3

300 злотих допомоги. Як українські біженці по кілька діб стоять у черзі по ідентифікаційний номер PESEL у Польщі

До критої спортивної арени «Таурон» у Кракові — найбільша споруда такого зразка в країні, вміщає до 22 тисяч людей — кілька зупинок трамваєм із центру міста. Українців, які сюди добираються, легко впізнати, навіть не розмовляючи. Не валідують квитки (проїзд у громадському транспорті Польщі для українців відтепер безплатний), увесь час щось шукають у гугл-картах, деякі обличчя розгублені, як у людей, що не мають плану. Ще трохи поспостерігати, то можна розпізнати Чернігів, Харків та інші гарячі міста — по мимовільних здриганнях, коли пролітає літак або гуркоче трамвай поблизу.

Українські біженці, які прибувають до Польщі, можуть отримати одноразову фінансову допомогу від уряду країни — 300 злотих. Для виплати потрібен ідентифікаційний номер PESEL, і по нього стоять у черзі до кількох діб, займаючи місце ще з ночі.

Черга

Тетяна Гармаш, яка прибула сюди з Томаківського району, що на Дніпропетровщині, відійшла трохи осторонь від черги своїх земляків на кількасот людей. Черга шикується до одного з входів арени, перед яким розгорнули кілька наметів — у них волонтери допомагають розібратися, як заповнювати анкети на PESEL, його оформляють уже всередині.

Місце Тетяни тим часом пильнує її 17-річний син та ще кілька українок, із якими познайомилася вже тут. Біженки — чоловіків тут разюча меншість — воліють чекати групами. На руці Тетяна записала свій номер у черзі: 4057. Вочевидь, сьогодні вона не отримає свій PESEL. Як не отримала його і дві попередні доби, що сюди приходить. Рахує добами, бо приходить із ночі, з 4-ї. Схема, за якою Тетяна записалася в чергу, заплутана і, може, й непотрібна. Але що поробиш? Жінка спокійно закурює електронну сигарету.

У звичайні часи на арені відбуваються концерти або спортивні змагання, але й зараз тут не менш гамірно. Багато люду, дитячі сміхи вперемішку з почерговими плачами, намети з гарячою їжею, снеками та напоями — провіант поповнюють тричі на день. Черга знайомиться між собою, допитується, свариться, мириться, їсть, п’є чаї — єдиний організм, невиспаний, утомлений від багатьох попередніх черг і доріг, що їх довелося здолати, щоб потрапити сюди, та налаштований стояти, поки не отримає те, по що прийшов.

0820791F-1B94-42BE-AB43-682EC2412A5D.jpeg

Тетяна Гармаш записала свій номер у черзі на сьогодні — 4057

На арені розгорнув роботу urząd gminy — адміністративний орган на зразок наших ЦНАПів. Тутешній пункт працює спеціально для українців, які полишали країну через війну. Їм пропонують оформити PESEL — це ідентифікаційний номер з 11 цифр, який дуже полегшує перебування в Польщі: без нього годі влаштуватися на роботу, отримувати соціальні виплати, ходити до лікаря, віддати дітей до школи чи в садок — тобто всіляко комунікувати з державою. Так було донедавна, та після 24 лютого, дня повномасштабного вторгнення Росії в Україну, для українців усе максимально просто. Якщо раніше, щоб оформити номер, потрібно було надати договір оренди або підтвердити місце реєстрації в країні, то тепер достатньо факту, що ти біженець з України. З цим номером можна легально залишатися в Польщі.

Документальне підтвердження того, що українець перетнув кордон після 24 лютого (обов’язково через Польщу), дає йому змогу користуватися пільгами в цій державі. І без номера PESEL тепер можна шукати роботу, звертатися по медичну допомогу, оформити дітей у школу чи садок тощо. Єдине — тільки з цим номером можна отримати разову виплату 300 злотих (приблизно 2100 грн), для цього поляки ухвалили спеціальний закон про допомогу українцям. До того ж на дитину віком до 18 років спеціальною програмою передбачено ще по 500 злотих на місяць (приблизно 3500 грн) протягом двох років.

Податися на PESEL можна впродовж двох місяців від дати 24.02, але українці завбачливо стають у черги вже. Черга, в якій стоїть Тетяна, трохи хаотична. Подекуди вона дратує і самих українців, що претендують на допомогу, і волонтерів, які їм допомагають (з-поміж них теж багато наших). Доходило навіть до того, що мусила втручатися поліція.

