Один із сотень тисяч. Історія життя і позбавлення ідентичності українського сироти, зниклого в Росії

Один із сотень тисяч. Історія життя і позбавлення ідентичності українського сироти, зниклого в Росії

Хлопчик з Херсонщини залишився сиротою у Росії, яка знищила його дім і вулицю, окупувала його місто, позбавила рідної мови і батьківщини. Застосувавши власну методику на основі ШІ, ми знайшли Остапа Тополіна на Уралі, де його віддали на всиновлення.

Спільний проект Texty.org.ua та NZZ
Texty.org.ua: Олена Кущенко, Інна Гадзинська, Наталя Романишин

NZZ: Адіна Реннер, Андреас Рюеш, Форрест Роджерс, Ясмін Хегетшвайлер, Ніколас Штауб 13 грудня 2025 р. 12:00

Захопивши п'яту частину України, Росія взяла під контроль сотні тисяч дітей. Режим Путіна змушує їх приймати російську культуру; деяких розлучають з близькими.

11-річна Кіра стала сиротою під час атаки росіян на Маріуполь і потрапила в руки російських солдатів. Її мало не відправили до дитячого будинку в Росії.

Підлітків Женю і Таю окупанти відправили на «канікули» до Криму. Там їх зачинили, принижували і змушували співати патріотичні російські пісні.

12-річного Олександра забрали від матері і помістили в дитячий будинок. Лише через два місяці йому вдалося зателефонувати бабусі і попросити про допомогу.

Кіру, Женю, Таю та Олександра вдалося знайти. Після пережитого жаху вони знову перебувають на підконтрольній Україні території і повернулися до своїх рідних. Однак доля багатьох дітей залишається невідомою. Незрозуміло навіть, скільки їх узагалі зникло.

Два роки тому український уповноважений з прав людини оцінив, що 150 тисяч дітей було вивезено до Росії.

За даними childrenofwar.gov.ua, Україна детально задокументувала 19 546 випадків.

Однак влада опублікувала фотографії лише близько 950 зниклих дітей. Ці фотографії є важливим інструментом для їх пошуку в Росії або на окупованих територіях.

Історія Остапа (імена хлопчика і його батька в цій статті змінено з міркувань безпеки. — Ред.) особлива й водночас банальна.

Він один із сотень тисяч українських дітей, яких їхні батьки вивезли до Росії після повномасштабного вторгнення в лютому 2022 року. І яких Росія позбавляє української ідентичності.

У хаосі розвʼязаної російською владою війни Остап втратив дуже багато: батька, друзів, дім, Батьківщину.

Спочатку ми мали лише це фото Остапа з бази даних зниклих українських дітей та підлітків: хлопчик з рожевими щічками та прямим каштановим волоссям дивився на нас великими зелено-блакитними очима.

Одягнутий у вишиванку, до якої прикіплена жовто-блакитна стрічка.

Пізніше з'ясувалося, що це фото тодішнього першокласника-семирічки зробила його вчителька 16 лютого 2022 року. Того дня діти прийшли до школи у вишиванках, вдягнутих іноді поверх теплих светриків. У школі святкували День національної Єдності, коли в повітрі вже висіла напруга перед повномасштабним вторгненням Росії. Через вісім днів мир на його рідній Херсонщині раптово закінчився вторгненням російської армії.

У січні 2024 року на російському сайті з усиновлення зʼявилася анкета хлопчика з Уралу, дуже схожого на Остапа Тополіна.

Метод, розроблений для цієї статті (детальніше про нього — у спойлері), що поєднує алгоритми розпізнавання облич із багаторівневою ручною верифікацією, дав чіткий результат: з великою ймовірністю ця «російська» дитина та українець Остап Тополін були однією і тією ж особою. Вчителька з його української школи це підтвердила.

Остаточну впевненість принесла російська медіа-публікація від грудня 2023 року: вона розповідала про дитину, яка після загадкової смерті батька потрапила до дитячого будинку. Ім'я та прізвище померлого збігалися з іменем та прізвищем батька Остапа.

