Межа між журналістами, активістами, приватними детективами та агентами спецслужб стирається

Коли десятиліття тому WikiLeaks здобувала світову славу, публікуючи архіви витоків американських військових і дипломатичних записів, її засновник Джуліан Ассандж любив називати свою організацію "розвідувальним агентством народу". Це гасло викликало в уяві ідеал збирання та розповсюдження інформації виключно з метою кращого розуміння світу громадськістю та забезпечення ліпшого функціонування демократії – без махінацій, які, як вважається, здійснюють державні шпигунські агентства.

Проте вже до 2016 року, як відомо, саму WikiLeaks кооптувало російське ГРУ. Російське розвідувальне агентство через публічну організацію-прикриття надало WikiLeaks імейли Демократичної партії, викрадені під час хакерської операції, спрямованої на маніпуляцію виборами президента США. Асандж після цього почав поширювати теорію змови – схоже, вигадану іншим російським розвідувальним агентством – про те, що імейли злив працівник Демократичної партії Сет Річ, убитий у липні того року. Як показали звіти прокурора Мюллера, насправді WikiLeaks продовжували листування й отримували закодований файл від фактичного джерела хакнутих імейлів уже після смерті Річа.

Я багато думав про великі питання, які порушує складна трагедія ідеалістичного постання та пізнішого приниження WikiLeaks – як називати її діяльність, яка так змінювалась із часом, та наскільки важко виявилося залишатись осторонь від державних шпигунських ігор – читаючи дві нові книги про іншу діяльність розвідувального типу, що виконується за межами урядів.

"Ми – Bellingcat: Світова злочинність, онлайн-нишпорки та велике майбутнє новин" Еліота Гіґґінса розповідає історію онлайн-колективу активістів-розслідувачів, який він заснував у 2014 році.

Ця група здобуває дедалі більшу славу та повагу за прориви в розумінні ситуації та подоланні дезінформації, яку дуже часто поширює Москва. Досягнення групи Bellingcat, зокрема, допомогли довести, що саме підтримувані Росією бойовики збили цивільний авіалайнер над Україною у 2014 році, попри публічні заперечення російського уряду. Розслідувачі також визначили справжні імена російських убивць, які намагались отруїти колишнього російського військовослужбовця Сергія Скрипаля та його доньку в англійському місті Солсбері у 2018-му. Пізніше (цього вже немає в книжці) група створила звіти, що викривають роль російських спецслужб в інших отруєннях, зокрема російського опозиціонера Олексія Навального.

Уславлюючи роботу Bellingcat як серію тріумфів у боротьбі за правду у світі, переповненому дезінформацією, Гіґґінс зображує зусилля своєї мережі як "колективний розум нишпорок-аматорів на Twitter, які зосереджуються на кожному наступному великому питанні, як-от геолокація свіжого фото чи перевірка правдивості відео, поширеного в соцмережах". Як громадянські журналісти, пише він, "ми зазвичай зациклені на деталях люди, багато хто провів роки, що сформували нас, за комп'ютерами, в захваті від можливостей інтернету. Ми не місіонери, які збираються рятувати світ, але маємо достатньо сильний моральний компас, щоб протидіяти іншим шляхам онлайн-впливу, як-от тролінгу та хакерству. Більшість із нас виросли, вважаючи, що ми залишатимемось осторонь злободенних питань, що влада зможе просто ігнорувати маленьких людей – таких, як ми. Раптом це виявилось не так. Це вставляє".

"Налякані: досьє Трампа, Чорний куб і постання приватних детективів" – однозначно менш оптимістична книжка. В ній журналіст-розслідувач Беррі Маєр ретельно вивчає високооплачувані махінації кількох приватних детективних фірм. Ми з автором водночас працювали в The New York Times, доки він не пішов з видання у 2017-му, проте ми перебували в різних містах і ніколи не співпрацювали. Серед випадків, які розслідує Маєр, є два приклади, коли підпільних оперативників засилали з метою виманити у людей інформацію для сумнівних клієнтів: "Чорний куб" (Black Cube), який допомагав знеславленому продюсеру та сексуальному злочинцеві Гарві Вайнштайну в його спробах дискредитувати тих, хто його звинувачував, та завадити роботі журналістів під час суду. А також K2 Intelligence, яка проникла в середовище активістів, що боролися за заборону азбесту (виявилося, що клієнтом був казахський виробник цього мінералу).

