Помер Валентин Мороз, визначний дисидент і борець з комунізмом
У вівторок, 16 квітня, помер відомий український публіцист, історик, діяч українського національного руху, дисидент і політв’язень радянських часів Валентин Мороз.
Днем раніше йому виповнилося 83 роки.
Як передає "Новинарня", про відхід шістдесятника повідомив Вахтанг Кіпіані, головний редактор “Історичної правди”.
“Кілька годин тому у Львові пішов з життя один з легендарних борців з комунізмом, автор блискучих самвидавних текстів 1960-1970-х років Валентин Мороз”, – написав Кіпіані у “Фейсбуці”.
Журналіст додав посилання на відео програми каналу ZIK, зробленої про Мороза і з Морозом.
Валентин Якович Мороз народився 15 квітня 1936 року в селі Холонів (нині – Горохівський район Волинської області) в селянській родині.
Закінчив історичний факультет Львівського університету (1958).
Працював учителем і заступником директора в середніх школах на Волині, з 1964 року викладав новітню історію в Луцькому та Івано-Франківському педагогічних інститутах.
Активно поширював “самвидав”. Уперше заарештований 1 вересня 1965 року, засуджений за антирадянську агітацію та пропаганду до 4 років таборів. Карався в таборі ЖХ-385/17-А в Мордовії. Написав там “Репортаж із заповідника імені Берії”, що також підпільно поширювався у самвидавчій літературі.
Вийшовши 1969 року на волю, Мороз написав есе “Серед снігів” з аналізом поневолення людини в умовах комуністичної диктатури, “Хроніка опору” – про нищення української культурної спадщини, “Мойсей і Датан” (полеміка з “Литературной газетой”) та ін. Став одним із провідних авторів “Українського вісника” (1970-72).
Другий арешт Валентина Мороза відбувся 1 червня 1970 року. Причиною повторного арешту, очевидно, було те, що Валентин Мороз на той час, за спостереженням дисидента Василя Овсієнка, став “найвизначнішим представником інтегрального націоналізму… з його філософським волюнтаризмом, відстоюванням чистоти національного ідеалу будь-якою ціною, культом сильної особистості й пасіонарністю”.
На закритому суді отримав незвично жорстокий вирок – 14 років – за тією ж “антирадянською” ст. 62, ч. 2 Карного кодексу УРСР.
Ім’я політв’язня-нонконформіста Мороза стало широко відоме за кордоном. Біля радянських посольств і консульств у США й Канаді відбулися демонстрації на його підтримку.
Еміграційна преса друкувала його твори, на яких виховували молодь і які допомогли поширити на Заході ідею про порушення прав людини в СРСР.
Карався у Владимирській тюрмі з кримінальними злочинцями. Опираючись їхньому санкціонованому насильству, зажадав переведення до одиночної камери, де пробув майже два роки. Відбув кілька місяців голодування (1974) та перейшов до табору особливого режиму в Мордовії.
27-28 квітня 1979 року в нью-йоркському аеропорту ім. Кеннеді США обміняли п’ятьох політв’язнів, зокрема українця Мороза, на двох агентів КДБ СРСР, засуджених в Америці.
Надалі до 1991 року Валентин Мороз жив і працював за кордоном – в Українському науковому інституті Гарвардського університету (1979-80), був коментатором у радіопрограмі “Пісня України” в Торонто (Канада), студіював в Українському вільному університеті в Мюнхені (ФРН, 1980-82), працював над історією шістдесятництва, трактуючи цей рух як поетичну чи інтелектуальну революцію.
З 1980 року – видавець журналу “Анабазис” (Клівленд/Торонто), 1986-91 – у радіопрограмі “Бумеранг-Контакт” (Торонто), з 1982 року – постійний співробітник газети “Українські вісті”.
Наприкінці перебудови Мороз повернувся на Батьківщину й у січні 1991 року оселився у Львові.
“Переїхав до Канади, перечекав там дощ та й повернувся. Діаспора й досі вважає, що я дурний. Бо ж я поїхав в Україну: на мізерну платню, на небезпеку. Та звідси я втікати не збираюся”, – так коментував своє повернення у ЗМІ.
У 1991-93 роках – професор, зав. кафедри українознавства в Українському поліграфічному інституті. З 1993 року – професор кафедри українознавства Львівського інституту фізкультури, викладач політології Львівської філії Академії державного управління при Президентові України.
Автор понад 30 книг і до двох тисяч статей.
Має орден “За заслуги” ІІІ ступеня (2009).