Сімʼя

Місцем зникнення Остапа у державній базі зниклих дітей вказані Олешки – мальовниче містечко на лівому березі Дніпра, навпроти Херсона.

Біженці з Олешок, що опинилися в різних кінцях країни і світу, добре пам'ятають веселого хлопчика з живими очима. Серед тих, хто розповів нам про нього – колишня вчителька Остапа та його сусіди. Так з різних шматочків мозаїки поступово складається картина.

Мати хлопчика трагічно загинула, коли йому було п’ять. До війни він жив разом із батьком та його цивільною дружиною в приватному будинку на околиці міста. Василь Тополін мав теплицю, заробляв на життя продажем власноруч вирощених овочів, трав і квітів. На супутникових знімках добре видно його довгий город з теплицями позаду будинка.

Мешканці оточених пишною зеленню Олешок насолоджувалися теплим кліматом півдня України і близькістю води. Город Тополіних виходив до заплавних лук Дніпра та його звивистих приток. Василь любив порибалити і сина до цього привчив. На одному з сімейних фото маленький Остап тримає на руках велику рибу, яку ледь піднімає.

Мабуть, було чудово кидати вудку тут, за декілька кроків від дому, і чекати на великий улов.

Але життя Василя, певне, було непростим. На фотографіях батько хлопчика виглядає як передчасно постарілий чоловік з зморшкуватим обличчям і гірким поглядом. Його колишня дружина не дозволяла йому бачитися з донькою, зведеною сестрою Остапа. З родичами по сусідству він посварився, за два роки до війни його навіть судили за бійку.

Але, за одностайними свідченнями, про маленького сина Василь старанно дбав. Щодня відвозив його на велосипеді до школи за кілька кілометрів від дому. «Він справляв враження дуже працьовитої, але виснаженої людини. Багато працював фізично надворі: вирощував овочі, квіти і зелень на продаж. Сина дуже любив», — підтверджує слова сусідів шкільна вчителька, яка одного разу навідувала родину вдома.

Мачуха хлопчика також піклувалася про нього. На відео з весняного свята мам у дитячому садку всі дітки танцювали з мамами. Остап, вбраний у червону сорочку в білий горошок і чорний картузик з квіткою, танцював з мачухою. Люди, які знали цю родину, розповіли, що вона добре ставилася до хлопчика.

Цьому дитячому садку пощастило з музичним керівником: там багато танцювали і багато свят знімали на камеру. З численних відеозаписів упродовж кількох років видно, як Остап перетворився з сором'язливого малюка на зухвалого маленького джентльмена, який на випускному вечорі танцював рок-н-рол з дівчинкою в рожевій тюлевій сукні.

Лише дев'ять місяців відділяли цю безтурботну мить у травні 2021 року від російського вторгнення в Україну. Тим часом Росія вже почала зосереджувати війська.

Школа

Восени Остап пішов до школи. Цей перший шкільний рік став останнім, який він провчився українською мовою. Вчителька згадує, що хлопчик добре вчився, старався, любив, щоб його хвалили:

«Він був веселим, дотепним і дружелюбним. Любив майструвати, займатись фізкультурою. Добре читав, на уроках був активним, гарно малював», — каже вона.

На шкільному фото він стоїть перед дошкою, на якій хтось крейдою намалював казковий світ і написав: між «Горами толерантності» і «Садом милосердя» розквітає «Луг добрих слів».

З Кремля тим часом лунали інші слова. Приблизно в той же період російський президент у довгій промові заперечував право на існування незалежної України.

Першокласники, які разом з Остапом вчилися писати українською, з погляду московських ідеологів великої держави є щонайменше одурманеними режимом дітьми, а то й дітьми нацистів, які живуть на «історично російській» землі.

Війна

Потім почалася війна. Олешки опинилися в центрі подій вже в перший день російського вторгнення, 24 лютого 2022 року. Поки танки з Криму увірвалися в Херсонську область, російський десант висадився поблизу біля стратегічно важливого Антонівського мосту через Дніпро.

Вже через кілька днів, міст і вся територія перейшли під контроль Росії. У березні сотні демонстрантів з українськими прапорами пройшли вулицями Олешок. Але в наступні тижні ситуація загострилася, почалися арешти та залякування. Тисячі людей вирішили тікати, разом з ними і проукраїнський мер.

