Україна очима емігранта: якби я знав, що все так зміниться, то нікуди б не їхав

Можливість орендувати/купити житло — день і ніч. Нормальні готелі й кафе відкривають не тільки для «олігархів» і «багатіїв». У деяких аспектах українці живуть краще, ніж пересічні канадці. Звісно, турист — це особлива істота. Його функція — платити гроші, залишати чайові й не лізти з коментарями про країну, де він проїздом.

Туристи — це люди, які приїжджають кудись на короткий термін, а потім розповідають усім друзям про те, «як там насправді». Це туристичне «як там насправді» подекуди не має прямого стосунку до реальності. Враження туристів про країну варто сприймати із певною долею скептицизму. Натомість туристи розуміються на готелях, ресторанах, транспорті та якості обслуговування.

Так сталося, що останні 20 років я був в Україні лише тимчасово, на пару тижнів. Отже, фактично як турист.

— Ну, як враження? — питали мене родичі та друзі під час кожного приїзду. — Чи багато в нас змінилося?

Літо 2003, Одеса

Перший приїзд після перших трьох років у Квебеку. Враження, що нічого не змінилося. Ні, щось знесли, а щось навпаки побудували. З‘явилися нові піцерії та кав‘ярні. Але подекуди й далі продавали розчинну каву.

«Чайка» — студентський табір Одеського політеху — не змінився. Під урвищем і далі був шматочок степу, де можна було без дозволу поставити намет і жити кілька днів. Поруч — «дикий» нудистський пляж (за кілька років і степ, і пляж хтось успішно приватизує).

Навіть ціни на таксі не змінилися — можна було «впіймати» «каструльника», або по-київському “грача” за пару гривень. Про політику ніхто серйозно не говорив («бо ви ж знаєте, всі ці політики...»).

— За Гурвіца нові вивіски були українською, а зараз, за Боделана, російською, — зауважив мій 25-річний знайомий (розмова велася російською).

Говорив він це без жодного емоційного навантаження, просто як випадковий факт. Йому було все одно, українською вивіски чи російською.

Якби у 2000 році я забув десь у склянці зубну щітку, то у 2003-му вона й далі б там стояла.

Літо 2006, Київ, Одеса, Івано-Франківська область

Це була вже зовсім інша країна. По-перше — значно політизованіша. У водіїв одеських маршруток за лобовим склом стояли російські прапорці. Подекуди — українські та російські. Зрідка — лише українські. Ще три роки тому таке б їм просто не спало на думку.

Виявляється, що люди, від яких я ніколи такого не чекав, не тільки голосували за Ющенка у 2004-му, а ще й ходили з помаранчевими стрічками. Зокрема й ті, хто ніколи не був патріотом і взагалі не цікавився політикою.

Ціни на таксі виросли в рази. Кафе, ресторанів, готелів побільшало.

Після тривалого життя у Монреалі деякі речі шокували:

1) Недешеве кафе-морозиво на Хрещатику, куди ми зайшли випадково. Гарний дизайн, симпатичні столики. Гарно одягнута офіціантка на високих підборах повністю нас ігнорує, хоча зала порожня. Щоб щось замовити, отримати замовлення і сплатити, треба чекати (хоча тут продають уже готове морозиво). Про те, щоб перейти на українську, ясна річ, не йдеться.

2) Скромніше і смачніше кафе поблизу Ярославового Валу у Києві. Молоді офіціантки працюють добре, але жодного разу не переходять на українську.

У Монреалі заведено, що офіціант автоматично переходить на мову клієнта (французьку чи англійську). Якщо цього не стається, то є три причини: або він цієї мови не знає (найчастіша причина), або не переходить на неї з ідейних переконань, або геть уже зневажає клієнта (але як же тоді чайові?)

Ми просимо книгу скарг і пояснюємо чому.

— А ми можемо й українською, — кажуть дівчата і миттєво переходять на чудову українську.

Вони знають мову, не мають ідейних переконань проти неї, поважають клієнтів, але... «принято говорить на русском».

Взагалі ж — країна живе, розвивається і кудись таки рухається.

Літо 2011, Київ, Одеса, Чернівці, Львів, Івано-Франківська область

Від одеського вокзалу йду додому пішки («додому» — себто до батьків). Дорогою — тихі зелені вулиці. Посипані пилом тротуари із побитим асфальтом. Старі будинки. Враження — як на Кубі, у Гавані: велична занедбаність.