Але передусім Маєр зосередився на зовсім іншій, але по-своєму дивній та значущій сазі: створенні "досьє Стіла" – сумнозвісної компіляції чуток про начебто зв'язки Дональда Трампа з Росією.

Маєр, як і Гіґґінс, визнає, що виконання розвідувальної роботи не для уряду може вставляти. Однак він з насмішкою ставиться до нинішнього бізнесу приватних розслідувань, який він характеризує як "хаотичну суміш людей, котрих приваблюють гроші, можливості подорожувати, тяга до пригод і сп'яніння раптовою владою, яку дає шпигування за життям інших".

Урядові шпигуни у відставці, колишні правоохоронці та ексжурналісти становлять основу цієї індустрії, а до них домішуються різноманітні "люди, що не знайшли себе, диваки, показушники, честолюбці та зрідка соціопати", – пише Маєр.

Хоча він визнає, що такі агенції можуть братися за легітимні завдання (як-от знайти свідків для судових справ або виконати перевірку фактів), він заявляє, що ця сфера має свій гидкий секрет Полішинеля: "великі гроші робляться не викриттям істини, її прикриттям".

Люди, яким "постійно потрібні послуги приватних оперативників і які за це багато платять", навряд чи будуть "хорошими хлопцями". Враховуючи, як легко неурядова розвідувальна робота скочується в брудні канави – чи є Bellingcat рідкісним винятком?

Підзаголовок британського видання "Ми – Bellingcat" звучить так: "Розвідувальне агентство для народу". Коли були оприлюднені попередні промоматеріали книги, близька схожість старого гасла WikiLeaks виявилася незручною. Відповідаючи на закиди в крадіжці концепції, Гіґґінс заявив, що це збіг і що ідею подав видавець, водночас зазначивши, що версії цієї фрази існували й до того, як її взяв на озброєння Ассандж. У будь-якому разі, також стверджував він, ця фраза більше пасує саме Bellingcat: тоді як WikiLeaks зосереджувалася на зборі зливів і хакнутих документів, Bellingcat спеціалізується на просіюванні та пошуку доказів серед інформації, яка вже є в публічному доступі, а потім їхньому аналізі та верифікації. Так само, як справжні розвідувальні агентства дуже часто виконують пошук розвідданих серед публічної інформації, перетворюючи сирі дані на аналітичні звіти, які можуть бути корисними для тих, хто приймає політичні рішення.

тоді як WikiLeaks зосереджувалася на зборі зливів і хакнутих документів, Bellingcat спеціалізується на просіюванні та пошуку доказів серед інформації, яка вже є в публічному доступі

Гіґґінс, який не закінчив коледж і раніше працював в офісах, почав знаходити свою нішу, пишучи блоки про громадянську війну в Сирії під псевдонімом Brown Moses ("Коричневий Мойсей"). Комп'ютерний експерт-аматор, перебуваючи далеко від зони бойових дій, він почав писати про різні ракети та гармати. Вивчаючи відео та фото з поля бою, Гіґґінс постив аналітику про те, що відбувалося. Наприклад, докази того, що підтримуваний Росією уряд Асада, попри заперечення, відповідальний за використання бочкових бомб, які калічать і вбивають багатьох цивільних, або що повстанці отримали партію протитанкової зброї з колишньої Югославії. Блогові дописи Гіґґінса почали привертати увагу провідних журналістів, які писали про цю війну, й він почав налагоджувати зв'язки з іншими зацикленими людьми онлайн.