Весною 2022 року діти, що залишилися на окупованій території, завершували навчальний рік в режимі онлайн. Частина вчителів та адміністрація евакуювалися на підконтрольну Україні територію.
Педагогам довго залишатися в окупації було особливо небезпечно.

У цей період батько Остапа, Василь Тополін, з невідомих причин потрапляв до окупантів «на підвал». Так називають місця на окупованих територіях, де російські силовики регулярно катують людей.

Після звільнення він зателефонував своєму старшому братові Юрію, який мешкає на заході України, і коротко повідомив: «Я живий, мене випустили». Це була їхня остання розмова, як пізніше розповів нам Юрій Тополін.

Можна тільки здогадуватися, що відбувалося в головах Остапа і його батька. Надія на повернення до нормального життя згасала. У пошуках проукраїнських партизанів і зброї російські солдати обходили будинки. Обшукували і будинок сусіда Тополіних, який врешті вирішив утекти з міста (сьогодні він живе у США). «Росіяни вигнали нас, місцевих жителів», — розповів він у телефонній розмові, пояснивши, що життя людей у його районі стало нестерпним.

Одного дня до Василя Тополіна приходила директорка місцевої школи, вже перетвореної окупантами на російську, і, як розповідає вчителька Остапа, поставила батька перед вибором: або він віддає хлопчика до російської школи, або його позбавляють батьківських прав. Доказів цього шантажу немає, але з окупованих територій надходить дуже багато подібних повідомлень.

або віддає сина до російської школи, або його заберуть

Вони викривають режим Путіна: Москва виправдала вторгнення необхідністю захистити етнічних росіян в Україні. Але насправді окупанти беруться за русифікацію всього населення. Всі українські школи закриваються, навчання на окупованих територіях ведеться лише російською мовою, за російською програмою.

Тож з вересня 2022 року Остап пішов до школи, де його рідна мова є такою ж небажаною, як і будь-які прояви української культури. Але вже через кілька тижнів навчання припинилося через наближення фронту.

Озброєні новою західною зброєю, українські війська бомбардували Антонівський міст між Олешками та Херсоном. Російські окупанти втратили свій найважливіший маршрут постачання, і їм довелося відступати з правого берега Дніпра. У листопаді українці звільнили Херсон і все правобережжя Дніпра. Олешки на лівому березі стали прифронтовим містом.

Будинок Остапа та його батька, розташований неподалік берега, опинився на лінії фронту.

Там, де були раніше городи і теплиці, простягалися ворожі окопи і укріплення. З початку 2023 року їхній дім вже стояв без даху, як показують супутникові знімки.

На той момент Остапа з батьком там уже не було. Сад, улюблене місце для риболовлі, шкільні друзі — Остапу довелося попрощатися з усім цим. Мачуха також пішла; її стосунки з батьком розпалися під час війни.

Росія

«Він як виїжджав, нікому нічого не сказав, – розповідає брат Василя. – Там якась кума була, віддав їй ключі від хати, від гаража, від погреба і виїхав. Я ту дитину його в очі не бачив. Пару разів ще до війни вітав з днем народження. Хлопчик такий розважливий, шустрий. Ми все хотіли в гості до них поїхати, але вже не встигли».

Василь Тополін прийняв пропозицію окупаційної влади і переїхав разом із сином за 2200 кілометрів, углиб Росії, на край Азії. Ймовірно, їх вивезли спочатку автобусом до Криму, а звідти вони поїхали поїздом чи літаком на Урал.

Російська влада просувала такі переселення за допомогою житлових сертифікатів, які пропонували українським біженцям. Таким чином заохочували переїзд до певних регіонів, пропонуючи зацікавленим субсидії на придбання житла. На яку суму був сертифікат Тополіна – невідомо.

За даними російських офіційних ЗМІ, сума, зазначена у сертифікаті, залежить від кількості осіб у родині і загальної площі житла. Сертифікат на одну особу у 2023 році був вартістю 2 928 321 російських рублів (близько 32,2 тисячі євро), на двох - 3 726 954 рублів (40,9 тисяч євро).