В Одесі від багатьох місць мого дитинства залишилися лише спогади. Санаторій на 11-й станції Фонтану, де були великі кам‘яні ворота, сосновий гай над морем і урвище з глиняною стежинкою, яка спускалася до моря, пішов до історії.

У дитинстві ми ходили крізь нього на пляж. Тепер цю територію закрито глухими стінами. Громадської дороги до моря нема. Щоб потрапити на пляж 11-ї станції, треба йти на 10-ту (пляж Чайка), спускатися до води та довго чимчикувати понад морем. З боку моря колишній санаторій теж «захищено» стіною.

Йду Одесою пішки, враження — як на Кубі, у Гавані: велична занедбаність

У скляній будці сидить немолодий охоронець і за досить маленьку зарплатню охороняє володіння багатіїв від таких самих людей, як він. Майже жива ілюстрація до роману «Червона Зона» Артема Чапая, написаного двома роками пізніше: «приватизовані» громадські місця закрито від «плебсу» глухими стінами, а на варті стоять найманці-охоронці, які працюють за копійки. Не знаю, чи бував Чапай біля колишнього санаторію на 11-й станції Фонтану, але картинка схожа.

Модерний резорт (курорт) під Одесою, на Кароліно-Бугазі. Нагадує звичайні туристичні готелі на Півдні — комфорт, закрита територія, клієнти носять браслети. Одна різниця — їдять усі одночасно: клієнти мають сісти за столики й чекати, поки їм принесуть сніданок, обід чи вечерю (всім ті самі страви). Не можна підійти із тарілкою і самому набрати чого і скільки хочеш. Більшість клієнтів — з РФ.

Речі, що колись сприймалися як «нормальні», тепер виглядають дико. У потязі Одеса — Чернівці — молода симпатична сім‘я з дитиною. Україномовна, з Франківська. Глухонімий продавець пропонує газети — звісно, у них усе виключно російською. З асортименту бульварної преси батько обирає газету для справжніх чоловіків "Криминал" і захоплено читає її решту подорожі. Заголовки на кшталт «Жадность фраера сгубила!» А у потязі Чернівці — Одеса з вагонного радіо несеться російськомовний блатняк (не попса, а саме блатняк), хоча у вагонах багато дітей.

Новенький (на той момент) пам'ятник Бандері у Львові нагадував за стилем пам‘ятник Леніну. Сумно: Бандера роками боровся за те, щоб Україна не перетворилася на Совєтську Росію. За це він і загинув. Вдячні нащадки поставили йому пам’ятник радянського зразка, бо не могли собі уявити іншого.

Львів. У кафе «Віденська кава» на проспекті Свободи молода офіціантка звертається до мене «мужчина». Слово «пан» їй невідоме.

Косів, Івано-Франківська область. Новенька кав‘ярня, гарна і затишна. Гарніша, ніж чимало канадських кав’ярень. Ранок, власниця стоїть за стійкою. Клієнтів ще нема.

— Добрий день, — кажу. — Чи є у вас щось на сніданок?

Власниця мене ігнорує. Від слова зовсім. Я йду і більше ніколи туди не заходжу.

Згодом мені пояснюють: вона ж, напевно, заклопотана, їй там мали товар привезти, а тут ще ти зі своїм «добрий день». А взагалі, кажуть, та кав‘ярня популярна: приїжджають гуцулки на базар, а потім заходять на каву.

Уже з цього видно, наскільки піднявся рівень життя. У Косові повідкривалося багато кафе, а ходять туди далеко не тільки туристи чи багатії. І якість обслуговування значно вища, ніж у кав‘ярні, куди мені не пощастило зайти того ранку.

— У нас тут усі націоналісти! — гордо каже мені немолодий інтелігентний пан у селі на Косівщині.

Я нічого не відповідаю, щоб його не ображати. Бо націоналізм навколо просто «страшенний»: у магазинах слухають по радіо російську попсу. У садочку дітям ставлять російські мультики (і виховательки, і діти — україномовні).

Крамничка DVD у Косові. І власник, і клієнти — стовідсоткові україномовні галичани (напевно ж, «усі націоналісти»). Але абсолютно всі фільми — у російському дубляжі. Питання, чи є хоч щось в українському дубляжі, заганяє власника у глухий кут. У Києві можна купити диски з українськими версіями американських мультфільмів просто у підземному переході. У краю, де «всі націоналісти», це складно.

