Один із сотень тисяч. Історія життя і позбавлення ідентичності українського сироти, зниклого в Росії

Один із сотень тисяч. Історія українського сироти, зниклого в Росії

Хлопчик із Херсонщини залишився сиротою в Росії, яка знищила його дім і вулицю, окупувала його місто, позбавила рідної мови і Батьківщини. Застосувавши власну методику на основі ШІ, ми знайшли Остапа Тополіна на Уралі, де його віддали на всиновлення.

Спільний проєкт Texty.org.ua та NZZ
Texty.org.ua: Олена Кущенко, Інна Гадзинська, Наталя Романишин

NZZ: Адіна Реннер, Андреас Рюеш, Форрест Роджерс, Ясмін Хегетшвайлер, Ніколас Штауб 13 грудня 2025 р. 12:00

Захопивши п’яту частину України, Росія взяла під контроль сотні тисяч дітей. Режим Путіна змушує їх приймати російську культуру; деяких розлучають із рідними.

11-річна Кіра стала сиротою після атаки росіян на Маріуполь і потрапила до рук російських солдатів. Її мало не відправили до дитячого будинку в Росії.

Підлітків Женю і Таю окупанти відправили на «канікули» до Криму. Там їх зачинили, принижували і змушували співати патріотичні російські пісні.

12-річного Олександра забрали від матері й помістили в дитячий будинок. Лише через два місяці йому вдалося зателефонувати бабусі й попросити про допомогу.

Кіру, Женю, Таю та Олександра вдалося знайти. Після пережитого жаху вони знову перебувають на підконтрольній Україні території і повернулися до своїх рідних. Однак доля багатьох дітей залишається невідомою. Незрозуміло навіть, скільки їх узагалі зникло.

Два роки тому уповноважений Верховної Ради України з прав людини оцінив, що до Росії було вивезено 150 тисяч українських дітей.

За даними childrenofwar.gov.ua, Україна детально задокументувала 19 546 випадків.

Однак влада опублікувала фотографії лише близько 950 зниклих дітей. Ці фотографії є важливим інструментом для їх пошуку в Росії або на окупованих територіях.

Історія Остапа (імена хлопчика і його батька в цій статті змінено з міркувань безпеки) особлива й водночас банальна.

Він один із сотень тисяч українських дітей, яких їхні батьки вивезли до Росії після початку повномасштабного вторгнення в лютому 2022 року. І яких Росія позбавляє української ідентичності.

У хаосі розвʼязаної російською владою війни Остап втратив дуже багато: батька, друзів, дім, Батьківщину.

Спочатку ми мали лише це фото Остапа з бази даних зниклих українських дітей та підлітків: хлопчик із рожевими щічками й прямим каштановим волоссям дивився на нас великими зелено-блакитними очима. Одягнутий у вишиванку, до якої прикріплена жовто-блакитна стрічка.

Пізніше з’ясувалося, що це фото тодішнього першокласника-семирічки зробила його вчителька 16 лютого 2022 року. Того дня діти прийшли до школи у вишиванках, одягнутих іноді поверх теплих светриків. У школі святкували День національної єдності, тоді як у повітрі вже висіло напруження перед повномасштабним вторгненням Росії. Через вісім днів мир на рідній для Остапа Херсонщині раптово закінчився вторгненням російської армії.

У січні 2024 року на російському сайті з усиновлення зʼявилася анкета хлопчика з Уралу, дуже схожого на Остапа Тополіна.

Розроблений для цієї статті метод (докладніше про нього читайте в спойлері), що поєднує алгоритми розпізнавання облич із багаторівневою ручною верифікацією, дав чіткий результат: із великою ймовірністю ця «російська» дитина й українець Остап Тополін були однією й тією самою особою. Вчителька з його української школи це підтвердила.

Остаточну впевненість дала російська медіапублікація, датована груднем 2023 року. У ній розповідалося про дитину, яка після загадкової смерті батька потрапила до дитячого будинку. Ім’я та прізвище померлого збігалися з ім’ям та прізвищем батька Остапа.