За офіційними російськими статистичними даними, понад 93 тисячі осіб з окупованої Херсонщини отримали такі сертифікати. Деякі робили це лише для того, щоб отримати гроші: купували квартиру в Росії за допомогою сертифіката, одразу ж продавали її і поверталися в Україну.

Батько ж Остапа вирішив оселитися в Нижньому Тагілі. Волею батька російське громадянство отримав і Остап. Було це рішення вимушеним чи добровільним – нам не відомо.

Урал

Незрозуміло також, чому вони опинилися саме в Свердловській області на Уралі. Експерт з програми житлового будівництва припускає, що вибору не було. Росія зацікавлена в тому, щоб переселенців відправляти в кризові регіони, які страждають від відтоку населення.

Можливо, Василя також заманили пропозицією роботи. Місто Нижній Тагіл, куди вони приїхали, є центром металургійної промисловості. Воно відоме насамперед «Уралвагозаводом», найважливішим танковим заводом Росії, де працює приблизно 20 тисяч робітників. Зараз, під час війни, завод терміново шукає робітників.

Незабаром після Нового року місцева телекомпанія повідомляла про три десятки прибулих з Херсонської області та допомогу, яку їм пропонувала місцева влада. У цьому сюжеті на якусь мить хлопчик з прямим каштановим волоссям зацікавлено дивиться в камеру – ймовірно, це Остап.

Українські біженці отримали російське громадянство в прискореному порядку – завдяки нещодавно прийнятому указу Кремля для біженців з України.

Весну 2023 року вони, ймовірно, провели у місцевому гуртожитку, Остап і його батько переїхали у власну квартиру на південній околиці міста в серпні 2023 року. Про це свідчать дані з російського реєстру нерухомості.

Однак це житло не зрівняти з їхнім колишнім будинком в Олешках. Замість будиночка з садом і видом на річку вони поселилися у 60-річній панельній чотириповерхівці з облупленим фасадом.

Замість м’якого клімату півдня України отримали суворі умови російського промислового міста, де димлять заводські труби, а температура взимку регулярно опускається до мінус 20 градусів. Досвід Василя у вирощуванні овочів тут, на півночі, навряд чи йому знадобився б.

Але повертатися їм вже не було куди: у червні 2023 року вода остаточно знищила їхній понівечений будинок в Олешках.

Греблю Нової Каховки, розташовану вище за течією, прорвало внаслідок цілеспрямованого підриву російськими окупантами. Потужна хвиля затопила нижче розташовані населені пункти.

Район, де виріс Остап, також залишався під водою протягом декількох днів.

Порушення Женевської конвенції

Остап вже втратив свій дім, батьківщину, старих друзів і право розмовляти рідною мовою. Але у нього ще був батько. Тому з юридичної точки зору хлопчик не вважається викраденою дитиною.

Формально переїзд до Росії відбувся добровільно. Але ці обставини не роблять долю Остапа менш драматичною. В останні роки гуманітарні організації та ЗМІ приділяли особливу увагу українським дітям, яких силоміць відібрали у родичів і незаконно вивезли до Росії – це явний воєнний злочин.

Остап втратив дім, батьківщину, друзів, але в нього ще був батько

Але набагато більша кількість дітей стає жертвами війни іншим чином, наприклад, через вигнання, русифікацію або репресії під окупаційним режимом.

Крім того, немає чіткої межі між виявом доброї волі та примусом, що й демонструє випадок Остапа. Оскільки російські війська закріпилися в його районі, він і його батько не мали іншого вибору, як виїхати. Москва запропонувала їм потужні стимули для переїзду до Росії у вигляді програми житлової допомоги.

Як окупаційна держава Росія зобов'язана відповідно до четвертої Женевської конвенції дотримуватися певних правил під час евакуації, пов'язаної з війною. Таким чином, Василь і Остап мали право на те, щоб їм було надано безпечне місце проживання на українській території, наприклад, в Криму, що знаходиться далеко від фронту.

