Що ховається всередині конфлікту Польщі та України? Ґрунтовний аналіз та шляхи виходу з піке

Те, що відбувається між нашими країнами у 2026 році, не виникло на порожньому місці – у цих проблем дуже давні й глибокі структурні корені. Проте нинішнє серйозне загострення спровокував збіг кількох конкретних факторів. Перш ніж розбиратися у ситуації за допомогою конфліктологічних інструментів, варто чесно назвати ці «больові точки».

Контекст і головні тригери загострення

Головна іскра: травень 2026 року

Усе почалося з того, що Володимир Зеленський підписав указ про присвоєння елітному підрозділу ЗСУ почесного найменування «імені героїв УПА». В Україні цей крок сприймався природно: під час чотирьох років виснажливої війни це було потрібно для підняття бойового духу та зміцнення внутрішнього патріотичного наративу. Але у Польщі, де тема Волині є надзвичайно болючою, це сприйняли як відкритий та навмисний ляпас.

Важливо розуміти, що гостра реакція Варшави – це не раптова примха. Польський консенсус щодо оцінки тих подій сформувався давно: Сейм офіційно визнав події на Волині геноцидом поляків ще у 2016 році. Відтоді в Україні регулярно з’являлися нові вулиці чи пам’ятні знаки, пов’язані з УПА. Проте раніше це ніколи не викликало такої бурі – усе обмежувалося стриманими заявами посольств, дипломатичними нотами чи занепокоєнням істориків. Це доводить, що сам по собі історичний консенсус у Польщі існував роками як принципова, але контрольована позиція, яка об’єднувала і владу, і опозицію. Але саме у 2026 році, через збіг інших факторів, цю давню тему перетворили на інструмент публічної ескалації.

Політичний розворот президента Навроцького

Олію у вогонь підлила суто внутрішня польська політика. Щойно обраний президент Кароль Навроцький, який обійняв посаду у 2025 році від партії «Право і справедливість» (ПіС), шукав гучний спосіб заявити про себе та завоювати залізобетонну підтримку свого консервативного електорату.

Тут є глибока політична іронія: ще відносно нещодавно, будучи головою польського Інституту національної пам’яті (IPN), Навроцький заявляв, що українці мають повне суверенне право називати свої вулиці чи військові підрозділи іменами тих героїв, яких самі вважають за потрібне. Проте, пересівши у президентське крісло, він швидко підлаштувався під нові електоральні настрої. Його демарш з орденом – коли у чинного президента союзної держави під час кривавої війни демонстративно забирають найвищу державну нагороду – це крок безпрецедентний. На такий радикальний розворот від власних слів міг піти лише лідер, який свідомо грає на загострення задля рейтингових здобутків.

Злам у настроях польського суспільства

На жаль, ігри Навроцького лягли на сприятливий ґрунт. За останні роки ставлення звичайних поляків до українців драматично змінилося: якщо у 2022 році на хвилі щирої солідарності воно було позитивним у 83% громадян, то до 2025 року цей показник упав до рекордних 30%. Суспільство банально втомилося.

Це чітко показали президентські вибори в Польщі: у першому турі понад половину виборців (51%) віддали голоси за кандидатів із відверто скептичною або антиукраїнською риторикою. Ба більше, навіть ліберали з «Громадянської платформи» почали пропонувати скасувати дитячі виплати для тих українців, які не платять податки в польську казну. Антиукраїнські гасла просто стали приносити легкі політичні дивіденди абсолютно всім партіям у Польщі – це більше не монополія правих радикалів.

Нерівні умови війни

Найгірше в цій ситуації – колосальна, несправедлива асиметрія між нашими країнами. Польща захищена парасолькою НАТО і може дозволити собі йти на конфлікт, ризикуючи лише дипломатичними стосунками. Для України ж будь-яка сварка з сусідами під час війни – це питання виживання. Саме тому Навроцький дозволив собі діяти так зухвало, на що ніколи б не наважився у мирний час. Воєнна вразливість України, на превеликий жаль, стала одночасно і причиною, чому Варшава вирішила тиснути сильніше, і головним обмежувачем для Києва, який просто не може дозволити собі відповісти на повну силу.

Що ховається всередині конфлікту? (Аналіз за трикутником Гальтунга)

Щоб зрозуміти, чому між країнами так часто іскрить, недостатньо слухати лише те, що політики говорять на камери. Конфліктологія вчить нас дивитися на три рівні проблеми: приховані протиріччя (Contradiction), психологічні установки сторін (Attitudes) та їхню реальну поведінку (Behaviour).

