"Українські зошити": графічні новели про голодомор та радянське життя (частина 5)

Історія Миколая Васильовича

Коли я зустрів його на ринку в Дніпропетровську, був жовтень і вже відчувався український холод. Він сидів там, з виглядом відчаю, та продавав дешеві речі. Відро, посуд, заварювальний чайник. Поодинокі перехожі зупинялись, питали ціну та йшли своєю дорогою. Не складно було побачити, що Миколай Васильович не створений для бізнесу.

Коли я питаю його, чи може він колись розповісти про себе, він вагається, а потім наважується виговоритися. Слово за слово, і я слухаю розповідь про життя, що стало неймовірною інтригою. Це неможливо тримати в собі, від неї все перевертається всередині.

Далі чесно записаний звіт цієї розповіді.

Коли я народився в 1926 році в селі Магдалинівка Дніпропетровської області, мій батько покинув нас та створив нову сім’ю. Я ніколи більше його не бачив.
В моєї матері була чоловіча професія. Вона орала цілину. Але вона хотіла, щоб ми вчились, та відкладу вала гроші.
- Тобі подобається вчитися?
- Так, мамо.
Мені подобалось, і не лише заради тієї, що навчила мене всьому.
- Микола, любий, треба ремонтувати оселю. Завтра я тебе навчу штукатурити. Згода?
- Так, мамо.
Готувати, шити, та будь-які домашні роботи. Навіть лагодити курник.
- Трохи вище, отак, добре.

Ще зовсім маленьким я навчився бути корисним. Саме я робив усе по дому, тому що всі пізно повертались з роботи. Коли мені ще не виповнилось 3 роки, моя мати народила ще одну дитину.
Її співмешканець запакував валізи та покинув її як і її перший чоловік.
Сама вона не могла виховувати двох дітей. Їй довелось здати дитину у сирітський притулок.

Я жив зі своєю матір’ю, поки не одружився.
Мені не пощастило у шлюбі, як і їй.
Одного разу, по закінченні сьомого класу, я хотів записатись у середню школу. Я все ще пам’ятаю заняття з відчиненими вікнами.
- Ви бачили мотоцикл з коляскою?
- Хто це?
- Німці.
Вони увірвалися до міста! Нацисти замінували міст. Бум! Всі кинулись бігти.

Виявилось, що людей зібрали на головній площі.
Там були учні з усіх класів, найменші налякані плакали.
Німці били нас. Окупація була жахливою.

В них були нові правила – всі мали на них працювати. Вони контролювали все та забирали все, що було їм до вподоби. Спочатку вони обирали сильних чоловіків для примусових робіт. Потім жінок.
- Йдіть працювати у поле.
Люди похилого віку також були зобов’язані працювати.
Вони забирали хлопців, таких як я, для важких робіт. Вони відводили нас далеко від дому та примушували копати великі глибокі ями. День і ніч. Якщо хтось хворів або був перевтомлений, вони били його.

І більше не давали йому їсти. Потім робота змінювалась. Треба було пішки переносити довгі сталеві балки. Дороги. Німці будували залізну дорогу. Ввечері, коли я повертався, моя мати завжди плакала, бо в мене завжди була кров на спині. Вони спалили будинок чоловіка, який не міг працювати. Ті, хто мав змогу, втікали, і ховались у болотах до вечора.

У 1945-1947 рр. закон зобов’язував дітей працювати на заводі з 13-ти років. Я почав працювати в кочегарні та незабаром знав свою роботу як свої п’ять пальців.
Життя покращувалось. Можливості купувати, що бажаєш, збільшувались.
- Добрий вечір!
- Добрий вечір!
Я познайомився з дуже вихованою жінкою, розлученою, яка виховувала доньку.
- Вам також подобається згущене молоко?
- Звичайно.
Вона була вчителькою. Дуже швидко я переїхав до неї. В її село в Дніпропетровській області.

Я почав працювати у колгоспі.
- Зараз я ветеринар.
Я займався свинями. Я знав все про них. Як їх вирощувати. Як вони народжують. Їх можливі хвороби.
За часів Сталіна люди мусили здавати кожен рік до колгоспу 300 літрів молока, 50 кг м’яса, 300 яєць. Кожен двір мав виробляти цю кількість, незалежно від кількості людей. Я жив з жінкою та міг сподіватись викрутитись. Але моя мати жила одна, і їй ніколи не вдавалось виробити достатньо. Навіть важкою працею. Це був кошмар, турбота, яка не давала мені спати.

Пізніше, у 1953 році, помер Сталін і все одразу змінилося. Люди почали вільно дихати, навчатись. Люди мали змогу зростати, нормально себе поводити, харчуватись.
«Мертві душі» Миколи Гоголя. Ідею книги було підказано Пушкіним, вона заснована на реальних подіях. Її біло видано у 1842 році і написано в Римі. За задумом автора, це було…»
Хліб, який став дешевим, можна було придбати в будь-якій кількості.
- Товаришу Хмілюк, як справи? Виглядаєш добре. Погладшав.
- Мені треба слідкувати за собою. Я забагато їм.
Що стосується одягу, він залишався надто дорогий. Одягались як жебраки.
- Вони гарні, але…
Взагалі, було все, що можна уявити, все було добре. Через 5 років після нашої зустрічі народилась Анастасія.
- Дивись, яка вона гарна.
Але Анастасія мала слабке здоров’я і померла коли їй було 13 місяців.

Наступного року народився Микита. Він також одразу помер.
«Це прокляття, прокляття».
Все йшло б як йшло, але моя теща мене відверто ненавиділа.
- Ти мені ніколи не подобався. Я не хочу онуків від тебе.
- Залиш її у спокої!
- З цієї мити, буде краще, якщо ти пошукаєш собі інше житло. Зрозуміло?
Мені було зрозуміло.
Мій шлюб розпався трохи згодом.
- Миколай Васильович, з вами все гаразд?
- Хотілось би частіше бачити тебе.
- Я зайнятий.
А вона знайшла собі іншого чоловіка.
- Вам також… Чехов?
- Звичайно
- Чорний монах… дивовижно!
- Так…