Переселення на територію окупаційної держави не допускається. Конвенція також забороняє змінювати громадянство дітей з окупованих територій – принцип, який Кремль систематично ігнорує. Крім того, діти мають право на виховання особами зі свого культурного кола.

Сирота

Однак російська держава поводиться з Остапом зовсім інакше, особливо після того фатального недільного дня в грудні 2023 року, коли доля знову завдала удару: батько Остапа пішов з дому і не повернувся.

Лише через кілька днів його знайшли мертвим у лісі поблизу його помешкання в Нижньому Тагілі. Причину смерті влада не повідомляє.

Про деталі цієї історії розповідав місцевий телеканалі: Остап, провівши ніч наодинці, вранці прийшов до школи і забив на сполох. «Він був наляканий, звичайно, адже крім батька у нього не було жодних родичів», — розповіла в телерепортажі директорка місцевої школи, де він учився.

Замість того, щоб повідомити про осиротілого хлопчика в українські органи влади і спробувати розшукати інших його родичів в Україні, росіяни віддали його до дитячого будинку. Ми знайшли його на відеозаписі новорічного свята, що відбулося через два тижні після того, як Остап осиротів. Поміж інших веселих дітей він сидів насуплений у кріслі, схрестивши руки.

Росія вважає таких як Остап дітей, що добровільно чи вимушено приїхали з України, своїми «власними». Влада не приховує, що в ході війни Москва здійснює найбільше переселення населення в Європі з часів Другої світової війни.

Вони бачать у цьому скоріше привід для гордощів. У липні 2023 року уповноважена Кремля з прав дітей Марія Львова-Белова повідомляє, що Росія «прийняла» понад 700 000 дітей з України. Тепер їх послідовно перетворюють на російських громадян. Львова-Белова оприлюднила свої цифри в той момент, коли Міжнародний кримінальний суд у Гаазі вже видав ордер на її арешт. Обвинувачення звинувачує її та президента Путіна у відповідальності за незаконне переселення дітей з окупованих територій до Росії.

Розслідування зосереджується на вивезенні сиріт та їх передачі російським прийомним батькам – дії, яку Львова-Белова відкрито пропагує, сама усиновивши підлітка з Донбасу.

Вона не приховувала, що хоче витравити проукраїнські настрої зі свого підлітка-сина. «Спочатку він не хотів мати нічого спільного з Росією, постійно влаштовував істерики. Він постійно сидів на проукраїнських сайтах, співав українські пісні. Але потім поступово змінив свою свідомість», – відверто розповіла вона пізніше. Українські діти, що опинился в Росії, не можуть захиститися від примусу до перетворення на громадян Росії. Декрет Кремля, прийнятий після вторгнення в Україну, навіть надає опікунам право натуралізувати довірених їм дітей.

Після смерті батька Остапа Тополіна також відразу віддають на усиновлення в російську родину. В анкеті, що зʼявилася на сайті Усиновите.рф на початку 2024 року, він описаний як спокійний, працьовитий (улюблена характеристика дітей на російських сайтах з усиновлення – Ред.) і слухняний хлопчик. Але про його українське походження вебсайт не згадує.

Саме фотографія до цієї анкети згодом стала поштовхом для цього розслідування.
Дослідження, проведене іншими методами в Єльському університеті в США, виявило загалом 314 українських дітей, яких російські власті призначили для усиновлення або влаштування в прийомні сім'ї. Український уповноважений з прав людини Дмитро Лубінець навіть говорить про близько 400 усиновлень в Росії.

Дитячий будинок

Остап провів близько п'яти місяців у дитячому будинку. Про це свідчать відео та фотографії на сторінці дитячого будинку у соцмережах, на яких його можна впізнати. Ці фото мають ілюструвати щасливе життя в цій установі: Остап у веселому костюмі, в кіно, за перекусом зі своїми однокласниками. На одному з фото він зображений у парку поруч із конем. Він виглядає щасливим – але чи справді це так?

Скарги співробітниць дитячого будинку вказують на те, що в цій установі є й темні сторони: у листі до регіонального соціального відомства вони скаржаться на мізерну зарплату, нестачу персоналу, поламані меблі.