Сімʼя

Місцем зникнення Остапа в державній базі зниклих дітей вказані Олешки — мальовниче містечко на лівому березі Дніпра навпроти Херсона.

Біженці з Олешок, що опинилися в різних кінцях країни і світу, добре пам’ятають веселого хлопчика з живими очима. Серед тих, хто розповів нам про нього, колишня вчителька Остапа та його сусіди. Так із різних шматочків мозаїки поступово складається цілісна картина.

Мати хлопчика трагічно загинула, коли йому було п’ять років. До війни він жив разом із батьком і його цивільною дружиною в приватному будинку на околиці міста. Василь Тополін мав теплицю, заробляв на життя продажем власноруч вирощених овочів, трав і квітів. На супутникових знімках добре видно його довгий город із теплицями позаду будинка.

Мешканці оточених пишною зеленню Олешок насолоджувалися теплим кліматом Півдня України і близькістю води. Город Тополіних виходив до заплавних лук Дніпра та його звивистих приток. Василь любив порибалити і привчив до цього сина. На одному із сімейних фото маленький Остап тримає на руках велику рибу, яку насилу піднімає.

Мабуть, було чудово закидати вудку тут, за кілька кроків від дому, і чекати на великий улов.

Але життя Василя, певне, було непростим. На фотографіях батько хлопчика має вигляд передчасно постарілого чоловіка зі зморшкуватим обличчям і гірким поглядом. Його колишня дружина не дозволяла йому бачитися з донькою, зведеною сестрою Остапа. З родичами по сусідству він посварився, за два роки до війни його навіть судили за бійку.

Але, за одностайними свідченнями, про маленького сина Василь старанно дбав. Щодня відвозив його на велосипеді до школи за кілька кілометрів від дому. «Він справляв враження дуже працьовитої, але виснаженої людини. Багато працював фізично надворі: вирощував овочі, квіти і зелень на продаж. Сина дуже любив», — підтверджує слова сусідів шкільна вчителька, яка одного разу навідувала родину вдома.

Мачуха хлопчика також піклувалася про нього. На відео з весняного свята в дитячому садочку всі дітки танцювали з мамами. Остап, вбраний у червону сорочку в білий горошок і чорний картузик із квіткою, танцював із мачухою. Люди, які знали цю родину, розповіли, що жінка добре ставилася до хлопчика.

Цьому дитячому садочку пощастило з музичним керівником: там багато танцювали і багато свят знімали на камеру. З численних відеозаписів упродовж кількох років видно, як Остап із сором’язливого малюка перетворився на зухвалого маленького джентльмена, який на випускному вечорі танцював рок-н-рол із дівчинкою в рожевій тюлевій сукні.

Лише дев’ять місяців відділяли цю безтурботну мить у травні 2021 року від російського вторгнення в Україну. Тим часом Росія вже почала зосереджувати війська.

Школа

Восени Остап пішов до школи. Цей перший шкільний рік став останнім, який він навчався українською мовою. Вчителька згадує, що хлопчик добре вчився, старався, любив, щоб його хвалили: «Він був веселим, дотепним і дружелюбним. Любив майструвати, займатися фізкультурою. Добре читав і малював, на уроках був активним».

На шкільному фото Остап стоїть перед дошкою, на якій хтось крейдою намалював казковий світ і написав: «Між “Горами толерантності”, “Озером добра” і “Садом милосердя” розквітає “Галявина добрих слів”».

З Кремля тим часом лунали інші слова. Приблизно в той самий період російський президент у довгій промові заперечував право на існування незалежної України.

Першокласники, які разом із Остапом вчилися писати українською, з погляду московських ідеологів великої держави є щонайменше одурманеними режимом дітьми, а то й дітьми нацистів, які живуть на «історично російській» землі.

Війна

Потім почалася війна. Олешки опинилися в центрі подій уже в перший день російського вторгнення 24 лютого 2022 року. Поки танки з Криму вривалися в Херсонську область, російський десант висадився поблизу стратегічно важливого Антонівського мосту через Дніпро.