З цієї спершу випадкової роботи Гіґґінс почав розуміти ширші наслідки життя в добу інтернету для розслідувань. Цінна інформація захована в усіх на очах, онлайн, потрібно тільки усвідомити її значущість і перетворити на докази.

Зокрема, пересічні учасники та свідки важливих подій, що викликають палкі суперечки (наприклад, воєнних злочинів) часто викладають у реальному часі фото та відео того, що вони бачать. Розслідувачі мають швидко визначити та зберегти ці матеріали, поки їх не видалили після того, як стане очевидним жахливий масштаб події.

Потім розслідувачі можуть піддати їх ретельному аналізу, використовуючи карти, супутникові зображення, помітні орієнтири, тіні та інші покажчики для визначення того, коли й де саме було знято фото. Завдяки таким методам розкидані й начебто випадкові матеріали можна зібрати в доказову базу щодо того, хто що зробив і хто про це бреше.

Наприклад, у 2013 році уряд США звинуватив режим Асада у жахливій хімічній атаці, що вбила сотні цивільних в оазі Гута – передмісті Дамаска, яке утримували повстанці. Проте публічний звіт уряду практично не надав доказів того, хто саме це зробив, залишивши місце для теорій змови про те, що самі повстанці відповідальні за атаку. Гіґґінс допоміг підкріпити публічні дебати справжніми фактами. Серед іншого, він детально вивчив фото в соцмережах ракети, що не вибухнула, зазначивши, що її боєголовка була обладнана під перенесення рідкого вантажу, та вивчивши тло й кут, під яким вона впала на землю. "Потроху я зіставляв усе з супутниковими зображеннями Google Maps", – пише він.

"Місце було визначено. Використовуючи тіні на фото, я визначив кут падіння ракети, оцінивши таким чином напрямок, з якого вона прилетіла. З цим я зайшов на Wikimapia, котра дає змогу користувачам робити анотації на картах, додаючи назви та типи структур. Я відстежив імовірну зворотну траєкторію ракети й визначив, з чиєї території вона прилетіла. Я виявив там сирійську урядову військову базу, значною мірою оточену територією під контролем повстанців".

14 липня 2014 року Гіґґінс заснував Bellingcat, онлайн-інфоцентр для кількох подібно налаштованих інтернет-аналітиків. Назва, яку запропонував друг – відсилання до байки про групу мишей, які повісили дзвіночок на кота, щоб чути, коли той наближатиметься.

А через три дні сталася подія, що перетворилася на перший великий хрестовий похід групи: підтримувані Росією бойовики-сепаратисти (точніше було б назвати "російські гібридні війська", – ТЕКСТИ) на сході України помилково збили цивільний авіалайнер, рейс 17 Малазійських авіаліній, убивши всіх 298 людей на борту. Росія, замість прийняти відповідальність за бойовиків, яких вона озброїла, спробувала приховати те, що сталося. Вона це робила за допомогою заперечень, спотворень та відволікання уваги – зокрема, створивши відео, яке хибно свідчило про те, що ракета, яка збила літак, начебто була випущена з контрольованої урядом України території.

"Ніщо так не розворушує спільноту онлайн-розслідувань, як фабрикації тих, хто має владу, – пише Гіґґінс. – Понад те, суперечливі наративи про подію є корисними, вони надають щось конкретне, що слід або підтвердити, або спростувати". Над отриманням правдивої картини працювали багато інших гравців – зокрема, розслідувачі в українському та нідерландському урядах і провідні журналісти. (Більшість убитих пасажирів були громадянами Нідерландів, які прямували з Амстердама в Куала-Лумпур). Але щойно народжений колектив Bellingcat зміг долучитися до публічних обговорень, швидко просіюючи докази.

