Фрагменти
Армія за Сирського і Драпатого: військовий аналітик Кофман про помилки в управлінні та зміни в ЗСУ (ВІДЕО)
Українська армія за роки великої війни пройшла через масштабну трансформацію, але не всі зміни в її структурі та управлінні були вдалими. Старший науковий співробітник Фонду Карнегі за міжнародний мир Майкл Кофман в інтерв'ю для подкасту «Мілітарного» розповів, які системні помилки послаблювали ЗСУ, чому українські військові експериментують із новими способами ведення наступу та як змінюється культура командування за Михайла Драпатого.
Дефіцит піхоти та проблема виснаження підрозділів
За словами Кофмана, структурний дефіцит піхоти в українській армії став помітним ще восени 2023 року. Відтоді країна так і не змогла сформувати достатньо сил, щоб повністю компенсувати нестачу особового складу.
«Реальність така, що Україна з часом просто не змогла сформувати достатньо сил, щоб закрити цей дефіцит піхоти. У 2024–2025 роках часто траплялося, що командир батальйону мав фактично два взводи боєздатної піхоти: один — щоб виставити на позиції, і ще один, можливо, для ротації.
А у 2025 році на найважчих ділянках фронту це призвело до дуже довгих бойових виходів. Ідеться не про 30 чи 60 днів, а про місяці й місяці. Є доволі епічні історії людей, які сиділи на позиціях понад пів року. Це крайні випадки, але проблема була дуже помітна».
Ще одним чинником виснаження українських з'єднань Кофман називає самовільне залишення частин (СЗЧ). Хоча ситуація з поверненням військових покращилася, проблема залишається значною.
«Ситуація з цим стабілізувалася, але це досі значна частка втрат особового складу в українських з'єднаннях. Точних цифр я не називатиму, але впевнений, що всі, хто стежить за війною, це знають. Вони досі доволі високі. Хоча Україна тепер щомісяця повертає з СЗЧ більше людей, ніж раніше, і ситуація покращилася».
Водночас експерт наголошує, що СЗЧ не варто розглядати як самостійну проблему, адже це наслідок глибших недоліків військового управління.
«Проблема СЗЧ — це симптом інших проблем, а не сама проблема. Це симптом інших питань, які краще вирішувати безпосередньо».
Сирський створював нові бригади замість поповнення наявних
Кофман вважає хибними підходи до формування та управління силами за Олександра Сирського. На його думку, тоді Генеральний штаб продовжував створювати нові бригади, хоча наявні бойові з'єднання вже відчували гострий дефіцит особового складу.
«Український Генштаб мав схильність створювати нові бригади замість того, щоб поповнювати наявні бригади, які зазнали втрат.
Це поширена проблема. Точніше, це помилка, яку армії роблять упродовж усієї історії. Хочу підкреслити: це не специфічно українська проблема. Хоча було очевидно, що Україна не набирає достатньо людей, щоб і підтримувати наявні сили, і розширювати їх, він продовжував створювати нові бригади».
Кофман уточнює, що йдеться не про нові бригади безпілотних систем, а про традиційні механізовані з'єднання, значення яких для сучасної війни, на його думку, вже змінилося.
«Навіть цього року, приблизно в перші пів року, він намагався створити п'ять нових механізованих бригад. Тож формування сил, на мій погляд, однозначно було проблемою. І так само управління силами — як ними керували і як розподіляли людей».
Ще одна проблема полягала в тому, що досвідчені підрозділи не отримували належного поповнення після втрат. Натомість їхнє виснаження намагалися компенсувати передаванням особового складу з інших частин.
«Ще один складний аспект — схильність за Сирського не поповнювати бойові втрати досвідчених підрозділів, а давати їм виснажуватися, а потім віддавати командиру шматки інших підрозділів.
Командир каже: "Мені не вистачає сил, щоб прикрити свою смугу". А йому відповідають: "Гаразд. Ось тобі батальйонна тактична група з іншої бригади, ось кілька батальйонів тероборони, ось батальйон Нацгвардії і ще якісь підрозділи". І ти просто зшиваєш їх докупи.
Ти не знаєш цих людей, вони дуже нерівні за спроможностями, ти ніколи з ними не воював — але якось маєш зліпити з них лінії фронту для оборони».