«Не боюся роботи — боюся, що її не буде»

Черга, яку придумали люди, виглядає так: діляться групами по 50-60 — скільки прізвищ вміститься з обох боків аркуша. Координуються з іншими групами, вибудовуючи такий собі ланцюг, — звідси й нумерація тисячами. Найстійкіші ночують у наметах із підігрівом під ареною, приходять о 3-4 удосвіта, або ж розділяють чергування погодинно — діляться на групи і по черзі вночі пильнують свої місця. Добросердні пересічні поляки теж встають рано і вже з 5-ї ранку приносять під арену бутерброди й чай.

Волонтери на такі самоорганізовані черги не зважають і пускають людей за живими. Василина Яцейко, яка сама недавно приїхала до Польщі зі Львівщини і влаштувалася волонтеркою на арену, каже: у списках немає сенсу, бо приходять нові люди, які нічого не знають про попередні записи, але так само хочуть отримати PESEL. Та зараз виходить так, що з першого дня годі потрапити з будь-якої черги — працівники можуть прийняти 200-300, максимум 400 людей, ще принаймні стільки ж лишається ні з чим. Ось Тетяна стояла і так, і так. При ній хтось порвав заготовлені раніше списки.

Поляки щодня збільшують кількість стійок, із яких адміністративні працівники можуть прийняти анкети на PESEL. Вчора стійок було до 25 — обслужили вже 530 людей. Працюють шаленими темпами: з 8-ї ранку до 8-ї вечора в будні та з 8-ї ранку до 4-ї пополудні в суботу. Волонтери, які допомагають заповнювати анкети, працюють у дві зміни, людей по 15 на одній.

Але й цього мало, каже директор відділу адміністративних справ «ужонду» Томаш Попйолек — чоловік за 40, синій костюм, біла сорочка, ввічлива нейтральна усмішка людини при держслужбі. Він розповідає: додаватимуть працівників доти, доки ті не прийматимуть по 1200 українців щодня. Темпи слушні: кілька тижнів тому Держприкордонслужба повідомляла про 80-100 тисяч українців, які прибули до Кракова. Для виплати треба отримати PESEL до 24 квітня.

Томаш показує центр зсередини: каже, головне, що потрібно українцю для першої соціалізації, облаштували тут, в одному місці. Це інформаційні стенди банків, центру зайнятості, можливостей щодо освіти у Польщі, місце для дитячих виплат. Питаю, чи вистачить роботи українцям. Томаш каже: наразі відчувають дефіцит робочих спеціальностей, як-от будівельник або зварювальник, раніше їх заповнювали українські чоловіки, які тепер почали повертатися додому. Жінкам радить шукати праці у лікарнях, школах, ресторанах, готелях. Щонайменше 8000 офіційних вакансій є наразі.

Тетяні так поки нічого не вдалося знайти.

«Назбирала всіх тих папірчиків зі стенду, але телефонуєш — просять набрати через трохи. Набираю знову — вже нема роботи».

То шукає самотужки: ходить по школах, ресторанах, знайомиться з українцями, що працюють у магазинах чи забігайлівках, зав’язує з ними контакти і питає про роботу. Мови не знає, але розраховує знайти місце у сфері обслуговування. Вдома працювала прибиральницею в школі, пекла пиріжки для чотирьох магазинів, підпрацьовувала на ремонтах: пошпаклювати, поклеїти шпалери. Роботи не боїться, каже, більше тривожиться, якщо її не буде.

Удома залишився чоловік: прикордонник-резервіст, до війни був на заробітках в Ірпені, та 26-річний старший син. Тетяна приїхала з молодшим. Краків обрала навмання, це її перший виїзд за кордон:

«У подружки тут колись чоловік робив, а більше я ніяких міст не знала».

«У подружки тут колись чоловік робив, а більше я ніяких міст не знала».

Оскільки їхала без закордонного паспорта, мала на місці зареєструватися в консульстві. Чекала на це три дні. Живуть у жіночому монастирі у старому місті. Кімната готельного типу, що раніше слугувала спочинком для прочан, тепер дає безплатний прихисток 11 українським біженцям.

Прийняли їх добре, каже Тетяна. «Живіть до кінця війни», — сказали черниці. Назносили їм до кімнати матраців, поставили новий холодильник, пралку, електроплиту. Постіль білосніжна і аж сяє, тішиться Тетяна. Повно їжі, від консервованих супів до нутели, черниці підгодовують голубцями й котлетами.