За роботу взялися блогери, серед них Іггі Останін, 25-річний студент родом із Росії, який жив у Нідерландах. Він просіяв такі джерела, як пости в соцмережах від випадкових свідків і російських солдатів. На основі цієї роботи Bellingcat склав шлях прямування установки, з якої випустили ракету – на борту вантажівки з російської території до бойовиків – а потім шлях прямування цієї ж установки назад, уже без однієї ракети.

Його аналіз для Bellingcat був "проривним моментом" групи, пише Гіґґінс, і першим великим внеском у зусилля подолати пропаганду та заперечення щодо цієї теми.

Книжка "Ми – Беллінгкет" по суті є збіркою таких розслідувань, і більшість її розділів є відшліфованими версіями аналітичних матеріалів, які організація вже публікувала онлайн. Ці показові випадки показують дедуктивну домашню роботу групи, проводячи читача процесом визначення та верифікації кожного камінця в мозаїці доказів, що поступово виникає.

Іноді ретельне обговорення дрібниць є необхідним для збільшення вірогідності висновків, щоб відповісти на неминуче запитання: "Як ви, аматори, що сидять за комп'ютерами за тисячі кілометрів від події, можете це знати?" В результаті місцями книжка дається важко. Але в найкращих місцях вона читається як той момент наприкінці оповідань про Шерлока Голмса, коли детектив пояснює доктору Ватсону, як він розкрив таємницю на основі начебто незначних доказів, на які інші не звернули увагу.

У приватних розслідувачах і оперативниках немає нічого нового. Ще в XIX столітті власники заводів і шахт платили великому приватному детективному агентству "Пінкертон" за проникнення та порушення роботи профспілкових рухів. Однак у своїй книзі Маєр зблизька розглядає те, що він називає індустрією "приватних шпигунів", заявляючи, що наймані оперативники XXI століття більше не "задовольняються своєю роллю в тіні" та "стали нахабнішими, ніж будь-коли раніше".

Серед методів, які використовують приватні розслідувачі, є старі та давно відомі. Наприклад, замаскувати мікроавтобус для стеження за допомогою бізнес-лого з телефонним номером, за яким сидить колега, щоб відповісти на дзвінок, ніби цей бізнес існує. До цих перевірених часом технік також належать більш неприємні особисті форми прикидання тим, ким ти не є – поліцейським, банківським службовцем, співробітником, далеким родичем – з метою виманити у людини конфіденційну інформацію. Особливий інтерес становить можливість використовувати дедалі більшу кількість електронної інформації про людей, яка є в наявності. Маєр пише:

"Хакерство та кіберстеження стало дедалі поширенішим серед найманих шпигунів, оскільки фахівці, які навчилися на роботі в урядових спецслужбах або в військах, тепер продавали свої вміння приватним клієнтам. До того ж колись дорогі електронні інструменти стеження, розроблені для використання спецслужбами чи поліцією, стали дешевшими й доступними для широкого загалу... Для відстеження своїх цілей деякі наймані оперативники під'єднувалися до системи, яку використовують мисливці за нагородами, для пошуку втікачів (йдеться про специфіку США – ТЕКСТИ). Кілька великих мереж мобільного зв'язку продавали дані про місце перебування телефону клієнта ліцензованим мисливцям за нагородами, що допомагало виявити людину-ціль".

Книга Маєра компілює та синтезує кілька злощасних історій про недавні пригоди приватних шпигунів. Значна її частина є зібранням відомих фактів – читачі звіту Ронана Ферроу про роботу "Чорного куба" на Гарві Вайнштайна, наприклад, уже знайомі з частинами даних про цей приклад. Дослідження Маєра та оригінальні інтерв'ю по-новому розкривають ці історії та пов'язаних із ними людей. І часто це неприємні люди.