За оцінкою аналітика, проблема полягала не лише в нестачі людей, а й у тому, як армія використовувала наявний людський ресурс. Водночас одним із найвдаліших рішень він називає розвиток дронової складової.
«Щодо правильної ставки — що робити з людським капіталом, який мала Україна, — вкладення в дронову складову було однозначно одним із найбільших і найкращих рішень».
«Бій за наступну посадку»: якої стратегії бракувало українській армії
Кофман вважає, що проблеми з особовим складом були пов'язані також із відсутністю чіткого бачення того, як саме Україна збирається досягати успіху у війні та якою ціною.
«Я все ж вважаю, що Україна могла б краще впоратися з формуванням сил, адже людей у країни не бракує, чоловіків не бракує — ми всі це знаємо, будь-хто, хто їздить українськими містами, це бачить.
Але якщо ви від кінця 2023-го, після літнього контрнаступу, і до 2025 року ходили вздовж фронту й питали, яка стратегія армії і яка її теорія успіху, — що б вам відповіли? Це бій за наступну посадку? Чи витрачати людей, щоб тримати будь-яку позицію, навіть якщо її неможливо втримати, — політика "ні кроку назад"? Якщо ти дбаєш про людський капітал, такий підхід не виправдати».
Три напрями стабілізації
На думку Кофмана, зрештою Україна сформувала більш реалістичну теорію успіху. Вона передбачає три основні напрями: стабілізацію фронту з мінімальними втратами особового складу, посилення протиповітряної та протиракетної оборони і розширення кампанії ударів по території Росії.
«Перша — стабілізувати лінію фронту з мінімальними втратами в людях, зосередившись насамперед на технологіях. Друга — вкладати багато в протиповітряну і протиракетну оборону, щоб розв'язати проблему інфраструктури. Сьогодні ми бачимо, що саме це головна проблема України.
Лінія фронту насправді в найкращому стані за кілька років. Це найкращий рік бойової ефективності України з 2023-го. І реалістично — найгірший рік бойової ефективності Росії з зими 2023-го. Головна проблема пов'язана з ППО і ПРО, з економікою і великими містами — а не з фронтом».
Третім напрямом Кофман називає удари по Росії, які мають виснажувати її ресурси та економіку.
«Довгі конвенційні війни зазвичай переходять від традиційних битв на знищення, від вирішальних битв на початку, до війни на виснаження людей і техніки, а потім — до війни на виснаження ресурсів і економіки. Реалістично ми перебуваємо в цій фазі останні два роки».
Як українські підрозділи намагаються повернути маневр на полі бою
Приблизно з літа 2025 року українські військові почали експериментувати з новими способами проведення наступальних операцій. За словами Кофмана, мета цих пошуків — повернути на поле бою маневреність, яку суттєво обмежив розвиток безпілотників.
Аналітик розповідає, що спостерігав за роботою різних підрозділів, які намагаються розв'язати цю проблему. Зокрема, його зацікавив досвід дроново-штурмових формувань.
«Мене дуже цікавило, що роблять дроново-штурмові підрозділи, як-от 92-га бригада і 1-й окремий штурмовий полк. Вони намагалися повернути на поле бою механізовану рухливість через низку змін в організаційній структурі та способах застосування сил: як застосовувати дрони й традиційний вогонь, щоб придушити противника і створити простір для повернення маневру.
Це значно швидший спосіб витіснити й розбити противника, ніж повільний повзучий наступ. Вони помітно експериментували з цим із 2025 року і показали успіх у низці епізодів та операцій».
Інший підхід — поступове зачищення території штурмовими групами за підтримки безпілотників. Він повільніший, проте дає змогу мінімізувати втрати під час наступу.
«Це традиційне зачищення вогневими групами за ефективної підтримки дронів, лісосмуга за лісосмугою. Це видно, наприклад, на прикладі одного з тактичних угруповань, яке зазвичай так і воює.
Це повільний і поступовий підхід, але він мінімізує втрати в наступі. Адже сторона, яка атакує, традиційно зазнає більших втрат, ніж та, що обороняється: у війні на суходолі оборонятися значно легше, ніж наступати. І вони доволі добре мінімізують втрати, повільно ведучи цей повзучий наступ і повертаючи територію».
Кофман також згадує традиційні підходи деяких штурмових полків, які намагаються застосовувати великі легкі моторизовані або механізовані сили.
