"Сиділка обікрала хворого, зачинила й поїхала". Історії харківських волонтерів про евакуацію
"16-річна дівчина втекла від обстрілів на Донеччині, сама дісталася місця збору й попросила волонтерів вивезти її. Але вони не можуть. Дівчина неповнолітня, а 75-річна бабуся, яка залишилаcь у підвалі свого будинку в Миколаївці, онуку не відпускає.
Не зрозуміло, на кого чи на що вона чекає: чи на “русский мир”, чи на наших військових, чи на припинення бойових дій", — Георгій Зейков, координатор складної евакуації харківського фонду Rescue Now описує одну з багатьох проблем, перед якими постають волонтери.
Вони вивозять людей з Харківської, Донецької та Луганської областей до Дніпра й Покрова, а віднедавна ще й закордон — до Австрії та Німеччини.
Допомагають усім: жінкам, чоловікам, дітям, літнім і людям з інвалідністю та хронічними хворобами, а також домашнім улюбленцям, яких називають “хвостиками”.
Волонтерський фонд Rescue Now створила група харків’ян у перші дні повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Спочатку друзі вивозили власним транспортом своїх родичів і знайомих, пізніше почали приймати заявки в усіх, отримали підтримку міжнародних організацій і партнерів.
За час роботи фонду вже вивезли 13 427 осіб.
Зараз Rescue Now — це велика волонтерська мережа, яка допомагає виїжджати людям з Харківської, Донецької та Луганської області в безпечніші регіони України. Фонд також організовує “складну евакуацію” — допомагає вибратися з гарячих точок тим, хто не може пересуватися самостійно. https://youtu.be/d4QImoEkjpU
Кожна людина по-своєму реагує на бойові дії у власному місті, тому волонтерам доводиться не тільки вивозити людей, ризикуючи життям, а іноді й умовляти їх, переконувати тих, хто боїться “їхати в нікуди”, та навіть шукати їм прихисток.
“Дати ЗСУ можливість працювати”
“Усім потрібно виїжджати з гарячих точок. Адже завдання евакуації — не лише перевезти людину в безпечне місце, — каже Зейков. — Завдяки вивезенню людей ми звільняємо регіон від цивільних, щоб ЗСУ могли якісно працювати й не хвилюватися за місцевих. Також треба не забувати, що для нас люди — це золото, наша нація. А для росіян — ресурс, який вони хочуть використати.
Наприклад, нещодавно ми евакуювали зі Щастя дівчинку. Її батько також хотів би виїхати, але знав, що окупанти його не пропустять на блокпостах.
Мені здається, що вони погоджуються на зелені коридори, щоб випустити з окупованих територій лише “ресурс”, який вони не можуть використати й прогодувати. Жінок і дітей пропускають, а чоловіків, які їм потрібні, — ні.
І ось поки та бабуся з Миколаївки тримає свою внучку в підвалі, цей батько, навпаки, просив будь-що допомогти вивезти його доньку, хоча сам він евакуюватися тепер не може. Казав, що дівчинка мріє навчатись у школі на вільній українській землі”.
Крім евакуації, фонд також розвозить гуманітарну допомогу. А нещодавно запустив новий напрям роботи — патронаж: щотижневе розвезення гуманітарної допомоги та ліків харків’янам, які не можуть піклуватися про себе. А ще волонтери щодня їм дзвонять, щоб морально підтримати.
Троє дітей і тіло батька
У кінці лютого волонтери Rescue Now вивозили людей лише з Харкова — вони місцеві. Згодом фонд почав евакуювати людей з Харківської області, а нещодавно – і з Донецької та Луганської.
“Під час евакуації з гарячих точок може статися все що завгодно. Наприклад, наші партнери з фонду “Все Буде Добре” вивозили з передмістя Лиману трьох дітей і тіло їхнього батька. Діти понад добу сиділи з мертвим батьком у будинку. Родичі з Хмельницької області погодилися прийняти дітей. Також попросили волонтерів вивезти тіло батька, щоб поховати. Наш фонд на певному етапі супроводжував цю евакуацію”.