Відповідальний заступник міністра у своїй відповіді змушений визнати, що плинність кадрів щорічно сягає 30 відсотків, а будівля, якій понад сто років, потребує капітального ремонту. У соцмережі «ВКонтакте» опубліковані ще жорсткіші коментарі, з яких складається враження, що дитячий будинок страждає від поганого управління, інтриг, відтоку персоналу, виснажених вихователів і недостатнього нагляду за дітьми. «Просто жахливо», – підсумовує одна жінка.

Очевидно, що протягом цих місяців Остапа піддають ідеологічному перевихованню. За стінами дитячого будинку на вулиці «Червоної гвардії» – назва говорить сама за себе – панує суворий ідеологічний дух. Тут дітям-сиротам прищеплюють любов до батьківщини, або принаймні те, що під цим поняттям розуміє режим Путіна.

Малюки мають змалку зрозуміти, що велич Росії ґрунтується на її військовій могутності та готовності кожного до самопожертви. Через два місяці після влаштування в дитячий будинок Остапа змушують взяти участь у «Дні захисника Вітчизни», святі, що сягає радянських часів. На сцені, прикрашеній радянськими зірками, він виступає у складі патріотичного хору. Хлопчики носять берети з камуфляжним візерунком, дівчатка – до своїх спідниць – військові кашкети оливкового кольору, а виховательки позують у формі Червоної армії.

Іншим разом керівництво притулку запрошує нагороджених орденами ветеранів війни, які розповідають дітям історії про Другу світову війну. І, як і всюди в путінській Росії, національно-патріотичні заходи досягають свого апогею з нагоди 80-річчя перемоги Радянського Союзу над нацистською Німеччиною.

«День пабєди, день пабєди!», – співають сироти під баян. На грудях Остапа прикріплена георгіївська стрічка, яка на його батьківщині є ненависним символом великоросійського імперського націоналізму. Разом з іншими хлопцями Остап співає «Тому, що ми пілоти» — сентиментальну пісню сталінських часів, основна ідея якої полягає в тому, що військова служба має пріоритет над особистим щастям.

Після того, як у червні 2024 року Остап залишив дитячий будинок, він, вірогідно, повернувся до своєї школи № 25 в Нижньому Тагілі.

Там також дме мілітаристський вітер. 23 лютого дівчата в уніформі зустрічали своїх однокласників-хлопців у шкільному коридорі і вітали їх листівками з написами «Для справжнього чоловіка», військовою технікою та солдатами.

Школярки є членкинями «Юнармії», російської військової молодіжної організації, яка займається мілітаризацією дітей.

Про що може думати хлопчик, дивлячись на тих, хто прославляє війну і просуває агресивний російський націоналізм, який приніс стільки нещастя його батьківщині? Чи здогадується він, що одного дня його, можливо, одягнуть у форму і змусять воювати проти українців?

Історію про те, як Росія перетворила на солдатів депортованих з Донецька сиріт, читайте тут

Де Остап?

Це питання, на яке ми не отримали остаточної відповіді, адже зв'язатися з Остапом неможливо. Його шлях з Олешок углиб Росії можна простежити до середини 2024 року, потім слід губиться.

Ми знайшли його ім’я у списку зарахованих на додаткові заняття, створеному у червні 2024 року, вже після його зникнення з дитячого будинку.

Це останнє, що нам відомо про нього напевно, і це важлива підказка, яка вказує на те, що хлопчик, очевидно, знову мешкає в тому ж районі, де його батько колись купив квартиру. Дані з реєстра нерухомості також свідчать, що квартира все ще йому належить.

Куди він подівся з дитсячого будинку? Одна з родичок Остапа, що мешкає на території Росії, стверджує, що його взяла під опіку його вчителька початкової школи. Це неможливо довести, але з платформи для усиновлення він зник.