Вже через кілька днів міст і вся територія перейшли під контроль Росії. У березні сотні демонстрантів з українськими прапорами пройшли вулицями Олешок. Але в наступні тижні ситуація загострилася, почалися арешти й залякування. Тисячі людей вирішили тікати, разом із ними й проукраїнський мер.

Навесні 2022 року діти, які залишилися на окупованій території, завершували навчальний рік у режимі онлайн. Адміністрація і частина вчителів евакуювалися на підконтрольну Україні територію. Педагогам довго залишатися в окупації було особливо небезпечно.

У цей період батько Остапа Василь Тополін із невідомих причин потрапляв до окупантів «на підвал». Так називають місця на окупованих територіях, де російські силовики катують людей.

Після звільнення він зателефонував своєму старшому братові Юрію, який мешкає на Заході України, і коротко повідомив: «Я живий, мене випустили». Як пізніше розповів нам Юрій Тополін, це була їхня остання розмова.

Можна тільки здогадуватися, що відбувалося в головах Остапа і його батька. Надія на повернення до нормального життя згасала. У пошуках проукраїнських партизанів і зброї російські солдати обходили будинки. Обшукували й будинок сусіда Тополіних, який врешті вирішив утекти з міста (сьогодні він живе в США). «Росіяни вигнали нас, місцевих жителів», — розповів він у телефонній розмові, пояснивши, що життя людей у його районі стало нестерпним.

Одного дня до Василя Тополіна прийшла директорка місцевої школи, з якої окупанти вже зробили російську, і, як розповідає вчителька Остапа, поставила батька перед вибором: або він віддає хлопчика до російської школи, або його позбавляють батьківських прав. Доказів цього шантажу немає, але з окупованих територій надходить дуже багато схожих повідомлень.

Або віддає сина до російської школи, або його заберуть

Ці повідомлення викривають режим Путіна: Москва виправдала вторгнення необхідністю захистити етнічних росіян в Україні. Але насправді окупанти беруться за русифікацію всього населення. Усі українські школи закриваються, навчання на окупованих територіях ведеться лише російською мовою і за російською програмою.

Тож із вересня 2022 року Остап пішов до школи, де його рідна мова така сама небажана, як і будь-які прояви української культури. Але вже за кілька тижнів навчання припинилося через наближення фронту.

Маючи нову західну зброю, українські війська бомбардували Антонівський міст між Олешками та Херсоном. Російські окупанти втратили свій найважливіший маршрут постачання, і їм довелося відступати з правого берега Дніпра. У листопаді українці звільнили Херсон і все правобережжя Дніпра. Олешки на лівому березі стали прифронтовим містом.

Будинок Остапа і його батька, розташований неподалік берега, опинився на лінії фронту.

Там, де раніше були городи й теплиці, простягалися ворожі окопи й укріплення. Із початку 2023 року їхній будинок уже стояв без даху, як показують супутникові знімки.

На той момент Остапа з батьком там уже не було. Сад, улюблене місце для риболовлі, шкільні друзі — з усім цим Остапові довелося попрощатися. Мачуха також пішла; її стосунки з батьком розпалися під час війни.

Росія

«Він нікому нічого не сказав, коли виїжджав, — розповідає брат Василя. — Там якась кума була, віддав їй ключі від хати, від гаража, від погреба і виїхав. Я ту дитину його в очі не бачив. Кілька разів ще до війни вітав із днем народження. Хлопчик такий розважливий, шустрий. Ми все хотіли в гості до них поїхати, але вже не встигли».

Василь Тополін пристав на пропозицію окупаційної влади і переїхав разом із сином за 2200 кілометрів, у глиб Росії, на край Азії. Ймовірно, їх вивезли спочатку автобусом до Криму, а звідти вони поїхали поїздом чи полетіли літаком на Урал.

Російська влада проштовхувала такі переселення за допомогою житлових сертифікатів, які пропонували українським біженцям. Таким чином заохочували переїзд до певних регіонів, обіцяючи зацікавленим субсидії на придбання житла. На яку суму був сертифікат Тополіна, невідомо.

За даними російських офіційних ЗМІ, сума, зазначена в сертифікаті, залежить від кількості членів сім’ї й загальної площі житла. У 2023 році сертифікат на одну особу був вартістю 2 928 321 російський рубль (близько 32 200 євро), на двох — 3 726 954 рублі (40 900 євро).

