Театр на Подолі і його критики: проблема не в будівлі, а у загальній ситуації і у головах
Київську культурну спільноту б’є пропасниця: на Андріївському узвозі збудували театр, який не сподобався значній частині тих, хто себе до цієї самої культурної спільноти зараховує. Мер перелякався галасу і пообіцяв щось із архітектурним неподобством зробити. Насправді ж проблема не в будівлі, а, як це часто трапляється, у загальній ситуації і у головах, - пише журналістка Катерина Липа для Lb.ua.
Фото - Lb.ua
Споруда і місце
Для початку нагадаю, що за 100 років, ні за радянської влади, ні за часів незалежності, у Києві не збудували жодного театру і жодного музею. Перероблені з кінотеатрів Молодий театр і Театр на Лівому березі та Музей Леніна (він же Український дім) із зрозумілих причин не рахуються. От маємо першу за століття справжню нову театральну будівлю. І чого ніхто не радіє, де оплески?
По-хорошому, театру на Андріївському узвозі не місце, бо будь-яка подібна споруда має таку масивну штуку як сценічна коробка, що за будь-якого проекту стирчатиме вгору, так чи інакше вступаючи у композиційну суперечність із мальовничими пагорбами та залишками історичної забудови. Але проблема у тім, що на місці новобудови стояв колись маленький будиночок, що належав Театру на Подолі. Будиночок пустили під бульдозер, а театру пообіцяли нове приміщення на цьому самому місці.
За час існування зеленого паркану та мук проектування і будівництва (складна геологія, мала ділянка, переробка попереднього проекту, виконаному у виразному пшонка-стайл з ліпниною) Театр на Подолі, у якого ще залишався зал в Гостинному дворі, виселили до палацу «Україна», у зал, перероблений із приміщення кас палацу. Віддати належне – театр не змінив назву, хоча перспективи повернення на Поділ були непевними.
Отже, ідеї збудувати на узвозі театр – уже років 20, і сьогодні з цим вже складно щось зробити. Та й бездомний театр (до речі, рясно обвішаний «Київськими пекторалями» та іншими нагородами) теж шкода.
Автор щойно презентованої будівлі вочевидь перелякався проекту своїх попередників (а хто б не злякався такого потужного бикоко?) і зробив єдину можливу за даних обставин річ – вдався до засобів голого-лисого функціоналізму і візуально «відрізав» фасад від сценічної коробки. Цим прийомом йому вдалося бодай частково привести масивну за визначенням будівлю до масштабів архітектурного оточення і не дати їй аж надто «випнутися» й переважити основну композиційну домінанту – Андріївську церкву.
Архітектурна спільнота сприйняла новобудову стримано-позитивно, розуміючи ситуацію – і суспільну, і містобудівну. Здавалося, це просто щасливий кінець. Але ж ні, у нас є критики.
Критики і критика
Тут треба визначитися з термінологією. Мистецька критика (театральна, художня, музична, будь-яка) є системним явищем. За нормальних умов критичні тексти з’являються не тільки у фахових, але і у масових медіях як реакція на культурні події різного масштабу (від помпезного міжнародного фестивалю до невеличкої виставки) та окремі артефакти.
Критиками зазвичай бувають спеціально навчені люди, здатні фахово проаналізувати подію чи твір і зрозуміло сформулювати свою точку зору та пояснити публіці, про що йдеться. Точка зору зазвичай суб’єктивна, адже сприйняття мистецтва вельми індивідуальне, тож у різних медіях можуть з’явитися чи не діаметрально протилежні оцінки.
Фахова критика – штука, корисна і для митців, і для реципієнтів мистецтва, бо читаючи професійні рецензії зацікавлена публіка потроху формує-шліфує свої власні смаки. І колись отримує здатність судити про твори не у категоріях «подобається/не подобається» та бачити різні контексти.
Фото - Lb.ua
Незабутній Ігор Шпара (відомий київський архітектор) у 1990-і роздратовано кинув мені: «Про виставки писати кожен може! А от архітектурної критики немає, хоча вона дуже потрібна. Ви б краще про архітектуру писали!» Ну, я писала, коли була нагода. Але проблема у тому, що українська мистецька критика як системне, хоча і кволеньке, явище дала дуба ще років десять тому. Окремі рецензії в окремих виданнях погоди не роблять. Тож за браком стандартів фахової критики, кожен вважає себе експертом і голосно висловлюється – аж мер починає роздавати обіцянки, які навряд чи можливо виконати.