Contradiction (Глибинні протиріччя — у чому несумісність?)

Тут ми маємо справу з кількома пластами залізобетонних структурних розбіжностей, де інтереси Києва та Варшави об’єктивно стикаються:

Битва за статус і майбутнє. Справжнє ядро напруги – це те, як обидві країни бачать свою роль у повоєнній Європі. Польща звикла і хоче надалі бути головним «адвокатом» та провідником України в ЄС і НАТО, паралельно утримуючи статус лідера в усьому регіоні. Україна ж після чотирьох повних років повномасштабної війни виборола таку суб’єктність, що категорично відмовляється від ролі «молодшого партнера», якому старші сусіди диктують, як миритися з власною історією.

Аграрна стіна. Мова йде про чисту економіку. На європейському ринку неминуче зіткнулися дві абсолютно несумісні моделі: українські гігантські агрохолдинги з низькою собівартістю продукції та польські дрібні фермери, які тримаються на плаву лише завдяки дотаціям Брюсселя. Зерно, цукор, ягоди, логістика – усе це стало полем бою в процесі інтеграції України до ЄС.

Геоекономічний страх Варшави. Польща роками була головним отримувачем фінансових вливань Брюсселя. Вступ України кардинально все змінить: левова частина європейських аграрних субсидій та фондів вирівнювання просто перейде Києву, бо наша країна велика і потребує відновлення. Цей фінансовий страх втратити мільярди євро часто маскується під запеклі історичні суперечки, але є потужною самостійною рушійною силою польського спротиву.

Асиметрія вразливості. Польща захищена НАТО і може дозволити собі піднімати градус риторики – для неї це не матиме екзистенційних наслідків. Для України ж будь-яка втрата підтримки під час війни – це питання життя і смерті. Ця асиметрія сама по собі породжує глибоку приховану образу й недовіру.

Attitudes (Установки — що сторони думають і відчувають?)

Емоційне та ідеологічне тло, через призму якого Київ та Варшава дивляться один на одного:

З польського боку: це гримучий коктейль із щирої солідарності, глибокої психологічної втоми від теми України (*Ukrainian fatigue*) та зростаючого розчарування за формулою «ми дали вам усе, коли було найважче, а вдячності не побачили». Тема Волині, яка раніше була козирем лише правих радикалів, після суспільного зламу 2022–2025 років стала вигідною навіть для лібералів.

Крім того, у польському політикумі вже понад 15 років живе залізобетонна установка: «З Бандерою в Європу не ввійдете». Цей консенсус було інституціоналізовано ще 25 лютого 2010 року, коли Європейський Парламент прийняв офіційну резолюцію щодо України, де засудив надання Степану Бандері звання Героя України. Одним із ключових лобістів цієї позиції в Брюсселі був польський євродепутат від ліберальної «Громадянської платформи» Павел Залевський. Вже тоді він прямо застерігав Київ: якщо Україна прагне членства в ЄС, вона має переглянути оцінку Бандери. Пізніше, у 2017 році, лідер ПіС Ярослав Качинський дослівно повторив цю формулу Петру Порошенку, а у 2018-му міністр закордонних справ Вітольд Ващиковський проголосив її офіційною лінією МЗС. Тобто вся польська політична еліта понад півтора десятиліття розділяє переконання, що має право висувати Україні ультиматуми щодо її історичної пам’яті.

З українського боку: панує відчуття несправедливості та образи. Суспільство і влада після чотирьох років надважкої боротьби бачать це так: країна стікає кров’ю і воює за виживання всієї Європи, а союзники користуються моментом вразливості та виставляють історичні рахунки. Це сприймається як відвертий шантаж. Водночас у Києві часто недооцінюють, наскільки глибоко тема Волині вкорінена у польську ідентичність, і сприймають будь-які зауваження Варшави виключно як ворожу пропаганду чи внутрішньополітичні ігри, що суттєво обмежує простір для гнучкого дипломатичного маневру.

Behaviour (Поведінка – як це проявляється в діях?)

Поки що, на щастя, конфлікт не перейшов небезпечну межу, але конкретні недружні кроки з обох боків уже стали реальністю:

З боку Польщі: реальні блокади кордонів фермерами, на які уряд Туска дивився крізь пальці або просто бездіяв, затягування ратифікації важливих двосторонніх угод та жорсткі політичні ультиматуми – мовляв, без безперешкодного доступу до ексгумацій просування України до ЄС буде заблоковано.