За офіційною російською статистикою, з окупованої Херсонщини такі сертифікати отримало понад 93 тисячі осіб. Деякі з них робили це лише для того, щоб отримати гроші: купували квартиру в Росії за допомогою сертифіката, одразу ж продавали її і поверталися в Україну.

Василь Тополін вирішив оселитися в Нижньому Тагілі. Волею батька російське громадянство отримав і Остап. Було це рішення вимушеним чи добровільним, нам невідомо.

Урал

Незрозуміло також, чому Тополіни опинилися саме в Свердловській області на Уралі. Експерт із програми житлового будівництва припускає, що вибору не було. Росія зацікавлена в тому, щоб відправляти переселенців у кризові регіони, які потерпають від відпливу населення.

Можливо, Василя також заманили пропозицією роботи. Місто Нижній Тагіл, куди вони приїхали, є центром металургійної промисловості. Воно відоме насамперед Уралвагонзаводом, найважливішим російським танковим заводом, на якому працює приблизно 20 тисяч осіб. Зараз, під час війни, завод терміново шукає робітників.

Незабаром після Нового року місцева телекомпанія повідомляла про три десятки прибулих із Херсонської області та допомогу, яку їм пропонувала місцева влада. У цьому сюжеті хлопчик із прямим каштановим волоссям якусь мить зацікавлено дивиться в камеру. Ймовірно, це Остап.

Українські біженці отримали російське громадянство в пришвидшеному режимі — завдяки нещодавно виданому указу Кремля для біженців з України.

Навесні 2023-го Остап і його батько, ймовірно, мешкали в місцевому гуртожитку. У власну квартиру на південній околиці міста вони переїхали в серпні 2023 року. Про це свідчать дані з російського реєстру нерухомості.

Однак це житло не зрівняти з їхнім колишнім будинком в Олешках. Замість будиночка із садом і краєвидом на річку вони поселилися в 60-річній панельній чотириповерхівці з облупленим фасадом.

Замість м’якого клімату Півдня України отримали суворі умови російського промислового міста, де димлять заводські труби, а температура взимку регулярно опускається до мінус 20 градусів. Досвід Василя у вирощуванні овочів тут, на півночі, навряд чи йому знадобився б.

Але повертатися їм уже не було куди: у червні 2023 року вода остаточно знищила їхній понівечений будинок в Олешках.

Греблю Нової Каховки, що містилася вище за течією, прорвало внаслідок цілеспрямованого підриву російськими окупантами. Потужна хвиля затопила населені пункти, розташовані нижче.

Район, де виріс Остап, також залишався під водою протягом кількох днів.

Порушення Женевської конвенції

Остап уже втратив свій дім, Батьківщину, друзів і право розмовляти рідною мовою. Але в нього ще був батько. Тому з юридичного погляду хлопчик не вважається викраденою дитиною.

Формально переїзд до Росії відбувся добровільно. Але ці обставини не роблять долю Остапа менш драматичною. В останні роки гуманітарні організації та ЗМІ приділяли особливу увагу українським дітям, яких силоміць відібрали в родичів і незаконно вивезли до Росії. Це явний воєнний злочин.

Остап втратив дім, Батьківщину, друзів, але в нього ще був батько

Але значно більше дітей стає жертвами війни іншим чином. Наприклад, через вигнання, русифікацію та репресії під окупаційним режимом.

Крім того, немає чіткої межі між виявом доброї волі та примусом, що й демонструє випадок Остапа. Оскільки російські війська закріпилися в його районі, він і його батько не мали іншого вибору, як виїхати. Москва запропонувала їм потужний стимул для переїзду до Росії у вигляді програми житлової допомоги.

Відповідно до четвертої Женевської конвенції Росія як окупаційна держава зобов’язана дотримуватися певних правил під час евакуації, пов’язаної з війною. Таким чином, Василь і Остап мали право на те, щоб їм надали безпечне місце проживання на українській території. Наприклад, у Криму, що міститься далеко від фронту.

