище й ім’я. Ті, хто шукають, можуть телефонувати за доданим номером поліції — там скажуть, у якому морзі труп.

У цій спільноті чоловік і знайшов сина. Деталей про те, як той загинув, не знає — сам тоді служив на іншому кінці країни. Забирає свідоцтво про смерть — це остання формальність перед похороном.

Ігор Вікторович працює в морзі з 1987 року, але таке, як зараз, із ним — як і з усіма — вперше. Його сфера — погані звістки, проте він бачить у своїй роботі хорошу ціль. Він допомагає жертвам не лишитися невпізнаними.

«У Другу світову ховали всіх гуртом, ніхто не переймався. Зараз у росіян таке саме ставлення, начхати на людей — вони своїх не забирають. У нас хоч би як туго було, але закони виконують. Викопують, роблять експертизи, беруть ДНК — це багато означає».

Якщо тільки людина не згорить так, що нічого брати. Якщо ніхто не знає, де й коли могла згоріти ця людина, то в документах її буде зазначено як невідому особу.

Усе, що від неї залишиться, — жменька попелу, що поміщається в целофановий пакетик.

Знайти сина

26 квітня, у день, коли по одному боці кладовища розкопують могилу, а по іншому — хоронять загиблих, між ними метається жінка. Приїхала сюди велосипедом з фотокарткою в руках. Засмучується, що пропустила розкопки, — прибула, коли «Вантаж-200» уже поїхав. Вона об’їжджає кожне таке поховання, про яке дізнається з сільських новин.

Жінка всім показує той знімок: копачам, керівнику ЖКГ, друзям Сергія, мені як журналісту — всім, хто готовий її послухати. На фото (воно давніше, але іншого нема) двоє її синів, сидять обнявшись за столом. Один із них помер ще до великої війни, але мати не втрачає надії знайти іншого. Олег Стукало, 45 років, місцевий спортсмен, боксер. Востаннє бачила його 9 березня, був одягнений у чорну куртку. Не знає відтоді, куди дівся.

«Здоровий такий, не було? Точно? На зріст як ти, трохи повніший», — питає у хлопця, який допомагав Сергієві копати.

«Тут його точно не було», — відказує той.

Жінка не вірить на слово і просить мене показати фото тіл із могили. Довго вдивляється, але не знаходить. Хапається за думку, що, може, син живий — раптом його взяли в полон росіяни, коли відступали? Він не був військовим, але різне може статися.

«Вони ж брали міцних», — її гіпотеза, її рятівна соломинка.

Увесь цей час жінка тримається твердо, вона зосереджена на пошуках. Але коли з моргу повертаються тіла в мішках і їх, 11, одне за одним починають класти в труни, заходиться довгим невтішним плачем.

За кілька днів, 29 квітня, одне з тіл братської могили, яке на знімках так пильно, але безрезультатно розглядала мати Олега Стукала, упізнають. Ще один невідомий із братської могили, де 26 квітня знайшли брата Сергія Ковальчука, поверне собі ім’я.

Чоловік на милицях, без однієї ноги, стоїть на порозі Бородянської школи. Під час окупації поліцейський відділок спалили кадирівці, й тепер його, як і багато інших служб, перемістили до школи. З чоловіком спілкується Вікторія Немирова, поліцейська, яка фотографувала тіла з братської могили. На одному зі знімків чоловік упізнає, кого шукає, — по одягу й татуюванню на нозі у формі змія.

Він знайшов сина — на відміну від мами Олега Стукала, яка досі поневіряється. Але нікому з них не легше.

останнє.jpg

На фото, яке поліцейська Вікторія Немирова зробила 26 квітня, чоловік упізнає свого сина — за татуюванням на нозі у формі змія

ексгумація війна окупація смерть вбивства репортаж київщина Бородянка похорон

Знак гривні
Знак гривні