З боку України: Київ теж перестав мовчати. Можна згадати різку заяву Зеленського на Генасамблеї ООН, де він порівняв зернову блокаду з діями Росії, або заяви МЗС у 2026 році про готовність «дзеркально відповідати» на будь-які недружні кроки Варшави.

Втім, попри весь цей гучний вербальний бойовик і дипломатичні скандали, поведінка сторін зупиняється на межі слів та економічних шпильок. Головне – безпекова і військова співпраця, транзит зброї та обмін даними продовжуються у штатному режимі. Прагматичний інстинкт самозбереження перед спільною загрозою поки що переважає емоції.

Де ми зараз? (Оцінка за шкалою ескалації Глазля)

Шкала німецького конфліктолога Фрідріха Глазля ділить будь-яке протистояння на дев’ять сходинок і три великі фази. Перша фаза — це Win-Win. Друга — Win-Lose. Третя — Lose-Lose. Сьогодні конфлікт упевнено перебуває у другій фазі: це стійкий 4-й рівень із небезпечними елементами 5-го.

3-й рівень («Дії замість слів») ми вже пройшли. Ми побачили реальні блокади кордонів, свідоме затягування ратифікації угод та відкриті публічні ультиматуми.

4-й рівень («Пошук коаліцій») розгорнувся на повну. Обидві країни активно шукають підтримки на зовнішній арені (Київ апелює до Брюсселя та Вашингтона, Варшава тисне статусом члена ЄС).

Елементи 5-го рівня («Втрата обличчя»). Саме сюди нас штовхнув скандал із орденом. Коли у чинного лідера союзної держави під час війни демонстративно забирають нагороду, а той її дзеркально повертає разом із колишніми президентами – це пряма спроба публічного приниження.

Чому ми не звалилися на 5-й рівень повністю?

Конфлікт балансує на межі. Попри весь політичний театр, реальна економічна, військова та розвідувальна співпраця триває. Дипломатичні канали відкриті, і жодна сторона не намагається системно ізолювати іншу у світі. Безпековий коридор (страх перед Росією) – це єдиний залізобетонний чинник, який утримує сторони від повної катастрофи.

Що може підірвати ситуацію далі? (Чинники ескалації)

Політичні перегони в Польщі. Антиукраїнські лозунги стали прибутковими для всіх сил. Будь-який кандидат спокушатиметься підняти свій рейтинг за рахунок «захисту польських інтересів».

Символічні міни. Будь-яке нове українське рішення щодо вшанування пам’яті УПА або чергова річниця Волинської трагедії миттєво ставатимуть іскрами для нових вибухів.

Конкретика щодо ЄС. Що ближче Україна підходитиме до реальних переговорів про вступ, то сильнішим буде спротив. Питання аграрних квот та субсидій перетворять цей конфлікт на запеклу євроінтеграційну війну за реальні гроші.

Анатомія кризи: Дерево проблем та цілей

Якщо уявити весь цей конфлікт як дерево, то щоденні скандали в фейсбуці – це лише листя. Щоб зрозуміти, чому воно росте, треба розкопати коріння та подивитися на самий стовбур проблеми.

КОРІННЯ – Глибинні причини, з яких усе проростає

1. Історична рана без спільного лікування. Волинська трагедія 1943–1945 років досі болить кожному суспільству по-своєму. Для Польщі це однозначний геноцид (рішення Сейму 2016 року). Для України – це надскладна і трагічна сторінка власної визвольної боротьби. Спільного погляду немає.
2. Нерівний статус. Польща вже давно сидить за столом ЄС і НАТО, а Україна – лише кандидат, який критично залежить від підтримки сусіда. Ця нерівність автоматично вмикає у Варшави повчальний тон («патерналізм»), а в Києві викликає закономірну образу.
3. Конкуренція за лідерство. Обидві держави бачать себе головними гравцями у Центрально-Східній Європі. Але у них різні ресурси: у Польщі – інституційні, у України – колосальний військовий та моральний авторитет. Вони штовхаються ліктями на одному полі.
4. Аграрна стіна та страх перед Брюсселем. Великі українські агрохолдинги та дрібні польські фермери просто не можуть не заважати один одному. Крім того, Варшава панічно боїться втрати дотацій ЄС, що підживлює цей прихований фінансовий конфлікт.
5. Внутрішньополітичні ігри. Антиукраїнська риторика стала вигідним товаром на польських виборах. Консерватори з ПіС використовують її роками, але тепер під цей суспільний тренд підлаштувалися й ліберали Туска.
6. Взаємна «сліпа зона». Польське суспільство воліє не згадувати свою жорстку колоніальну політику на українських землях у 1920–1939 роках. З іншого боку, український офіційний наратив схильний романтизувати ОУН та УПА, витісняючи факти етнічних чисток цивільних поляків. Обидві сторони страждають на історичну амнезію, і без визнання цього чесного діалогу не буде.

