Назад, у минуле. Українцям насаджують комунізм їхнім же коштом
У четвер, 10 січня, на сайті Верховної Ради з´явився проект постанови, судячи з усього, вкрай необхідної Україні на 22-му році її незалежності - «Про відзначення 95-ї річниці ВЛКСМ та державну підтримку молодіжного громадського руху». Авторства молодих, але вже полум´яних комуністів Олександра Присяжнюка та Олександра Зубчевського. Мовляв, комсомол (в якому жоден з авторів побувати не встиг через юні роки) - це «важлива складова історії нашої держави», а тому його річницю потрібно відзначити на державному рівні. І, зрозуміло, за державні ж гроші - в рамках бюджетної програми «Здійснення концертно-мистецьких заходів і держпідтримка регіональних культурних ініціатив та аматорського мистецтва». Зрештою, не з чесних же комуністів кошти збирати!
Про це пише Владлен Татарський у «Коментарях».
Цей документ став першою ластівкою, яка показала: в 2013 році в головному законодавчому органі країни, як і раніше, знайдуться люди, які із задоволенням розвернуть час назад, а країну - в «потрібний» бік. Причому за ціною, як мовиться, не постоять - особливо за рахунок платників податків. Втім, цю ініціативу ще можна було б списати на традиційні рефлексії самих комуністів, які не знайдуть підтримки в парламенті. Однак аналіз законопроектів, поданих за місяць роботи Верховної Ради нового скликання, дає підстави сказати: сучасну Україну, як і раніше, міцно тримає за щиколотки старий добрий Радянський Союз. І свої обійми він буде стискати і далі. Тихою сапою і під найбільш пристойними приводами.
Так, ще 14 грудня «регіоналка» Ірина Бережна зареєструвала проект Закону «Про звання «Місто військової слави», в якому запропонувала «відновити історичну справедливість і по заслузі оцінити масовий героїзм і мужність захисників Вітчизни у роки Великої Вітчизняної війни». Щоправда, не поліпшенням рівня життя цих самих захисників, а наданням пафосного додатка до назви того чи іншого міста. А 17 грудня комуніст Петро Цибенко закликав прийняти закон «Про Організацію ветеранів України» з можливістю забезпечення її всебічною державною підтримкою. Ветерани ВВВ у документі згадуються, зрозуміло, в першому ж пункті. Нарешті, 11 січня до справи зміцнення культу Великої перемоги підключився і сам Президент, запропонувавши парламенту ратифікувати «Угоду про увічнення пам´яті про мужність і героїзм народів держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років».
Звичайно, немає нічого поганого в бажанні згадати пам´ять полеглих і віддати честь тим, хто вижив. Однак при найближчому розгляді ці ініціативи виявляються лише пафосною оболонкою, що ніяк не впливає на реальний стан справ. Крім того, ці документи густо просочені радянським духом і оперують поняттями, виробленими в СРСР для внутрішнього споживання. Взяти хоча б термінологію: поки весь світ вивчає події Другої світової, Україна продовжує жити ретельно відретушованими історіями про Велику Вітчизняну. Забуваючи, що вступила в ту війну ніяк не в 1941-му, а на два роки раніше. Та й вийшла, прямо скажемо, набагато пізніше 1945-го. Але такий стан справ не влаштовує апологетів світлого радянського минулого, і вони продовжують урізати історію країни до «правильних» рамок.
І це - далеко не єдині приклади. З нинішньої владної команди (мова як про Верховну Раду, так і про Адміністрацію Президента) вибивається хіба що Ганна Герман, яка закликає - як завжди, безрезультатно - заборонити комуністичну ідеологію. Зате інші публічні особи радянську спадщину старанно вихваляють. Губернатор Харківщини Михайло Добкін, наприклад, має теплі почуття до «нашого Леніна» і збирається його рекламувати. Міністр освіти Дмитро Табачник виховує підростаюче покоління в кращих радянських традиціях. Комуніст Ігор Калетнік закликає повернути вступ до вузів до радянських стандартів, а його соратник по партії Царьков взагалі сумує, вимушено спілкуючись з опонентами без нагана, - «мало НКВС вас, бандерівців, стріляло».
Тим часом, граючи в усі ці радянські ігри, українське керівництво усвідомлено або неусвідомлено грає проти себе. По-перше, ностальгія по СРСР хоч і характерна для досить великого пласта населення, але ключовим і, головне, об´єднуючим фактором у свідомості українців не є - швидше, навпаки. По-друге, вся ця «велика скорбота» за минулими перемогам для українців явище прийшле. З Росії, де побудову СРСР версії 2.0 (з культом Великої Перемоги на чолі) вперто зводять у ранг національної ідеї. От тільки Україні в цьому новому «союзі» уготована далеко не рівноправна роль. І навіщо українській владі підігравати своєму суперникові, розгойдуючи власне крісло і ризикуючи з «царів гори» перетворитися на «бояр діри», залишається незрозуміло.
Втім, очікувати, що найближчим часом можновладці одумаються і ситуація якось зміниться, не доводиться. А тому в нинішньому році українці можуть стати свідками того, як їхня країна все більше обростає атрибутикою - насамперед, зовнішньою - від якої ще недавно намагалася позбутися.