Операція «Вівальді»: як українські військові використовують слабкості російської армії
Окремо Кофман зупиняється на операції «Вівальді», проведеній Третім армійським корпусом. На його думку, вона не є унікальною за задумом, а радше демонструє закономірності, які українські військові почали використовувати під час контратак.
Одна з головних передумов таких операцій — особливості російської тактики інфільтрації. Просуваючись невеликими групами, російські війська часто не встановлюють повноцінного контролю над захопленою територією. Через це вздовж фронту виникають великі сірі зони, де позиції обох армій перемішані.
«Приблизно з 2025 року, перейшовши до тактики інфільтрації, російська армія не контролює територію, яку нібито захопила, на кілька кілометрів від лінії зіткнення. Фактично виникла сіра зона. Усі це знають. Немає суцільних оборонних ліній.
Більшість із нас не може нанести на мапу, хто що контролює, бо присутність не означає контролю. Вогневий контроль, який забезпечують підрозділи дронів, змушує піхоту розосереджуватися по окремих позиціях, і вона насправді не контролює територію довкола себе».
Кофман пояснює, що через це оцінки територіальних здобутків сторін можуть суттєво відрізнятися залежно від того, як саме позначати сіру зону на мапі.
«Тож ми з вами легко могли б сперечатися, скільки квадратних кілометрів перейшло з рук у руки за останній місяць, — залежно від того, як ми наносимо на мапу сіру зону вздовж фронту. Ми могли б сперечатися, хто зараз контролює Костянтинівку, де позиції російських і українських підрозділів перемішані, причому багато з них — за кілька кілометрів одна за одною».
На думку аналітика, така модель просування робить російські підрозділи вразливими до контратак. Українські військові зрозуміли це ще у 2025 році, а одним із помітних підтверджень стали локальні наступальні операції в лютому.
Операція «Вівальді», за оцінкою Кофмана, спиралася на три важливі чинники. Перший — тривалу підготовку умов для наступу, зокрема дезінформацію противника та його попереднє послаблення.
«Більшість людей сприймає операцію як сам окремий наступ, але не знає, скільки часу пішло на підготовку умов. Якщо витратити достатньо часу на створення правильних умов для наступу — у США ми це називаємо операціями з формування умов, — тобто правильно ввести противника в оману і правильно його послабити, це дає результат».
Другий чинник — використання слабкого контролю російської армії над територією, яку вона намагається захопити. Третій — проблеми російського командування із ситуаційною обізнаністю та достовірністю інформації про становище на фронті.
«На тактичному рівні технічно ти бачиш усе, на полі бою всеосяжна ситуаційна обізнаність. Але на оперативному рівні введення в оману досі можливе. Особливо якщо противник — "зручна мішень". А в російській армії постійно брешуть про ситуацію на землі. Вони заявляють про захоплення позицій, яких не захопили. І не повідомляють про втрачені позиції, якщо це не привертає достатньо публічної уваги».
Кофман вважає, що «Вівальді» стала показовим прикладом того, як українські сили можуть використовувати не лише тактичні слабкості противника, а й недоліки його військової культури.
«Думаю, операція "Вівальді" стала дуже добрим прикладом того, як можна використати вади військової культури противника на свою користь і перетворити противника на учасника, який фактично допомагає твоїй же наступальній операції».
Чому тактичних інновацій недостатньо для змін в усій армії
Попри успішні експерименти окремих підрозділів, Кофман бачить проблему в тому, що українські військові не завжди можуть перетворити локальні напрацювання на єдину систему.
Особливо це помітно під час спільних операцій, коли залучають різні типи підрозділів із власними підходами до ведення бою.
«Єдина проблема, яку часто видно, — коли в наступі поєднуються різні типи підрозділів, їх важко змусити системно діяти за одним підходом. Бо є схильність: збираєш усіх разом — і кожен воює по-своєму.
У певний момент треба відібрати те, що працює, і масштабувати це. А не казати: "Як чудово, що ми зібрали вас усіх на цей наступ, і п'ять різних підрозділів воюють п'ятьма різними способами"».
На думку аналітика, головна проблема української армії зараз полягає не у відсутності тактичних інновацій чи здатності адаптуватися, а в тому, щоб визначити найефективніші підходи та поширити їх на більші з'єднання.
«Проблема в тому, щоб зрештою визначити, що працює, і сказати: "Гаразд, усі, спробуймо масштабувати це, проведімо більшу операцію і зробімо це в один спосіб — подивимося, чи впораємося разом"».