Жінка теж не хоче залишатися в боргу. На вранішній службі черниці моляться за Україну, затим Тетяна бере поліроль і натирає лавки. То двір підмете, то постіль перестелить. Дивиться на залишки свого манікюру:

«При таких роботах, як у мене, ще й нігті маю, — каже не без гордості. — Скоро треба знову йти, подивимось, що там по фінансах буде».

Каже, що має 500 злотих у запасах, далі розраховує на грошову допомогу, ну і на роботу. Розглядає різні сценарії: найпевніше, лишатиметься тут до осені, хоче трохи заробити. Можливо, вдасться прилаштувати сина-випускника на навчання.

«У відчай не впадаємо. Подивимось, як буде тут, як там. Сім’я розділена, але хтось комусь та й допоможе».

Сьогодні Тетяна не отримає свій номер. Прийде завтра.

Не всім потрібно чекати так довго. Малі діти, інвалідність, пізня вагітність є факторами, що дозволяють оминути загальну чергу й зайти з бічного входу. Так пощастило Олі й Орисі, вони родички і приїхали до Кракова з Львівщини два тижні тому. З ними двоє дітей: рік і два з половиною. Кажуть, що не хочуть аби малеча чула звук сирен.

Першого дня вони пішли до арени на розвідку, щоб з’ясувати, що і як потрібно зробити. У посольстві вписали дітей у закордонні паспорти, з польським сім-картками відкрили рахунок у банку. Сьогодні знову прийшли на 8-му ранку і швидко все оформили. Сфотографувалися — знімки робить на місці польський фотограф, який поміж тим сипле жартами й сміється. Здали відбитки пальців, заповнили заяви на PESEL, отримали його, подали заяви на виплати.

Поки це все робили, каже Оля, польські працівники опікувалися дітьми: забавляли, пропонували чай, їжу, розмальовки, іграшки. Зараз вона міркує над тим, що віддати дитину в садок. Мешкають поки у польській родині, безплатно, знайшли кімнату через знайомих. Поляки, які надають прихисток українським біженцям, отримують від держави грошові субсидії: 40 злотих на добу з людини.

Василина, яка волонтерка, каже: у цьому потоці, на відміну від головного, все спокійно. Там учора, за її словами, пристрасті за місця вирували так, що поліції довелося вгамовувати людей. З іншими волонтерами Василина радить приходити в різні дні чи тижні, аби трохи розбавити потік людей.

Але не спрацьовує. Можливо, нещодавній досвід — якщо не поспішиш, можеш не встигнути — спонукає людей до завбачливості.

Ціль: вижити

Харків’янка Олена вперше прийшла під арену два тижні тому, невдовзі після того, як їй вдалося вибратися з гарячого району Салтівка маршрутом, що тривав три доби і проліг трьома евакуаційними потягами.

Черга на PESEL тоді була принаймні вдвічі більшою, ніж нині, тож Олена нічого не добилася. Ходила далі впродовж тижня, і одного дня майже пощастило: пункт зачинився, коли лишалося людей зо 30 включно з нею. За весь цей час жінка наловчилась вираховувати, яку частину черги приймають за день. Іншого разу не потрапила, бо весь час звідкись доходили люди зі списків, хоч вона стояла ледь не з 5-ї ранку. Сьогодні, після тижня перерви, вона сама стала в такий, записавшись через вайбер. Номер 4488.

Сірі спортивки, футболка, затепла куртка, по якій у +17 °C легко впізнати нетутешнього, кросівки — вся одежа, що встигла захопити з собою. Олена обідає, а тим часом вивідує, з якої допомоги можна роздобути трохи одягу. Схоже, сьогодні теж не розраховує потрапити. Спробує по-іншому: поїде за Краків у якесь маленьке містечко, там, подейкують, можна оформити номер за 10 хвилин.

одного дня майже пощастило: пункт зачинився, коли лишалося людей зо 30 включно з нею

Живе в сестри, та переїхала ще у 2014-му, після того, як розпочалася війна на Донбасі. Вдома залишився чоловік, кіт і власна справа: швейне ательє. З собою не взяла речей, але спогади тепер назавжди при ній: про підвали, винищувачі над головами, сусідів, які спускаються на мотузках через балкони, бо їхній дім розбомбило.

Усе одно хочеться повернутися. Має наміри перечекати, поки стане безпечно повернутися. Олені 51 — не в її віці, каже, починати все заново. Зараз підтримує сестра, та Олена потрохи шукає роботу.