СТОВБУР – Центральна проблема

Неможливо в один і той самий момент синхронізувати історичну справедливість, жорсткі аграрні інтереси та стратегічне партнерство під час великої війни. Політики з обох боків затиснуті електоральним тиском. Волинь у цій системі – лише симптом. Справжнім паливом для кризи є економічний страх Польщі втратити гроші ЄС та її небажання бачити поруч рівноправну Україну.

КРОНА – Наслідки, які ми бачимо та отримаємо в майбутньому

Рівень 1. Те, що відбувається просто зараз: блокади кордонів, затримка ратифікації документів, гучні медійні скандали між президентами та безпрецедентний демарш із поверненням нагород.

Рівень 2. Середньострокові загрози: Україна отримуватиме палки в колеса на кожному етапі переговорів з ЄС. Падатиме рівень довіри між військовими та спецслужбами, а звичайні люди все більше віритимуть негативним стереотипам один про одного.

Рівень 3. Довгострокова катастрофа: Найбільший ризик полягає в тому, що після війни замість потужного союзу ми отримаємо «холодний мир». Дві сусідні країни не зможуть бути ні справжніми союзниками, ні відкритими ворогами, прирікаючи регіон на постійну нестабільність.

ДЕРЕВО ЦІЛЕЙ – Яким має бути бажаний стан?

Головна мета: Створити таку платформу відносин, яка дозволить розвести історію, аграрний бізнес та безпеку по різних кімнатах. Проблеми з пам’яттю та економічні суперечки мають вирішуватися фахівцями, не блокуючи при цьому стратегічне партнерство.

Що треба зробити на рівні коренів:

Запустити реальну спільну історичну комісію з повним мандатом: аналізувати все як один проце – від польських «пацифікацій» на Кресах у міжвоєнний період до трагедії 1943–1945 років.

Прописати чіткі перехідні економічні механізми в ЄС, які захистять польського дрібного фермера і водночас відкриють ринок для українського бізнесу.

Підписати нову фундаментальну угоду про стратегічне партнерство, яка чітко зафіксує правила гри після закінчення війни.

Дерево конфлікту за Саймоном Фішером

Ця методика вимагає розділити конфлікт на видимі симптоми, найближчі тригери та фундаментальні корінні причини.

ВИДИМІ ПРОЯВИ (Що на поверхні?)

Дипломатичний скандал року: Кароль Навроцький демонстративно забирає у Володимира Зеленського нагороду, а українська сторона дзеркально повертає ордени Варшаві. Чергові блокади доріг та транзиту польськими фермерами. 

Жорсткі ультиматуми польських урядовців щодо екзгумацій як умови для ЄС. Бюрократичне гальмування ратифікації двосторонніх безпекових та економічних угод.

НАЙБЛИЖЧІ ПРИЧИНИ І ТРИГЕРИ (Що підпалило гніт?)

Тригер 1. Указ Зеленського. Присвоєння елітному підрозділу ЗСУ назви «імені героїв УПА». Крок планувався суто для підняття духу воїнів, але став іскрою для польського суспільства.

Тригер 2. Політичний старт Навроцького. Новий президент Польщі від ПіС шукав максимально гучну тему, щоб мобілізувати свій консервативний електорат. Тема Волині виявилася ідеальним інструментом.

Тригер 3. Українське вигорання. Чотири роки повномасштабної війни виснажили нервову систему українського суспільства. Виникає гостре відчуття образи: поки країна воює за виживання Європи, сусіди намагаються скористатися моментом вразливості та висувають ультиматуми.

Тригер 4. Інституційна порожнеча. Між країнами не виявилося працюючого «запобіжника» – структури, яка могла б загасити цю кризу на рівні експертів, не доводячи справу до публічного скандалу між президентами.