Найкраща частина його книги, що перевершує всі інші саги, стосується "досьє Стіла". На думку Маєра, ця історія найвиразніше демонструє "надто великий вплив на політику, бізнес і наше особисте життя, який раптом отримали приватні шпигуни". Під час кампанії 2016 року демократи фінансували опозиційне розслідування зв'язків Трампа з Росією. Вони найняли розслідувальну фірму Fusion GPS, засновану ексрепортером Wall Street Journal, про якого Маєр пише з відчутним сарказмом. Своєю чергою Fusion GPS частково передала роботу на субконтракт Orbis Business Intelligence, якою керував колишній британський розвідник Крістофер Стіл. А той своєю чергою співпрацював з Ігорем Данченком, розслідувачем, що спеціалізувався на зборі пов'язаної з бізнесом інформації, що стосується Росії.

Данченко поїхав до Росії в пошуках чуток – назвімо їх більш великодушно "сирими даними". Він зібрав непідтверджені розмови про можливу співпрацю Росії з кампанією Трампа й буквально передав їх Стілу. Той, переписавши все в серії звітів, передав частини свого "досьє" та твердження з нього не тільки своєму клієнту, а й ФБР, а потім і журналістам.

ФБР включило деякі твердження з досьє у запиті від жовтня 2016 року на прослуховування колишнього члена президентської кампанії Трампа. А видання BuzzFeed у січні 2017 року оприлюднило досьє, внаслідок чого в популярній культурі міцно засіло інше твердження – чутка про начебто секс-запис, який використовується для шантажу.

Проте деякі з цих заяв виявилися помилковими, а багато інших залишились туманними натяжками. Згідно з поворотом сюжету "дзеркало в дзеркалі", відтоді виявилося, що ФБР отримало так само непідтверджені дані про те, що, можливо, розвідка Росії проникла в мережу Данченка з метою поширити всередині неї дезінформацію. Це знову показує, наскільки важко неурядовим дослідниками уникнути зв'язок із державними спецслужбами чи принаймні підозри в цьому.

Незалежно від того, захоплюєтеся ви Трампом чи зневажаєте його, але ця продукція приватного шпигунства завдала шкоди. З погляду прихильників Трампа, заяви в досьє були несправедливим очорненням, а використання ФБР непідтверджених досліджень політичної опозиції для запитів на прослуховування – обурливим.

Але й критики Трампа мають причини для скарг, адже недоліки цього досьє дозволили табору Трампа дискредитувати справжнє розслідування втручання Росії у вибори США 2016 року та природи численних перемовин між людьми, дотичними до кампанії Трампа, й Росією.

Це досьє не відіграло жодної ролі в рішенні ФБР почати контррозвідувальну операцію. Заплямоване прослуховування було лише незначною частиною цих зусиль. У звіті прокурора Мюллера також не використали інформацію з цього досьє. Однак прихильники Трампа й він сам всіляко намагалися змішати у громадській думці ці два окремих процеси.

Данченко з'являється в книжці Маєра наприкінці, що створює враження, що Маєр уже написав більшу частину рукопису на той момент, коли влітку 2020 року особа розслідувача стала відомою. Данченко, хоч і уродженець Росії, не жив у цій країні й не був колишнім працівником російських спецслужб із глибокими зв'язками у них, як міг би припустити читач досьє Стіла, враховуючи природу заяв у цьому досьє. Натомість він виявився доволі молодим розслідувачем, який живе у США. Для Маєра це просте походження досьє дало додаткову змогу зосередитися на тому, що він вважає певною мірою дрібним шахрайством у всій індустрії найманих оперативників.

"Приватні шпигуни процвітають, бо вони діють за певним фасадом, що маскує якість "розвідданих", які вони продають клієнтам, від перевірки. Секретність – ключова для природи корпоративної індустрії розслідувань, що нагадує "Чарівника країни Оз". Оскільки ця робота не стає публічною, оперативники можуть заявляти клієнтам, ніби вони продають "стратегічні розвіддані", тоді як насправді вони часто продають дим і туман. Як тільки дим розсіюється, стає очевидним, що приватні шпигуни граються не тільки зі своїми мішенями, а й зі своїми клієнтами".