Корпусна реформа: чому Кофман підтримував відмову від тактичних угруповань
Однією з найважливіших структурних змін в українській армії Кофман вважає перехід до корпусної системи. Він пояснює, що раніше між Генштабом і бригадами існували додаткові рівні управління, які часто не мали чітких функцій і заважали злагодженій роботі підрозділів.
«Я був рішучим прихильником переходу до корпусної системи.
Я рішуче підтримував ліквідацію всіх віртуальних оперативних рівнів командування, які були марними й дисфункціональними в українських силах, — усіх цих тактичних угруповань. Як на мене, вони багато в чому гальмували прогрес української армії і заважали бригадам діяти злагоджено — і в обороні, і в наступі.
Там був нескінченний, постійно змінюваний склад штабних офіцерів, і зазвичай не найкращих».
Водночас, за словами аналітика, за Сирського Генштаб фактично не використовував навіть цю структуру належним чином, намагаючись безпосередньо керувати військами на тактичному рівні.
«І, будьмо чесними, Генштаб за Сирського все одно цією структурою не користувався. Він намагався мікроменеджирити всю армію: головнокомандувач здебільшого діяв так, ніби намагався одночасно командувати всіма батальйонами української армії. Через це до цієї зміни Україна певною мірою отримала найгірше з обох світів».
Натомість за останні півтора року Кофман побачив, як окремі українські корпуси поступово сформували повноцінну систему командування та управління.
«Кілька корпусів справді стали на ноги. З'явилася органічна система командування й управління, яка дає українській армії змогу воювати злагоджено із засобами забезпечення. Офіцери вище за командира бригади здобувають цей досвід і вчаться справді керувати бригадами. Не всі корпуси однакові, деякі явно кращі за інших».
Що змінилося в управлінні армією за Драпатого
Важливим чинником, який дав змогу повноцінніше запрацювати корпусній системі, Кофман вважає зміну підходу до управління після приходу Михайла Драпатого.
Як пояснює аналітик, ідеться передусім про перерозподіл повноважень між Генштабом і командирами на місцях. Замість безпосереднього втручання у тактичні рішення вищі штаби мають забезпечувати підрозділи необхідними ресурсами та підтримкою.
«Думаю, з приходом Драпатого на посаду головнокомандувача структуру командування, яку створили, справді почали використовувати: делегувати повноваження людям, підтримувати їх і змінювати стосунки.
Тепер це не так, що Генштаб каже тактичним підрозділам на землі, що робити, а ті підтримують ідеї Генштабу. Тепер підрозділи на землі добре розуміють свою смугу відповідальності. Командири воюють достатньо довго, вони знають, що роблять, знають підпорядковані бригади і так далі. А Генштаб їх підтримує, намагається зрозуміти, як забезпечити їхній успіх і як працювати з тими людьми, які є».
Кофман наголошує, що сама по собі зміна організаційної структури не гарантує результату. Для цього потрібні керівники, які довіряють новій системі та готові справді делегувати повноваження.
«Саме цей перехід я, здається, починаю бачити. І це велика перевага корпусної структури. Але нагорі мають бути люди, які вірять у створену корпусну структуру — це принципово. Люди, які справді нею користуватимуться і даватимуть їй повноваження».
Подальшим розвитком цієї системи Кофман називає створення армійських угруповань оперативного угруповання військ (ОУВ). З погляду американської військової організації, пояснює він, така структура фактично відповідає дивізійному рівню командування.
При цьому аналітик застерігає від сприйняття цих змін як простого запозичення західної моделі. На його думку, ідеться про підхід, який українські військові намагалися розвивати протягом усієї війни, але якому заважали різні управлінські культури всередині армії.
«Тож створення цих армійських угруповань — це, по суті, подальший розвиток корпусної структури, яка з американського погляду на практиці є дивізійною. І стабілізація лінії фронту через вкладення в те, що явно показує успіх, а потім надання цьому повноважень.
Я б навіть не назвав це обов'язково західним підходом. Це український підхід, який, як я бачив, намагався пробитися всі ці роки. Просто йому було важко це зробити через конкуренцію різних культур усередині українських сил і різні стилі лідерства та управління, які ми бачили за час війни».
Транскрибація та переклад: https://t.me/in_factum