Біда у тому, що архітектура – доволі складне для сприйняття мистецтво. А в Україні за останні 20 років було збудовано вельми небагато добрих з точки зору сучасної архітектури споруд.
Народ елементарно дезорієнтований і за браком вартісного сучасного любить історизм і псевдоісторизм. За кордоном наша публіка рідко йде подивитися на знакові, всесвітньо відомі будівлі сучасних зодчих, слова «Пріцкерівська премія» нікому нічого не говорять.
Будинок над водоспадом
Із досвіду читання публічних лекцій можу засвідчити, що українська публіка із захватом дивиться на класичний Будинок над водоспадом Френка Ллойда Райта («Ух ти, як сучасний!»), не підозрюючи, що має уявлення про архітектурну моду, яке побутувало у 1920-і роки. Сучасні споруди не часто викликають захват, хіба що деякий подив.
Тобто, коли йдеться про архітектуру, нашу культурну публіку характеризує, даруйте на слові, безнадійна відсталість смаків. У розумінні архітектури між нами та цивілізованими країнами лежить прірва майже у 100 років.
У цій ситуації хорові крики типу «Я киянин, мені тут жити, а вони ось таке будують!», «Я маю право на власну точку зору!», «Потрібно влаштувати громадські слухання!» бентежать і викликають легкий переляк. Можна мати власну точку зору і висловлювати її на власній кухні, але не треба вимагати, щоб до неї дослухалися фахівці і переробляли щось за бажанням публіки.
Громадські слухання – це взагалі смішно. Коли у тихому районі між будинками намагаються втулити комплекс із стриптиз-бару, дискотеки та рок-клубу, слухання необхідні. Нехай забудовник доведе, що даний об’єкт не зробить життя мешканців мікрорайону нестерпним. Вони мають право опиратися! Але, якщо довести це таки вдасться, ніхто не буде радитися із домогосподарками, які архітектурні форми мусить мати об’єкт.
Загалом весь крик у соціальних мережах викинув назовні засвоєну поколіннями брехливу радянську максиму: «Народ завжди правий, куховарка може правити країною». Нічого спільного із демократією та громадянським суспільством подібні погляди не мають.
Тут і «зрада» наспіла: раніше кричали, що це будмайданчик Ахметова, нині – що будівництво велося за гроші корпорації «Рошен» (все це тоном звинувачення). Якось поціновувачі архітектури не подумали, що коли хтось (будь-хто!) з олігархів справді вклав власні гроші у будівництво театру – це вже прорив у свідомості. Досі багатії не поспішали вкладатися в культуру.
«Захисники» Києва
Спостерігаючи за істерикою у соціальних мережах, не можу позбутися відчуття, що це вже звичне «розганяння» теми з метою відвернути увагу від чогось іншого, більш важливого. А щодо різноманітних «захисників старого Києва», то у мене до них питання: чого усі так напосілися на театр, коли ось тут поруч, на Нижньому Валу вигнали здоровецького бетонного монстра у стилі псевдомодерн з квіточками, який давно мав бути знесений за вироком суду, але досі стоїть? Ніхто не хоче влаштувати з цього приводу флеш-моб і вимагати від мера виконання рішення?
А страхітливий будинок біля Маріїнського парку, який зіпсував панораму міста і у якому мали зменшити кількість поверхів? Є охочі погаласувати з цього приводу? А Маріїнський палац – це не Київ, його захищати не треба?
Пам’ятку у самому центрі міста буцімто реставрують уже понад 10 років і вона поволі руйнується. Огидних будівель у столиці не бракує, так само, як історичних споруд, які ми втрачаємо щодня. А от захист їх різними ініціативними групами відбувається вибірково.
Фото: надано Іриною Нікіфоровою
Мене не хвилює, чи прикрасять сценічну коробку театру ліпниною, щоб догодити масовим смакам. Мене цікавить, який фортель місцевої влади прикриває вереск, здійнятий з приводу першого за сто років нового столичного театру.
Автор - Катерина Липа для Lb.ua.