Варто зупинитися на тому, як саме було викрито особу Данченка, оскільки це в кількох аспектах нагадує також і сагу Bellingcat. Умовний колектив онлайн-нишпорок, котрі підтримували Трампа, вирішили визначити головне джерело Стіла – проте вони не могли вирахувати, ким був Данченко. Після цього автор щойно створеного твіттер-акаунту під псевдонімом @Hmmm57474203 просто назвав їм ім'я Данченко. Він кинув лінк на пост, де автор заявляв, що вирахував особу Данченко на основі цензурованої версії інтерв'ю ФБР, який оприлюднив Департамент юстиції в адміністрації Трампа. Ці "докази" мали в собі такі, як скільки літер могло б бути в викресленому імені розслідувача.

Коли я писав статтю про викриття цієї особи для The New York Times, у мене очі полізли на лоба. Це нагадало мені про слизьку техніку, яку використовують правоохоронці та про яку ми знаємо з попередніх прикладів: "паралельне конструювання". Коли слідчі виявляють важливий доказ через засекречені або, можливо, незаконні канали, які вони не хочуть або не можуть назвати в суді – щоб замаскувати своє справжнє джерело, вони заднім числом вигадують інший шлях до тієї ж цілі, який можна назвати в судових документах. Легко заново знайти голку, коли ти вже знаєш, де саме в копиці сіна вона лежить.

Схоже, Маєр дотримується схожої думки про цей блоговий допис, кажучи, що автор "міг бути генієм розслідувань. Або ж люди в уряді США, які хотіли викрити Данченка, могли йому допомогти".

Маєр залишає це питання без відповіді. Проте того літа я спілкувався у твіттері з @Hmmm57474203, який відповідав, хоч і відмовився назвати себе. Зрештою відомий учасник спільноти інтернет-нишпорок, яка підтримує Трампа, взяв із ним інтерв'ю й опублікував аудіо. Якщо ця людина й не та, за кого себе видає – за розумного політично вмотивованого аматора – йому добре вдалося видати себе за такого.

Bellingcat зіткнувся із власними підозрами та голослівними твердженнями, які висували як російські державні ЗМІ, так і коментатори, схильні до критики агресивних військових операцій США та НАТО. Якщо вони не насміхаються з розслідувачів Bellingcat як з дилетантів – то натякають, що Bellingcat має бути публічним прикриттям західних спецслужб, які намагаються підірвати Росію.

Гіґґінс називає атаки, з якими він зіткнувся, нападками від "Контрафактної спільноти" – "кампанії без лідерів, яка сприяє дезінформації, заяви якої простягаються від теоретиків змови до державної пропаганди, альтернативних ЗМІ й назад". він каже, що до цієї кампанії належить суміш різних "антиімперіалістів, проасадівців, проросійських, ультраправих, ультралівих людей", спільна між якими хіба що "патологічна підозра до Заходу, надто до уряду США". Він пише, що на думку цих людей, "враховуючи, скільки всього відкрив Bellingcat, нам мають згодовувати інформацію спецслужби. Це тільки демонструє незнання того, що можливо за допомогою онлайн-розслідувань. Верифікація існує сама по собі – незалежно від репутації Bellingcat, чи Америки, чи Росії, чи Китаю. Якщо будь-хто хоче дізнатися, звідки ми беремо матеріали, хай прочитають наші звіти, підуть за лінками й винесуть судження самостійно".

Проблема з таким запереченням полягає в тому, що вона не відповідає на питання про можливість паралельного конструювання. Ще більше ускладнює справу те, що Bellingcat дедалі частіше відходить від свого принципу використання тільки "відкритих джерел" інформації, покладаючись також на докази з непублічних даних, як-от записи телефонних розмов, придбані на чорному чи сірому ринках.

