Голод і страх. В Ізюмі, після життя в окупації, люди бояться залишитися без їжі

Стратегія

Життя в Ізюмі триває попри навколишні руйнування. Погожого недільного пообіддя центр міста повниться людьми: підлітки на скейтах і мопедах, мами з візочками, пенсіонери на лавках. Але від цієї позірної тиші не лишається й сліду, коли на площу заїжджає фура.

Люди наввипередки біжать перед машиною, кидаючи свої справи та транспортні засоби. Вони швидко шикуються перед кузовом — ще до того, як водій відчинить двері й почне видавати привезене. Власне, він не може цього зробити, бо люди обступають автівку щільним кільцем — яблуку ніде впасти.

На місці, де всі зібралися, самотньо валяються розпаровані чоботи й кілька курток — незатребувана допомога з попереднього заїзду. Зненацька зі мною починає сваритися дідусь із початку черги: я стою біля його велосипеда й він думає, чи не хочу я вкрасти прив'язаний до керма мішок, на третину наповнений картоплею.

Про всяк випадок відходжу й зауважую, що рватися вперед — не єдина стратегія в черзі. Кілька жінок стоять осторонь. Одна, з собакою на повідку, гукає іншій, яка не встигла добігти:

— Неси мені [свою] дитину.

Дитина — конкурентна перевага в черзі. Інша жінка, років 30, теж стоїть осторонь і пильно вдивляється в очі волонтеру.

Волонтера звуть Олександр, він із Житомира. Навесні возив харчі й одяг по деокупованій Київщині та Чернігівщині, а до Ізюма приїхав уперше. Каже:

— Досі не бачив такого ажіотажу.

Щоб урешті почати роздавати пакунки, він кілька разів голосно просить чергу відступити на три кроки. Першу сумку, минаючи людей, несе жінці, яка спрямовувала на нього погляд. Вона не здивована.

— Я ніколи не стаю в чергу, — каже.

Роздача гуманітарних харчів

Тут зібралася понад сотня людей, у натовпі домінують пенсіонери — люди, які не мали грошей виїхати і які досі чекають на невиплачені за пів року пенсії. Також навколо крутяться діти, вже навчені позувати на камери фотожурналістів — вони роблять це залюбки, бо іноді отримують цукерки. Один із таких — підліток у червоній шапці — підходить до фотографа й розказує, що в їхній сім'ї 10 дітей, які ніяк не можуть потрапити на роздачу через великі черги. Той простягає 200-гривневу купюру.

Пакунки роздають хвилин за 20. Першими закінчуються індивідуальні продуктові пакети, опісля порожніють коробки з одягом. Залишається трохи борошна — його вже не хочуть брати.

Волонтери приберегли частину запасів, щоб відвезти в інше місце роздачі, по той бік перебитого пішохідного мосту. Хлопчик у червоній шапці сідає на мопед, яким кермує старший чоловік. Рушають за волонтерською автівкою. Мопед наскакує на ями, пузатенький рюкзак за спиною пасажира підстрибує.

Допомога без правил

Люди, які зібралися на площі біля ринку, не знають, що й коли привезуть — та й чи привезуть узагалі. Але все одно сходяться та вбивають час за розмовами. Гуманітарка до Ізюма йде тоннами, тож рано чи пізно заїде чергова машина.

Після окупації місто залишилося без електроенергії, водопостачання, газу та мобільного зв'язку — воно має вигляд первісного, люди поневіряються в думках про прийдешню зиму й запасаються всім, що дають.

Дров не знайти й за гроші, в лісах міни. Працівники ДСНС розбирають завали розбомбленої школи, униз летять шматки підлоги й парт упереміш з учнівськими зошитами — люди все забирають, щоб опалювати житла й готувати їжу. Її досі готують на вогнищах біля під'їздів будинків.

На ринку продають олію, крупи, ковбасу, яйця тощо. Самі місцеві кажуть, що тут торгують волонтерською гуманітаркою. Точно можна ідентифікувати залишки російських пайків на прилавках — консерви, марковані літерами Z та V.

Була школа, стали дрова

У черзі — баталії. Хтось штовхається, здіймається крик. Наразі немає організованої системи, як розподіляють волонтерську допомогу, тому й сварки за місце. Хтось може брати пакунки по колу, а хтось живе далеко й не такий меткий. У різних волонтерських організаціях різні правила розподілу: хтось дає один пакет у руки, а хтось дозволяє взяти також для сусіда.

Люди нарікають на таку стихійність, але самим організувати правила в черзі їм навіть на думку не спадає. Немає також місцевих активістів-волонтерів, які взялися б координувти роздачу гуманітарки.

Жінки, які беруть дошки з розбитої школи на дрова, кажуть, що за росіян розподіл гуманітарки був організованим — пайки давали через квартальних, керівників кварталів міста. Бо зараз дехто каже, що соромиться штовхатися в черзі за хлібом.

