Дюнкерк викликає багато асоціацій із українським сьогоденням (РЕЦЕНЗІЯ)
Таки поділюсь враженнями від "Дюнкерка". Їх чимало, тому спочатку загальні враження як від фільму, а в кінці тексту - алюзії на сучасність і асоціації - яких ну дуже багато, - пише Роман Кулик.
А якщо одним словосполученням - Нолан знову спромігся здивувати і зняв вражаючий фільм.
За ним давно закріпилась слава експериментатора і "Дюнкерк" - зовсім нетиповий представник жанру "воєнного кіно". У такому стилі про війну ще не знімали і це зовсім не літній блокбастер з валом видовищного екшена.
Тут немає класичних типажів, прийомів чи сценарних ходів. Жодного там фото сім'ї у солдата, що помирає, жодної сцени розкриття солдатського братства і побуту, відірваних кінцівок, літрів крові та інших атрибутів, що притаманні епопеям про WW2.
Але Нолан легко обходиться і без них, компенсуючи в іншому - завдяки музиці Ганса Ціммера і операторській роботі Ван Гойтема. Ціммер взагалі забезпечив половину крутості фільму, хоча тут немає таких потужних тем, як у тому ж "Інтерстеларі" чи "Початку" - саундтрек "Дюнкерка" не стане популярним, але свою функцію виконує ідеально.
Стрічку ж зробила атмосфера - безвихідь, відчай і страх тут давлять із кожного кадру. І в цю атмосферу нас занурюють з головою через звук і технічну майстерність оператора.
400 тисяч союзників затиснуті в Дюнкерку. Повністю деморалізовані, розбиті й оточені дивізіями фон Рундштедта, Клейста і фон Бока.
Британці в повній жопі, але шикуються в черги і чекають евакуації, періодично ховаючись від німецьких штурмовиків - англо-саксонський менталітет і дисципліна.
Німців же у фільмі взагалі немає. Зрідка проскакують фюзеляжі літаків з хрестом, але їх натужно розстрілює герой Тома Гарді, тому роздивитись особливо не виходить.
Вермахт мов стихійне лихо, присутнє десь за кадром, що невмолимо знищує кораблі й піхоту союзників.
Ця безликість ворога нагнітає атмосферу, додає страху перед невідомим і зациклює увагу на головних героях - але і вони тут абсолютно безликі.
Окрім Кеннета Брани, Кіліана Мерфі й Гарді неможливо когось запам'ятати, але попри це співпереживаєш героям - завдяки майстерній операторській роботі та ЗВУКАМ, які занурюють глядача у фільм.
Безіменні солдати попри все намагаються вижити у катаклізмі великої війни, де від нічого не залежить. Особливо гостро це показано в епізодах, коли катер старого британця підходить до Дюнкерка і спостерігає розстріл есмінця; або бомбардування німцями пірсу й корабля Червоного хреста. Піхоті лишається молитись у надії, що чергова бомба впаде не на їх голови.
А стрижень фільму - монтаж трьох сценарних ліній і музика Ціммера, що постійно тримають в напрузі і не дають ні хвилини відволіктись. Коли в кінці фільму різко обривається саунд - спрацьовує як постріл біля вуха і мов виводить із трансу.
І як на мене головне - це меседжі "Дюнкерка". Фільм називають "пацифістським", хоча я побачив трохи інше - британці на березі виконують свій обов'язок, флот і авіація роблять все, щоб врятувати якомога більше солдатів.
Власники малих суден - рибальських човнів і яхт - ризикують усім і на заклику Адміралтейства пливуть до Дюнкерка. І весь фільм пронизаний саме ПОЧУТТЯМ ОБОВ’ЯЗКУ.
Пілот спітфаєра бачить “роботу” німців - потоплені есмінці - і летить далі, намагається збити якомога більше літаків Люфтваффе, хоч і знає, що палива на зворотню дорогу немає, як і немає підтримки збитих товаришів ескадрильї. Тому так сильно співпереживаєш героєві Гарді у фіналі.
По сучасним міркам власник човна з двома синами не зобов’язаний пливти рятувати солдатів в Дюнкерк: його старший син уже загинув на війні, він сам - ветеран Першої світової і як сказало б багато українців нині: “він віддав свій борг Батьківщині”. Але старий британець так не думає - “у нас є робота, яку треба виконати, синку”, - каже він контуженому солдату й пливе далі.
Британський адмірал не зобов’язаний лишатись до кінця евакуації - насправді міг би й відплисти першим, підтверджуючи міф про паркетних офіцерів. Але він лишається до евакуації французів (а всі вони здались, коли закінчились боєприпаси, щоб ви розуміли).
Почуття обов’язку рухає ключовими персонажами фільму, а солідарність нації у боротьбі з Рейхом - ключовий посил “Дюнкерка”.
Фінал стрічки з декламуванням Черчілля підводить тверду смислову риску “Дюнкерка”:
“Ми будемо боротися з ним на суші, ми будемо битися з ним на морі, ми будемо битися з ним в повітрі, доки при Божій допомозі не позбавимо землю від самої тіні його й не звільнимо народи від його ярма”.
Яскраве нагадування, що Нолан - британець, а “Дюнкерк” - суто фільм про подвиг його нації.
Але попри це постійно виникають асоціації з Україною: оточені армії в Дюнкерку - оточені вздовж рос.-укр. кордону бригади ЗСУ в 2014-му; героїзм британських льотчиків - подвиг наших повітряних сил під час рейсів в Луганський аеропорт; флоти рибальських і прогулянкових суден - масовий волонтерський рух 2014-го; чай на пірсі, яким зустрічають евакуйованих солдатів жителі прибережних міст - приємні спогади про чай і бутерброди на Майдані в 2013-му. Що й не дивно, усі війни мають набір спільних рис.
Але головна ідея фільму - навіть після таких масштабних поразок, як окупація Франції і відступ з Дюнкерка - нація здатна боротись і врешті-решт перемогти.
Тож “Дюнкерк” - чергове дивовижне творіння Нолана. І він ще довго стоятиме осторонь еталонів жанру, типу: “Братів по зброї”, “Тихого Океану”, "Прапори наших баткьів" ітд. Просто “Дюнкерк” надто інакший і навіть рівняти їх неможливо.
Не знаю, чи зайде фільм українській аудиторії, але сходити на це видовище однозначно варто.