Гіґґінс визнає, що збирання та використання таких доказів – саме того типу обмежених приватних даних, які пилососить АНБ для аналізу державними оперативниками – компрометує його ідеал. "Ми вважаємо, що всі наші розслідування мають ґрунтуватися на відкритих джерелах інформації. Проте в ретельно зважених ситуаціях ми будуємо докази на цій базі. Коли ми йдемо за межі відкритих джерел, то ніколи не припускаємо, що така інформація – через її секретність – має більші шанси на правдивість. Навпаки, ми підходимо до таких матеріалів із більшим скепсисом, вимагаючи додаткового шару підтверджень".

Ймовірно, просто немає гарантій того, що неурядовим аналітиками час від часу можуть допомагати професійні шпигуни, які борються з тим самим ворогом. Соціальна недовіра між різними таборами в нашу поляризовану добу неминуче виникатиме. Наразі мені невідомо про гідні довіри докази, які підтверджували б звинувачення в "згодованих" відкриттях Bellingcat.

Вороги Bellingcat показували пальцями на те, що команда прийняла грант від від National Endowment for Democracy, незалежної неприбуткової групи, яка своєю чергою отримує фінансування від уряду США. Проте наразі це не заплямувало образ Bellingcat як незалежного міжнародного колективу розслідувачів та громадських журналістів – по суті, аналітиків у білих пальтах на фрілансі, які намагаються викривати поганих хлопців.

Це різко контрастує з приватними дослідниками в сірих і чорних пальтах, яких детально проаналізував Маєр та цілі яких часто – журналісти, активісти й власне ті викривачі, які намагаються викрити поганих хлопців.

Але викликає сумніви, що люди, які заснували чи пішли на роботу в такі фірми, як Black Cube або K2 Intelligence, вважали себе добровільними помічниками сумнівних діячів. У будь-якій сфері можна почати з ідеалів і виконання справді корисної чи бодай респектабельної справи, а потім виявити себе в ситуації компромісу в засобах заради цілей і поступово почати відходити від своїх моральних принципів.

І в роботі в дусі розвідки, здається, є щось особливо ризиковане, адже вона приваблює як багатих клієнтів із секретами, які варто приховати, так і державні спецслужби, які шукають способи включитись у приховану інформаційну війну.

Скажу прямо. Якби я був співробітником ЦРУ чи МІ6 і хотів би в рамках своїх ігор "Шпигун проти шпигуна" з російською розвідкою викрити що-небудь про злочини Москви, не залишивши при цьому свої відбитків пальців – для мене було б очевидною спокусою взяти якийсь доказ, який можна сконструювати паралельно, і непомітно підкинути його одному з розслідувачів Bellingcat.

Західні спецслужби часом відомі своєю короткозорістю, й такий посадовець може не особливо перейматися ризиком для майбутнього: а саме, що вороги групи– щиро або цинічно – в майбутньому використають злив про таку підказку у спробах пошкодити ідеалістичній репутації групи як аналітичної служби, яка просто працює в інтересах громадськості (відповідно до підзаголовка британського видання книги Гіґґінса).

межа між традиційною журналістикою, приватними детективами, онлайн-активістами й оперативниками державних спецслужб постійно під загрозою стирання

Тому-то Bellingcat має зберігати пильність і ревно боронити свою незалежність. Трагічна дуга долі WikiLeaks є застереженням того, що межа між традиційною журналістикою, приватними детективами, онлайн-активістами й оперативниками державних спецслужб постійно під загрозою стирання. Ця властива сфері нестабільність є контекстом для фундаментальної заяви Маєра про зростання впливу людей, які виконують розвідувальну роботу не для уряду. Незалежно від того, чи є їхні наміри благородними, корисливими чи чимось посередині, незалежно від того, чи вони Bellingcat чи Black Cube або компілятори "досьє Стіла" – всі ці люди діють за межами каналів нагляду та відповідальності, за допомогою яких уряди бодай недосконало намагаються контролювати такі підрозділи, як ЦРУ. Водночас їхній вплив на політику, бізнес та інші аспекти нашого життя росте дедалі більше.

нова реальність асандж белінгкет трамп дезінформація інозмі шпигунство