Переселення на територію окупаційної держави не допускається. Конвенція також забороняє змінювати громадянство дітей з окупованих територій — принцип, який Кремль систематично ігнорує. Крім того, діти мають право на виховання особами зі свого культурного кола.

Сирота

Однак російська держава вчинила з Остапом зовсім інакше, особливо після фатального недільного дня в грудні 2023 року, коли доля знову завдала удару: батько Остапа пішов із дому і не повернувся.

Лише через кілька днів його знайшли мертвим у лісі поблизу їхнього помешкання в Нижньому Тагілі. Причину смерті влада не повідомляє.

Про деталі цієї історії повідомляв місцевий телеканал. Остап, провівши ніч наодинці, вранці прийшов до школи і забив на сполох. «Він був наляканий, звісно, адже крім батька в нього не було жодних родичів», — розповіла в телерепортажі директорка школи, у якій він навчався.

Замість того щоб повідомити про осиротілого хлопчика українським органам влади й спробувати розшукати інших його родичів в Україні, росіяни віддали його до дитячого будинку. Ми знайшли Остапа на відеозаписі новорічного свята через два тижні після смерті батька. Поміж інших веселих дітей він сидів у кріслі насуплений, схрестивши руки.

Росія вважає таких дітей, як Остап, що добровільно чи вимушено приїхали з України, «своїми». І не приховує, що під час цієї війни здійснює найбільше переселення населення в Європі з часів Другої світової.

Росіяни вбачають у цьому радше привід для гордощів. У липні 2023 року уповноважена Кремля з прав дітей Марія Львова-Бєлова повідомляла, що Росія «прийняла» понад 700 тисяч дітей з України. Тепер із них послідовно роблять російських громадян. Львова-Бєлова оприлюднила ці цифри в той момент, коли Міжнародний кримінальний суд у Гаазі вже видав ордер на її арешт. На неї та президента Путіна покладається відповідальність за незаконне переселення дітей з окупованих територій до Росії.

Розслідування зосередилося на вивезенні сиріт та їх передачі російським прийомним батькам. Львова-Бєлова відкрито пропагує такі дії, всиновивши підлітка з Донбасу.

Чиновниця не приховувала, що хоче витравити проукраїнські настрої зі свого сина. «Спочатку він не хотів мати нічого спільного з Росією, постійно влаштовував істерики, постійно сидів на проукраїнських сайтах, співав українські пісні. Але потім поступово змінив свою свідомість», — відверто розповіла Львова-Бєлова пізніше. Українські діти, які опинилися в Росії, не можуть захиститися від примусового перетворення їх на громадян Росії. Декрет Кремля, виданий після вторгнення в Україну, навіть надає опікунам право натуралізувати довірених їм дітей.

Після смерті Василя Тополіна Остапа також відразу віддають на всиновлення в російську родину. В анкеті, що зʼявилася на сайті Усыновите.рф на початку 2024 року, він описаний як спокійний, працьовитий (улюблена характеристика дітей на російських сайтах з усиновлення. — Ред.) і слухняний хлопчик. Але про його українське походження там навіть не згадується.

Саме фотографія до цієї анкети згодом стала поштовхом для розслідування.

Дослідження, проведене іншими методами в Єльському університеті в США, виявило загалом 314 українських дітей, яких російська влада призначила для всиновлення або влаштування в прийомні сім’ї. Український уповноважений з прав людини Дмитро Лубінець навіть говорить про близько 400 усиновлень у Росії.

Дитячий будинок

Остап провів близько п’яти місяців у дитячому будинку. Про це свідчать відео та фотографії на сторінці сиротинця в соцмережах, на яких його можна впізнати. Фото мають ілюструвати щасливе життя в цій установі: Остап у веселому костюмі, у кіно, за перекусом зі своїми однокласниками, у парку поруч із конем. Він здається щасливим, але чи справді це так?

Скарги працівниць дитячого будинку вказують на те, що в цій установі є й темні сторони: у листі до регіонального соціального відомства вони пишуть про мізерну зарплату, брак персоналу, поламані меблі.