2E9DDA71-3B76-4C33-B574-0D1C82B24828.jpeg

Харків’янка Олена вибралася із Салтівки — району, який найбільше обстрілюють

«Мої знайомі — ну як, тепер ми всі знайомі між собою — живуть у «Галереї Краковській» (ТРЦ, який дозволив розміщуватися біженцям — авт.). Притулилися сім’єю і там же працюють: прибирають у туалетах, оплата 16,5 злотих за годину (трохи більш як сто гривень). Я порахувала: якщо 7-8 годин працюєш, маєш допомогу, то можна з часом винайняти окреме житло. Крім швацтва, добре роблю масажі, маю сертифікат. Думаю, робота знайдеться. Аби не лінуватися, мати ціль вижити і відновитися».

Розповідає ще, як сумує за домом, за ремонтом, за нездійсненими планами, за чоловіком і котом. Як гуляє затишними краківськими вулицями, згадує рідне місто і відчуває щем.

А тоді прощається: ще ж знайти одяг.

«Це іспит на міцність! Хвіст пістолетом!» — каже.

Ніщо проти пекла

Після того, що пережила Валентина Йосипівна за останні три тижні, ніщо з побутових труднощів її не налякає. Ця черга по ідентифікаційні номери — так точно, хай би якою нескінченною вона не видавалася. Валентина — з Чернігова. Сьогодні номер 4216 з «паперової» черги. Можливо, черга трохи зрушиться, бо не всі з записаних приходять. Полудень, жінка перепочиває у критій альтанці трохи осторонь від скупчення людей. Там пильнує чоловік, потім поміняються.

«Ми пережили пекло, з яким ніщо не зрівняється. Ця черга — рай: погодують, погуляєш, поки чекаєш, усі навколо люб’язні. Пекло — це черга по хліб, у якій розстрілюють», — каже.

Подружжя ховалося від війни у власному будинку, який зводили власними руками і куди вклали всі заощадження. Точніше, у підвалі. В оглядову яму для авто поклали ящики, закликали сусідів. Бомбардування й обстріли розпочалися з першого дня. Валентина з чоловіком мешкають у районі Олександрівка, що на околиці міста. Цим шляхом йшли танки з Новгорода-Сіверського.

Ця черга — рай: погодують, погуляєш, поки чекаєш, усі навколо люб’язні. Пекло — це черга по хліб, у якій розстрілюють

«Летить і гепає, летить і гепає — страхіття».

Зникала вода, світло, газ. Осколками посікло зовнішні труби й стіни помешкання. А коли у сусідську веранду влучив снаряд, й у будинку Валентини вибуховою хвилею вибило вікна, вирішили їхати. Рушили на власному авто, син телефоном підказував безпечні маршрути, звіряючись з інтернетом. Полями, крізь згорену землю і посічені дерева, з молитвами і страхом загинути щохвилини добралися до Києва.

A1183D4D-FD49-471A-820A-D11708933B4A.jpeg

Валентина Йосипівна сумує за колись затишним Черніговом і каже, що після бомбардувань ця черга у Кракові — просто рай

Звідти — до сина у Краків. Валентина прибирає, готує, няньчить новонародженого внука. Всіляко допомагає, щоб не відчувати себе «тягарем для дітей». Знайомиться з тутешніми українцями, випитує собі роботу. Пригледіла місце в готелі, чекає на співбесіду. Хвилюється: чи підійде за віком? Їй 59, трохи не встигла допрацювати до пенсії. Вдень крутиться, вночі прокидається від гудіння літаків.

Валентина роззирається і зауважує, як красиво навколо. Ряд лаконічних, пастельних — а головне, цілих та неушкоджених — багатоповерхівок-новобудов, сквер із фонтаном, вимощені доріжки в парку. Підлітки катаються на скейті, купують морозиво, галасують.

Задумується про своє: підірвали міст, то люди в оточенні? Що їстимуть? Чи є кому завезти? Їхній Чернігів такий доглянутий — зараз ним би теж могли гуляти мами з дитячими візочками, замість сидіти по підвалах.

І ще дещо цікавить Валентину: а що там із її домом? Могла б запитати сусідку, якій передала ключі, — одну з трьох, що лишалися ще тиждень тому на її вулиці, з якою наразі є зв’язок. Але боїться почути відповідь.

польща черга краків біженці допомога

Знак гривні
Знак гривні