На Косівщині бачу на стіні плакат партії «Фронт змін» Яценюка із написом: «Щоб перемогло зло». Цікаве гасло, думаю. Трохи нижче — інший текст: «Треба, щоб добрі люди нічого не робили». Теж гарний заклик. Мені знадобилося кілька секунд, щоб збагнути, що обидва гасла складають одну фразу.

Тим часом «Партія регіонів» ставила своїх людей усюди, навіть у галицьких селах.

Та це не завадило зрости якості обслуговування у ресторанах та кафе. Але у Києві (про Одесу й не кажу) персоналу й на думку не спадало перейти на українську з україномовними клієнтами. По-справжньому мене це зачепило у Борисполі. Мій тесть поїхав проводжати нас до аеропорту (вже сама ця подорож була для нього нелегкою) і захотів купити онукам шоколадку.

Він говорив українською, це була його перша і головна мова протягом усього життя. Він був у своїй країні, фактично у столиці своєї держави і купував порівняно дорогу річ (бо в аеропортах завжди все дорожче, ніж зазвичай). І навіть попри це, молодий акуратно вбраний продавець «нє снізашол» до відповіді українською, хоч напевно вчив її у школі, а може, й сама його школа була українською.

Про решту ж вражень я написав ще тоді, у 2011-му: Україна, вигляд збоку. Враження зрадника з діяспори

Осінь 2013, Одеса і Київ

Рівень життя зріс (не завдяки «владі», а радше всупереч їй). І це видно навіть у дрібницях. В одеському супермаркеті на Французькому бульварі продавчині вже дякують клієнтам за покупку і бажають доброго дня. Як у Канаді, наприклад. Старші люди, які не звикли до такої ввічливості, зупиняються і дуже щиро бажають гарного дня у відповідь.

У їдальнях Одеси пропонують «бізнес-ланч». Після 13 років у Канаді мені важко збагнути, що це таке. Але виявляється, що це тарілка супу і вареники, але ціна в певні години трохи менша, ніж ви б купували ці дві страви окремо.

На недешевій приватній вечірці забезпечений чоловік розповідає друзям:

— Моїй доньці менш як два роки, а в її закордонному паспорті вже немає вільного місця для віз!

Далі — довгий монолог про туристичні подорожі у недешеві місця за кордоном із перервами на зауваження про те, як тяжко і погано жити в Україні. Не те, що в Європі. Там навіть на автозаправках є столики для сповивання немовлят.

— Та й тут за кілька років будуть такі столики, — зауважую я.

Адже справді за останні роки в Україні з‘явилося чимало зручностей «як на Заході».

— Ні! — каже забезпечений чоловік. — У цій країні ніколи нічого доброго не буде!

За останні роки в Україні з‘явилося чимало зручностей «як на Заході». — Ні! — каже забезпечений чоловік. — У цій країні ніколи нічого доброго не буде!

Читайте також: Заможне життя. Як канадці тратять гроші і скільки платять податків

Новий «престижний» житловий будинок в Одесі — не «елітний», але квартири тут недешеві. На вході — охоронець, чоловік середнього віку в камуфляжі. Він читає газету.

— Скажіть, а цей ліфт працює? — питає одна з квартировласниць, уже немолода жінка.

— Ви що, не бачите, що він зламаний?! — гавкнув охоронець.

Йому й на думку не спало, що він хамить, по суті, своїй працедавиці. Адже власники квартир є колективними власниками будинку, який наймає, зокрема, й охоронців. Не спало це на думку і квартировласниці. Хамство все ще вважається чимось нормальним.

У своєму радянському дитинстві я мріяв, щоб в Одесі будували у «старовинному» стилі: із колонами, терасами та гострими дахами, а в універмазі працювали ліфти та ескалатори (натомість радянська влада будувала однакові бетонні коробки, ліфтів в універмазі не було, а ескалатори хронічно не працювали). А тут пройшовся Одесою, зайшов до торгових центрів, подивився на нові будови на 10-й станції Фонтану — і зрозумів, що дитячі мрії збуваються.

Київ. У кав‘ярнях та їдальнях уже почали подекуди відповідати українською на українську. Не всюди і не завжди, але частіше, ніж раніше.

Зауваження: у Києві я був лише один день, 2 грудня. Майдан, звісно, бачив, але про нього стільки вже написано, що «туристичні нотатки» тут зайві.