Заступник міністра у своїй відповіді на лист змушений визнати, що плинність кадрів щороку сягає 30 відсотків, а будівля, якій понад 100 років, потребує капітального ремонту. У соцмережі «ВКонтакте» опубліковані ще жорсткіші коментарі, з яких складається враження, що дитячий будинок потерпає від поганого управління, інтриг, відпливу персоналу, виснажених вихователів і недостатнього нагляду за дітьми. «Просто жахливо», — підсумовує одна жінка.

Очевидно, що протягом цих місяців Остапа піддають ідеологічному перевихованню. За стінами дитячого будинку на вулиці Червоної гвардії (назва говорить сама за себе) панує суворий ідеологічний дух. Тут дітям-сиротам прищеплюють любов до Батьківщини чи принаймні те, що під цим поняттям розуміє режим Путіна.

Діти повинні змалку зрозуміти, що велич Росії ґрунтується на її військовій могутності та готовності кожного до самопожертви. Через два місяці після влаштування в дитячий будинок Остапа змушують взяти участь у Дні захисника Вітчизни — святі, що сягає своїм корінням радянських часів. На сцені, прикрашеній радянськими зірками, він виступає у складі патріотичного хору. На хлопчиках берети з камуфляжним візерунком, на дівчатках військові кашкети оливкового кольору, а виховательки позують у формі Червоної армії.

Іншим разом керівництво притулку запрошує нагороджених орденами ветеранів, які розповідають дітям історії про Другу світову війну. І, як і всюди в путінській Росії, національно-патріотичні заходи сягають свого апогею на святі з нагоди 80-річчя перемоги Радянського Союзу над нацистською Німеччиною.

«Дєнь пабєди, дєнь пабєди!» — вигукують сироти. На грудях Остапа прикріплена георгіївська стрічка, яка на його Батьківщині є ненависним символом великоросійського імперського націоналізму.

Разом з іншими хлопцями Остап співає «Тому що ми пілоти» — сентиментальну пісню сталінських часів, головна ідея якої полягає в тому, що військова служба має пріоритет над особистим щастям.

Після того як у червні 2024 року Остап залишив дитячий будинок, він, імовірно, повернувся до своєї школи № 25 у Нижньому Тагілі.

Там також дме мілітаристський вітер. 23 лютого дівчата в уніформі зустрічали своїх однокласників-хлопців у шкільному коридорі й вітали їх листівками з написом «Для справжнього чоловіка» й зображенням військової техніки і солдатів.

Школярки є членкинями «Юнармії» — російської військової молодіжної організації, яка займається мілітаризацією дітей.

Про що може думати хлопчик, дивлячись на тих, хто прославляє війну і просуває агресивний російський націоналізм, який приніс стільки нещастя його Батьківщині? Чи здогадується він, що одного дня його, можливо, одягнуть у форму й змусять воювати проти українців?

Історію про те, як Росія перетворила на солдатів депортованих із Донецька сиріт, читайте тут.

Де Остап?

Це питання, на яке ми не отримали остаточної відповіді, адже зв’язатися з Остапом неможливо. Його шлях із Олешок у глиб Росії можна простежити до середини 2024 року, далі слід губиться.

Ми знайшли його ім’я в списку зарахованих на додаткові заняття, датованому червнем 2024 року, вже після його зникнення з дитячого будинку.

Це останнє, що нам відомо про нього напевно, і це важлива підказка, яка свідчить про те, що хлопчик, очевидно, знову живе в тому самому районі, де його батько кілька років тому купив квартиру. Дані з реєстру нерухомості також свідчать про те, що квартира все ще належить йому.

Куди він подівся з дитячого будинку? Родичка Остапа, яка мешкає на території Росії, стверджує, що його взяла під опіку вчителька початкової школи. Це неможливо довести, але з платформи для всиновлення його анкета зникла.

Шанси на повернення

Чи є шанс повернути Остапа Тополіна до його рідної країни? За даними державної ініціативи «Bring Kids Back», українські органи влади й приватні групи змогли повернути в Україну понад 1,8 тисячі дітей з окупованих територій. Але це мізерна частка з огляду на те, що, за даними Києва, викрадено майже 20 тисяч дітей, а сотні тисяч потрапили під владу Росії. Незважаючи на тиск із боку Міжнародного кримінального суду й заклики відомих людей, таких як перша леді США Меланія Трамп, Москва лише в деяких випадках погоджується на повернення.