Лариса, працівниця місцевого ритуального бюро, дивиться на ситуацію з дещо відстороненим сарказмом. Окупацію й бомбардування переживала на запасах заспокійливого “Гідазепаму” — схоже, він таки допоміг. Вона сидить за робочим столом перед розгорнутим романом, жує тепличний огірок і сподівається, що хоч сьогодні, у неділю, ніхто не помре. Погляд у неї з хитринкою.

— Наїхало журналістів, питають у людей, як вони, а ті й раді розповідати. Гуманітарної катастрофи в нас немає. Це не Маріуполь, де люди топили сніг, щоб добути воду. Так, довелося сутужно, особливо в багатоповерхівках, але в криницях вода завжди була. Якось вижили. Мені смішно, що зараз волонтери везуть сюди мінералку в пляшках, — Ларисі не до вподоби надміру жалісливий тон. Також вона розповідає про мародерство й спустошені своїми ж людьми магазини.

Є певна тенденція: що молодша людина, то легше все сприймає. Спілкуюся з ізюмчанкою Наталею, яка займається просуванням сайтів в інтернеті. Удома вона провела майже всю окупацію — виїхала до Львова за кілька тижнів до звільнення міста. А зараз повернулася навідати маму й брата. Розповідає:

— Справжня скрута була під час окупації. На початку квітня росіяни разово роздали по пів буханки хліба на людину. А першу гуманітарку видали в середині квітня — на двох осіб припадало по тюбику зубної пасти, бруску мила, два рулони туалетного паперу, гель від синців, грамів зо 200 цукру, 1 кг борошна, 8 мафінів. Прокладки — тільки для жінок, молодших за 30 років. Це була єдина побутова хімія за весь час окупації.

У травні окупанти запустили хлібозавод, відтак хліб почали давати часто, на відміну від інших харчів:

— Був недовгий період, коли продукти давали часто: крупи, сардини, іноді спагеті й молоко тощо. З червня були перерви: по три, по шість тижнів. Росіяни брехали, що ЗСУ розбомбили склад з гуманітаркою. Один з призначених окупаційною владою посадовців якось висловив невдоволення, що деякі люди не хочуть іти працювати за пайки, й заявив, що гуманітарку треба скасувати — щоб “не огібалісь”.

Начальник від окупантів заявив, що гуманітарку треба скасувати щоб “не огібалісь”

Наталя каже, що має аудіозапис із цими словами — зробила його потай, коли прийшла на одне міське засідання, щоб зібрати інформацію.

Теза про організованість російської гуманітарки, яку висловлювали деякі мешканці, для неї нестерпна — зважаючи, що перші пакети з продуктами ізюмчани в її частині міста отримали за півтора місяця після початку окупації.

Синьо-жовтий прапорець на грудях хлопчини.

Просто історія

— Можна багато говорити, але хто цього сам не пережив, ніколи не зрозуміє. Ви киваєте, співчуваєте — але для вас це все одно лише історія, — місцевий сивий чолов’яга розповідає, як зараз спілкується з журналістами про окупацію й бомбардування.

Срібний перстень виблискує на його брудних від мазуту руках. Чоловік каже, що потрохи повертається до роботи й починає приватно лагодити машини. Він усміхається, коли згадує про картоплю, яку йому вдалося посадити цього сезону. Ізюм гуде розмовами про їжу, світло, тепло та дах над головою — базові речі, які, втім, легко випробовують гідність.

Здається, вони з дружиною просто знічев'я сидять у стареньких “Жигулях”, але ні — теж вичікують волонтерське авто. Навколо — вцілілі крамниці, які намагалися вберегти від мародерства написами “Порожньо”. Коли дивишся на забиті вікна квартир, то можеш тільки уявляти, як боялися люди за ними. Можливо, саме цей страх і жене зараз людей за їжею.

— Дай хоч батончик, якщо фотографуєш, — незадоволено каже жінка на інвалідному візку, коли потрапляє в об'єктив фотографа.

— Дай хоч батончик, якщо фотографуєш

Люди з черги навперебій розповідають про свої хвороби. Також вони спершу думають, що журналісти причетні до роздачі, й цікавляться, коли привезуть допомогу. Магнітом тягнуться до машини, щойно та з'являється на горизонті.

— Погана гуманітарка, — раптом каже жінка старшого віку.

Волонтер не стримується й починає кричати у відповідь. Ніхто не береться їх угамувати, всі схилилися над ящиками.

В Ізюмі на час нашого перебування сотнями розкопували мертвих — але більше струшує від емоцій у черзі живих з їхніми оголеними інстинктами виживання. Виведена з ладу інфраструктура повертає місто до первісного устрою, де треба полювати за хлібом і дровами. Гідність, виявляється, можна легко зламати голодом. Невдовзі після нашого приїзду місто таки спромоглося організувати видачу гуманітарки через квартальних. Але те, що ми бачимо, схоже на жаске реаліті, до нормального життя тут ще далеко.

гуманітарка ізюм волонтери звільнення