Шанси на повернення

Чи є шанс повернути Остапа Тополіна до його рідної країни? За даними державної ініціативи «Bring Kids Back», українські органи влади та приватні групи змогли повернути в Україну понад 1800 дітей з окупованих територій. Але це мізерна частка, якщо врахувати, що, за даними Києва, викрадено майже 20 тисяч дітей, а сотні тисяч потрапили під владу Росії. Незважаючи на тиск з боку Міжнародного кримінального суду та заклики відомих особистостей, таких як перша леді США Меланія Трамп, Москва лише в окремих випадках погоджується на повернення.

Росія віддає дітей лише в тому випадку, якщо родичі борються за їхнє повернення і ризикують самостійно приїздити їх забирати. Про це розповідає Володимир Жбанков, російський юрист, який з політичних причин вже багато років живе в Києві і займається об'єднанням сімей. «Без близьких родичів повернення є нереальним», – каже він. Це підтверджує Дар'я Герасимчук, радниця-уповноважена Президента України з прав дитини та дитячої реабілітації. Відповідаючи на запитання про справу Остапа Тополіна, вона каже, що для такої дитини, як він, можна було б знайти прийомних батьків або опікунів в Україні. Але для цього потрібна співпраця родичів, інакше Москва не буде співпрацювати.

Однак біда Остапа ще й у тому, що його інтереси немає кому захищати. У нього є доросла зведена сестра від першого шлюбу батька, що мешкає на території Росії, є ще чотири зведених брати від попередніх стосунків матері, доля яких невідома.

Його дядько Юрій, що мешкає на заході Україні, вважає себе занадто старим, щоб виконувати роль прийомного батька. Крім того, є двоюрідний брат. Але він, по-перше, можливо, навіть не знає про існування кузена. А по-друге, служить в українській армії.

У будь-якому разі, Москва майже ніколи не повертає дітей, якщо цього не вимагають законні опікуни, такі як батьки чи бабусі й дідусі.

«У нас був подібний випадок, коли ми подали запит до російських органів влади», – розповідає українська адвокатка Мирослава Харченко з гуманітарної організації Save Ukraine. «У відповідь нам повідомили, що дитина вже має сім'ю в Росії і хоче там залишитися. Це все».

Не можна виключати, що Остап не тільки пережив горе в Росії, але й знайшов добрих людей, які допомагають йому на його подальшому шляху. Але він, безсумнівно, є жертвою.

Війна, розв’язана російською владою, позбавила його коренів і зробила бездомним. Вона прирекла його на життя в чужбині, забравши його від усіх родичів, які, в свою чергу, розкидані по різних країнах. «Ця війна розвіяла людей по всіх кутках світу», — каже далека родичка, яка знайшла притулок у Литві.

«Ти просто шукаєш якесь місце, де тобі буде краще», — каже інша, яка втекла до центральної України.

Олешки

В будь-якому разі, повертатися в Олешки – немає куди, навіть якщо Остап мріяв би про це. Після багаторічних боїв це прифронтове місто лежить в руїнах. У соцмережах поширюються фотографії колишньої вулиці Остапа біля річки: примарний квартал з руїн і зарослих городів і садів.

Що ще дізнається 11-річний хлопчик у Росії про свою батьківщину? Пропагандистський плакат у його школі в Нижньому Тагілі поширює просте радісне повідомлення: Херсон тепер «возз'єднався» з Росією: «Одна країна, одна сім'я», — написано поруч із картою з новими кордонами, на якій України більше немає.

Якщо Остапу дозволяють дивитися телевізор, він чує там ненависні тиради головного пропагандиста Путіна Володимира Соловйова, такі висловлювання: «Український народ фактично зникає з лиця землі!»

Хіба Остап не є яскравим прикладом цього? Він більше не може розмовляти українською, не може вдягати вишиванку. Його змушують почуватися росіянином. Зрештою, у 18 років він, як повнолітній, теоретично може подати заявку на паспорт, виїхати за кордон і заявити українському консульському чиновнику: «Я громадянин України». Це був би крок до втечі з Росії. Чи зможе він, чи захоче, буде мати для цього волю, чи розповість йому хтось про таку можливість, питання відкрите. Але історія Остапа Тополіна ще не закінчена. Це також історія самої України – країни, яка бореться проти свого зникнення.

Це розслідування було фінансово підтримане фондом Gebert Rüf-Stiftung