Росія віддає дітей лише тоді, коли родичі борються за їхнє повернення і, ризикуючи, самостійно приїздять їх забирати. Про це розповідає російський юрист Володимир Жбанков, який із політичних причин уже багато років живе в Києві й займається об’єднанням сімей. «Без близьких родичів повернення нереальне», — каже він.

Це підтверджує радниця — уповноважена президента України з прав дитини та дитячої реабілітації Дар’я Герасимчук. Відповідаючи на запитання про справу Остапа Тополіна, вона каже, що для такої дитини, як він, можна було б знайти прийомних батьків чи опікунів в Україні. Але для цього потрібна участь родичів, інакше Москва не співпрацюватиме.

Однак біда Остапа ще й у тому, що його інтереси нікому захищати. У нього є доросла зведена сестра від першого шлюбу батька, яка мешкає на території Росії, і є четверо зведених братів від попередніх чоловіків матері, доля яких невідома.

Його дядько Юрій, який мешкає на Заході Україні, вважає себе занадто старим, щоб виконувати функцію прийомного батька. Є ще двоюрідний брат, але він, по-перше, може навіть не знати про існування Остапа. А по-друге, служить в українській армії.

У будь-якому разі Москва майже ніколи не повертає дітей, якщо цього не вимагають законні опікуни, зокрема батьки чи дідусі й бабусі.

«У нас був схожий випадок, коли ми подали запит до російських органів влади, — розповідає українська адвокатка Мирослава Харченко з гуманітарної організації Save Ukraine. — У відповідь нам повідомили, що дитина вже має сім’ю в Росії і хоче там залишитися. Це все».

Не можна виключати, що Остап не тільки пережив горе в Росії, а й знайшов добрих людей, які допомагають йому на його подальшому шляху. Але він, поза сумнівом, є жертвою.

Війна, розв’язана російською владою, позбавила хлопця його коріння і зробила бездомним, прирекла на життя на чужині, забравши його від усіх родичів, які також розкидані по різних країнах.

«Ця війна розвіяла людей по всіх кутках світу», — каже далека родичка, яка знайшла притулок у Литві.

«Ти просто шукаєш якесь місце, де тобі буде краще», — каже інша, яка втекла до Центральної України.

Олешки

У будь-якому разі повертатися в Олешки нікуди, навіть якщо Остап про це мріє. Після багаторічних боїв це прифронтове місто стоїть у руїнах. У соцмережах поширюються фотографії вулиці, на якій колись жив Остап. Тепер це примарний квартал із руїн, зарослих городів і садів.

Що ще дізнається 11-річний хлопчик у Росії про свою Батьківщину?

Пропагандистський плакат у його школі в Нижньому Тагілі поширює радісне повідомлення: Херсон тепер «возз’єднався» з Росією. «Одна країна, одна сім’я», — написано поруч із картою з новими кордонами, на якій України більше немає.

Якщо Остапові дозволяють дивитися телевізор, він чує там ненависні тиради головного пропагандиста Путіна Володимира Соловйова, зокрема й про те, що «український народ зникає з лиця землі».

Хіба Остап не є яскравим прикладом цього? Він більше не може розмовляти українською, не може вдягати вишиванку. Його змушують почуватися росіянином.

Зрештою, у 18 років Остап як повнолітній теоретично може подати заяву на отримання паспорта, виїхати за кордон і заявити українському чиновнику в консульстві: «Я громадянин України». Це був би крок до втечі з Росії. Чи зможе він? Чи захоче? Чи матиме для цього волю? Чи розповість йому хтось про таку можливість? Питання відкриті. Але історія Остапа Тополіна ще не закінчена. Це також історія самої України — країни, яка бореться проти свого зникнення.

Розслідування фінансово підтримане фондом Gebert Rüf-Stiftung.

війна депортація дітей діти пропаганда росія херсонщина