Найближча причина 1. Політичний розкол у Варшаві. Війна між урядом Туска та президентурою Навроцького б’є по Україні. При цьому обидва мають виборчі стимули діяти жорстко: Навроцький атакує на камери, а Туск діє тихіше, свідомо не заважаючи фермерам блокувати кордони.

Найближча причина 2. Політичний глухий кут навколо процедури ексгумацій. Тут існує серйозне викривлення реальності. Україна ще наприкінці 2024 року офіційно скасувала свій семирічний мораторій на пошуково-екзгумаційні роботи, а у 2025–2026 роках Державна комісія регулярно видає конкретні дозволи польському Інституту національної пам’яті (зокрема, червневі дозволи 2026 року щодо Острівок та Волі Островецької на Волині).

Проте проблема не зникла, а просто змістила фокус: Варшава тепер вимагає не просто скасування мораторію, а повної відмови від українських бюрократичних процедур, надання їй права копати де завгодно і без виконання дзеркальних вимог щодо впорядкування українських поховань у Польщі. Для польського консервативного суспільства це питання лежить у глибоко релігійній площині – «поховати за християнським звичаєм», тому будь-яка законна українська перевірка документів сприймається як «зла воля Києва».

Олію у вогонь підлива той факт, що на багатьох локаціях, де за польськими родинними спогадами нібито мають бути сотні жертв, реальні розкопки показують або порожнечу, або поховання зовсім інших військових сил воєнного часу (радянських партизанів, німецьких солдатів тощо). Об’єктивний факт того, що жертв у вказаних місцях часто просто не було (або їхня кількість була електорально перебільшена), є табу для польського політикуму. Варшаві зручніше роками звинувачувати Київ у «блокуванні», ніж визнати методологічні помилки власної історичної пам’яті, що робить цей трек джерелом вічної контрольованої ескалації.

КОРІННІ ПРИЧИНИ (Глибинний фундамент)

(Детальний аналіз цих пунктів наведено у розділі IV «Коріння», тут зафіксовано їх конфліктологічний статус за Фішером)

1. Війна ідентичностей. Несумісність образу Кресів/Волині як злочину без контексту та українського сприйняття ОУН-УПА як символу визвольної боротьби.
2. Польська імперська амнезія. Неосмисленість наслідків політики Варшави 1920–1939 років.
3. Українська романтизація. Витіснення фактів чисток цивільного польського населення з офіційного наративу про визвольну боротьбу.

4. Структурна нерівність. Асиметрія вразливості, яка перетворює будь-який компроміс під час війни на вигляд капітуляції для українського суспільства.

1. Відсутність арбітра. Жодна міжнародна інституція (ЄС, НАТО) не має інструментів чи мандату розсудити цей конфлікт.
2. Політизація цифр. Інституціоналізація цифри у «100 тисяч польських жертв» як політичної догми Сейму, що повністю закрило її для вільної академічної дискусії.

Сценарії розвитку подій: Як виходити з піке?

Скандал із нагородами унаочнив, що ескалацію розпочала саме польська сторона, а демарш українських президентів був вимушеною відповіддю. На основі цього прораховано п’ять сценаріїв:

Сценарій 1. Туск відмежовується від Навроцького

Прем’єр-міністр Дональд Туск використовує радикальний крок президента, щоб атакувати його всередині країни як актора, що шкодить безпеці регіону заради рейтингів. Проте через власну фермерську базу та суспільний зсув Туск не піде на повне примирення з Києвом. Максимум – знизиться градус риторики при збереженні економічного тиску.

Вірогідність часткового успіху: помірна.

Сценарій 2. Тихо залягти на дно (Мовчазна деескалація)

Сторони без жодних офіційних заяв і пафосу роблять крок назад. Відновлюються контакти на рівні міністерств, риторика зникає з перших шпальт, конкретні суперечки вирішуються технічно. Це заморозка, а не вирішення, але вона збиває температуру.

Вірогідність: висока в короткостроковій перспективі.

Сценарій 3. Окрик від старших партнерів (Зовнішній тиск)

У гру вступають Вашингтон або Брюссель. За зачиненими дверима вони дають зрозуміти, що публічна гризня навколо історичних орденів ускладнює ширший безпековий порядок денний і шкодить логістиці. Це миттєво змушує обидві столиці до стриманості.