Росіяни прицільно обстрілюють машини волонтерів, які заїжджають у гарячі точки. Тому Rescue Now рідко працює в зоні бойових дій, щоб не ризикувати життям своїх співробітників і людей, яких евакуюють. Усі евакуації в таких районах фонд узгоджує з армією.
“Ми не їздимо на окуповані території й надто близько до фронту, це дуже небезпечно для волонтерів. Не факт, що вони зможуть вивезти звідти людину й самі повернутися живими.
Навіть на деокупованих територіях буває дуже небезпечно через міни. Ми збиралися з’їздити в Тишки в Харківській області. Але військові попередили нас, що хоча росіяни з цієї території вже відійшли, проте дистанційно її замінували. Нас попередили: “Спробуйте туди проїхати, але можете випадково підірвати тих, кого вивозитимете”, — пояснює Георгій.
Проте навіть у вже “спокійних” деокупованих регіонах працювати надзвичайно небезпечно. Волонтери неодноразово потрапляли під обстріли.
Григорій Голоднов, координатор евакуації людей з інвалідністю у фонді, розповів, як під час вивезення літньої жінки з деокупованого Старого Салтова волонтери потрапили під вогонь росіян.
“У травні в нас з’явилась можливість їздити до селища Старий Салтів — туди почали пропускати волонтерів після відходу росіян. Нам одразу залишили заявку по цьому району — донька попросила вивезти звідти свою матір, яка не могла самостійно пересуватися.
У селищі не було зв’язку, тож ми не мали змоги додзвонитися до тієї жінки. У нас була лише адреса будинку.
Отож у селище поїхали наші водії, розвезли гуманітарку й поїхали забирати жінку. Але потрапили під обстріл. Осколки від снаряда влучили в машину, і водіїв врятувало те, що під час нападу вони сховалися за цегляною стіною біля сміттєвих баків.
Найімовірніше, це була провокація росіян, адже обстріли почалися незадовго після того, як приїхали волонтери. Водіям треба було швидко реагувати і вшиватись звідти. Вони забігли в будинок, де жила та жінка, і виявили її жахливому стані.
Водій подзвонив мені, коли вже від’їхав від Старого Салтова, одразу як зловив зв’язок. Він розповів, що жінка втрачає свідомість і не може розмовляти, пояснив, що до своєї доньки в Полтаві вона не доїде, їй терміново потрібна медична допомога.
Поки він їхав до Харкова, я обдзвонив лікарні й домовився, щоб цю жінку одразу прийняли тут. Лише через два тижні їй стало краще і вона змогла поїхати до доньки”, — розповідає Голоднов.
Доглядальниця обікрала й покинула підопічного
Rescue Now також організовує “складну евакуацію” — волонтери на спецтранспорті вивозять з гарячих точок літніх людей, а також осіб з інвалідністю та хронічними захворюваннями, яким складно пересуватися чи піклуватися про себе.
Завдяки цьому напряму роботи волонтери зрозуміли, що в Україні є величезний прошарок людей, залежних від допомоги інших.
У гарячих точках такі люди опиняються в пастці — вони не здатні самостійно вибратися з небезпечного регіону. Є ще й інша проблема — цим людям нікуди їхати — вони не можуть самі вирушити в невідомість, адже їм обов’язково потрібна постійна підтримка доглядальників або медиків.
“На евакуацію людей з інвалідністю нам потрібна машина швидкої допомоги, візок, носилки й сильні руки. Але це все не проблема, адже такий ресурс ми можемо напрацювати. Найголовніша проблема — в Україні не вистачає місць, куди людину з інвалідністю чи хронічною хворобою можна відвезти після евакуації.
Є багато сумних випадків, які ілюструють цю проблему. Ось такий приклад: доглядальниця чоловіка з інвалідністю в гарячій точці обікрала його, покинула, закрила в будинку й виїхала. Цей чоловік сам доповз до балкона та покликав на допомогу. Сусіди вибили двері, врятували й попросили вивезти. Але ми не знаємо, куди його зараз можна відвезти.