Літо 2016, Івано-Франківська область, Одеса, Львів

Їдальня автовокзалу Коломиї усе ще «радянського» зразка. Але у місті повно кафе і ресторанів «європейського» типу — акуратних, зі смачною їжею і добрим обслуговуванням. Є італійський ресторан, власник якого, кажуть, справжній італієць. У ресторані — окремий майданчик для зовсім маленьких дітей, щоб батьки мали бодай кілька хвилин, щоб проковтнути лазанью і запити її капучино.

Не буду повторюватись про гарні кафе, магазини та істотне покращення сервісу, бо все це стає дедалі кращим і кращим.

Одеса. Частина вулиці Довженка між Французьким бульваром і морем нагадує кадри з фільмів про Індію, Латинську Америку чи Італію 1950-х: хаотично йдуть натовпи (хто на пляж, хто з моря), а поміж ними подекуди їдуть машини — не зупиняються, але й не наїжджають ні на кого. Я в захваті від тутешніх водіїв!

Сервіс стає дедалі кращим і кращим!

Тепла жива Одеса, південь, море. З‘являється думка — а чи не повернутися сюди, облаштувати життя, записати дітей до школи (звісно, їм довелося б вивчити російську, але вони знають українську, тож принаймні схожий алфавіт), може, і не треба було нікуди їхати? Але це, звісно, нереально — вдома у Канаді робота, школа, хата, а тут — починати з нуля?

Львівський аеропорт. Усе чисте, модерне, україномовне, досить увічливе. На Галичині — сучасне, самодостатнє україномовне суспільство, де є все для життя — міста, села, інфраструктура, аеропорти, багаті та бідні, народ і еліта. Це те, чого бракує на Сході, де великі галузі сучасного життя зрусифіковані.

Взагалі ж, враження від країни позитивні.

Літо 2018, Київ, Одеса, Чернівці, Івано-Франківськ

Це якесь диво: у Борисполі всі відповідають українською на українську! І прикордонники, і продавці, і касири в обміннику.

У місті диво триває: персонал кав‘ярень, установ, просто перехожі, які між собою говорять російською, переходять на українську, коли до них нею звертаєшся. Галюцинація?

Щоправда, у маленькому готелі на Прорізній персонал ще тримається: говорить до україномовних клієнтів російською і безкоштовно роздає російськомовні мапи Києва.

У Франківську, Чернівцях, Києві та Одесі більшало гарних кав‘ярень та ресторанів зі смачною їжею, із добрим обслуговуванням і з нормальними чистими туалетами. Та поза цим фасадом залишилися атавізми радянських часів.

Диво триває: персонал кав‘ярень, установ, просто перехожі переходять на українську коли до них нею звертаєшся. Галюцинація?

Наприклад, йдеш файним, чистим, відремонтованим центром Франківська. Заходиш до гарного краєзнавчого музею із багатою колекцією. На весь музей (і для персоналу, і для відвідувачів) — один туалет з одним унітазом... але без туалетного кола. Останнього тут нема взагалі, у принципі (хоча більшість музейного персоналу — жінки).

Київське кафе, в якому редактор заливав цю статтю на сайт. Уже другу годину грає приємна україномовна музика.

В одному з кафе біля Бессарабки клієнт щось запитує.

— Он же ж усе написано, — непривітно каже офіціантка, показуючи на меню, виведене крейдою на дошці.

Збоку ці недоліки сприймаються як винятки.

А назагал наша Центральна Європа залишається собою. Кафе біля чернівецького вокзалу. Акуратне, недороге, із доброю їжею і вайфаєм. За столиком — дві жінки середнього віку із пляшкою горілки та великими склянками спілкуються і п‘ють.

У Канаді від такого відвикаєш — міцний алкоголь п‘ють або з льодом, або маленькими «шутерами», а жінки, якщо хочуть поспілкуватися поміж собою, надають перевагу коктейлям або вину. Не та духовність...

Post scriptum

Минуло три роки. Ковід змінив наш світ — і Україну, і Канаду, і решту країн. Ще рано говорити про підсумки та про наслідки. В Україні пройшли й інші зміни — інший президент, інший розклад у парламенті, інша політична ситуація. Очевидно лише одне: хай там як, а країна продовжує розвиватися. Коли завдяки владі, коли всупереч їй — але потрохи йде вперед. І економічно, і як суспільство. Це те, що я відповідаю, коли мене запитують і про зміни, і про враження від країни.

зміни сусільство україна