Вірогідність: висока, якщо конфлікт заважатиме конкретним військовим чи фінансовим трекам.

Сценарій 4. Несподіваний символічний прорив

Польська сторона сама, без попередніх умов та ультиматумів, ініціює створення абсолютно нової спільної комісії з повним історичним мандатом (від 1920 до 1945 року). Це єдиний сценарій реального врегулювання травми, але через електоральні перегони в Польщі він нереалістичний.

Вірогідність: низька в найближчому майбутньому.

Сценарій 5. Контрольована напруга під безпековою парасолькою

Обидві країни приймають нову реальність: ми більше не «романтичні друзі», а жорсткі, єгоїстичні сусіди. Публічно політики продовжують обмінюватися дошкульними шпильками, а в економіці тривають запеклі війни за квоти, ринки та митницю.

Проте «за лаштунками» залізно, без жодних збоїв працює безпековий коридор: робота ППО, ремонт важкої техніки, залізнична логістика зброї та обмін розвідданими тримаються на найвищому рівні довіри. Обидві столиці чітко усвідомлюють: якщо Україна не вистоїть, російські танки завтра стоятимуть на Бузі.

Вірогідність: найреалістичніший довгостроковий стан. Це не розв'язання проблеми, а стійка рівновага, яку обидві сторони можуть пережити.

VII. Загальний висновок: стратегічна рамка України

Аналіз доводить: спроби загравати з поляками, емоційно апелювати до «вдячності» чи сподіватися на альтруїзм уряду Туска більше не працюють. Антиукраїнські настрої та економічний протекціонізм у Польщі стали системними факторами. Єдино правильний вихід для України – «гнути свою лінію», перевівши дипломатію у русло раціонального, інституційного та юридичного тиску.

Україна має стати для Польщі передбачуваним, але дуже зубастим та егоїстичним сусідом за такими напрямками:

1. Перехід до спільного інтересу в безпеці: Наша лінія має базуватися на холодній аксіомі: безпековий коридор – це їхній екзистенційний інтерес, а не послуга нам. У військових та логістичних питаннях Україна має розмовляти з позиції сили, адже Варшава залежить від нашої стійкості так само, як ми від їхнього транзиту.
2. Економіка за правилами ЄС: Оскільки аграрний конфлікт є структурним, капітуляція чи добровільні обмеження експорту заради «хороших стосунків» призведуть лише до нових вимог Варшави. Гнути свою лінію тут означає: вести переговори не емоційно, а юридично через Брюссель; активно використовувати європейські арбітражі, правила СОТ та інструменти Єврокомісії. Компроміси в ЄС мають бути виключно взаємними (Win-Win).
3. Історія як суверенне право: Формування національного пантеону героїв та почесних найменувань підрозділів є виключним суверенним правом України, яке не підлягає міжнародним торгам. Проте діяти варто технологічно й перегравати Варшаву на її ж полі: Україна має й надалі видавати дозволи на технічні пошукові роботи суворо в межах чинного законодавства, як це й робиться після скасування мораторію. Це повністю вибиває з рук польських радикалів аргумент про «нехристиянську поведінку Києва» чи «блокування пам’яті». Формула проста: ми забезпечуємо прозору європейську процедуру для ексгумацій і вимагаємо такої ж дзеркальної поваги до українських поховань у Польщі, але водночас жорстко та безкомпромісно присікаємо будь-які спроби Варшави диктувати нам нашу ідентичність.
4. Асиметрична дипломатія: Якщо Польща намагається блокувати чи ускладнювати наші кроки в ЄС, стратегічно вигідніше будувати прямі, залізобетонні альянси з тими, хто реально приймає рішення та фінансує процеси – з Вашингтоном (у майбутньому), Берліном, Парижем чи безпосередньо з керівництвом Єврокомісії в Брюсселі. Коли є пряма домовленість із «акціонерами», поведінка регіонального «менеджера» стає набагато менш критичною.

Справжнє, рівноправне врегулювання цього вузла стане можливим лише після закінчення гарячої фази війни, коли Україна зменшить свою критичну воєнну залежність від польської логістики і зможе вести переговори з Варшавою з позиції сильної, незалежної та інтегрованої в європейські інститути держави.

аналіз дипломатія конфліктологія україна-польща євроінтеграція історія

Підпишіться, щоб отримувати найкращі статті на e-mail (раз на два тижні)

Підписатися

Подивитись свіжий випуск