Ми побачили, що в Україні є величезна група людей, які потребують нашої допомоги. І зараз, і після війни. Є багато людей з інвалідністю, деменцією, яким банально нікому чашку води подати”, — розповідає Георгій Зейков.
“Куди ми поїдемо?”
Волонтери розповідають, що літніх і тяжкохворих людей дуже важко вмовити виїхати з гарячих точок.
“Якщо ми не можемо швидко відповісти людині з деменцією чи інвалідністю, куди ми її відвеземо після евакуації, — вона відмовляється їхати", — пояснює Голоднов.
"Жителі, які живуть під обстрілами, вважають свій підвал найбезпечнішим місцем у світі. Їм здається, що якщо вони покинуть своє сховище, у них одразу поцілить ракета. Також багато хто думає, що такі самі активні обстріли, як у Харкові й на Донбасі, є по всій Україні, тобто безпечних територій немає.
Тому цим людям треба доводити, що ми зможемо їх безпечно вивезти й перевести в місце, де все спокійно”.
Григорій розповів, що під час однієї евакуації чоловік передумав виїжджати вже в дорозі.
“У квітні нас попросили евакуювати з харківського метро одного самотнього дідуся. Він ходив на милицях, у нього був сильний артроз і безліч інших хвороб, тож йому було важко жити самому в метро. Наша команда знайшла йому місце у військовому госпіталі в Кременчуці, де за його здоров’ям стежили б.
Перед поїздкою ми все обговорили телефоном – я пояснив, що в цьому госпіталі його годуватимуть, про нього піклуватимуться, навіть наша волонтерка там допомагатиме на місці. Він дуже зрадів і приготувався їхати.
Але в дорозі у чоловіка почалася паніка. Він злякався, що їде саме у “військовий” госпіталь. Думав, якщо в назві є “військовий” — туди обов’язково прилітатимуть ракети. Просив відвезти його назад у харківське метро, тривожив водія, просив курити в машині, постійно вимагав зупинятися, щоб подихати свіжим повітрям.
Волонтерам телефоном знову вдалося його переконати таки доїхати до місця. Коли він заселився в госпіталь, то врешті змирився, що житиме там. А на місці ще й виявилося, що в нього ковід з двостороннім запаленням легень. І якби ще тиждень-два він прожив у метро, то міг би там загинути.
До речі, в лікарні волонтери дізналися, що цьому “дідусеві” було лише 50 років. Але через усі ці обстріли він мав дуже тривожний стан, він був дуже занедбаним і видавався значно старшим на вигляд.
Харків’янку Людмилу Пиликову з Північної Салтівки теж лякала невідомість, тому вона три місяці жила в підвалі з донькою та чоловіком. Ще в перші тижні російського вторгнення родина втратила свою квартиру й усі речі — сім’я мала з собою лише сумку з документами та ковдру.
"Спочатку ми жили в підвалі нашого будинку, потім перебралась в укриття Харківводоканалу. У цьому сховищі було близько 150 осіб. Усі швидко роз’їхались, а наша родина сиділа до останнього, адже не знали, куди їхати", — розповіла жінка.
З 8 березня вони постійно обдзвонювали гарячі лінії, просили допомогти знайти доступне житло. У кінці травня Людмилі з родиною нарешті знайшли місце в гуртожитку в Київській області. А Rescue Now допомогли їм одягом, їжею та побутовими речами.
Підтримати Rescue Now фінансово, стати волонтером або водієм фонду можна тут.
Цей матеріал створено за підтримки ІСАР Єднання у межах проєкту "Ініціатива секторальної підтримки громадянського суспільства", що реалізується ІСАР Єднання у консорціумі з Українським незалежним центром політичних досліджень (УНЦПД) та Центром демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ) завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку.
Зміст статті не обов’язково відбиває погляди ІСАР Єднання, погляди Агентства США з міжнародного розвитку або Уряду США.