Як покоління бебі-бумерів занапастило Європу, — The Economist

Колись нерівність у Європі мала переважно горизонтальний характер. Багата західна половина їздила на BMW і відпочивала за кордоном, тоді як бідніший схід самотужки лагодив побутову техніку та стояв у чергах за хлібом. Але три десятиліття наздоганяючого зростання в колишніх комуністичних країнах поклали край жартам про румунські автомобілі. Сьогодні нерівність у Європі має вертикальний вимір — такий, що піднімається та спускається по генеалогічних деревах.

Молодь, яка не може виїхати з батьківської кімнати через захмарні ціни на житло, вдається в питання, чи зможе вона коли-небудь насолоджуватися тим способом життя, який знала в дитинстві. Тридцятирічні, які працюють, платять величезні податки, щоб фінансувати життя літніх людей, які пішли на пенсію у розквіті сил. Витрати, пов’язані зі старінням, поглинають чверть ВВП Європейського Союзу, і ця цифра навряд чи зменшиться, оскільки Старий Континент старіє ще більше. Бути молодим європейцем означає відчувати себе мимовільним учасником міжпоколіннєвої афери.

Роль бебі-бумерів

Якщо європейська держава загального добробуту схожа на фінансову піраміду, то її фараонами є «бебі-бумери». Численне покоління, народжене у два десятиліття після 1945 року, віком приблизно від 60 до 80 років, хотіло б увійти в історію як перше за кілька століть, що не розв'язало війну, яка б зіштовхнула одну частину континенту з іншою. Соціологи напевно прославлятимуть 1960-ті роки, коли бумери намагалися замінити шовінізм рок-н-ролом. Але економісти судитимуть їх менш прихильно.

Бумери вибили собі щедрі пенсії, покладаючись на демографічні тенденції, які відтоді зійшли нанівець. Ці витрати зробили Європу млявою. Сьогоднішні дідусі та бабусі успадкували континент, який відбудовувався після війни; вони ж передадуть у спадок той, що потребує ремонту після шкоди, якій вони самі сприяли.

Найбільш очевидним виграшем у цій міжпоколінній афері є нерухомість, яку представники покоління бебі-буму придбали за копійки, а зараз коштує мільйони. Так, вони зробили це, позичивши гроші під шалені відсотки, але потім отримали прибуток, коли ціни на нерухомість продовжували зростати після погашення іпотеки. Навіть з урахуванням інфляції, вартість житла в Європі зросла на чверть лише за десятиліття, а орендна плата також зростає швидше, ніж доходи.

Результатом цього, окрім того, що представники покоління бебі-бумерів відчувають себе фінансовими геніями, хоча насправді їм просто пощастило, є те, що молодь не має можливості придбати власне житло. Частка європейців, які живуть у будинках своїх батьків аж до середнього віку, з часом неухильно зростала. Серед тих, хто народився у 1980-х роках, майже чверть все ще жила вдома у 30 років, що вдвічі більше, ніж серед тих, хто народився на два десятиліття раніше. Раніше володіння житлом було шляхом до фінансової незалежності. Тепер спадщина виглядає кращим варіантом — якщо вона коли-небудь надійде.

Порівняння соціальних моделей

Європа — далеко не єдине місце, де літні люди мешкають у дорогих будинках. Але її соціальна держава, що забезпечує підтримку від народження до смерті, переклала більшу частину витрат, пов’язаних зі старінням, на плечі молоді. У більшості інших багатих країн, зокрема в США, Японії та Південній Кореї, люди старше 65 років отримують більшу частину своїх доходів, трохи працюючи та користуючись приватними пенсіями, які вони накопичували протягом своєї кар’єри.

Натомість європейці рано залишають роботу, живуть довго і очікують, що держава, тобто нинішні платники податків, покриє витрати на їхні пенсійні плани. В Америці трильйони доларів, відкладені у приватних пенсійних фондах, забезпечили грошові ресурси для венчурних та приватних інвестиційних фондів, що, своєю чергою, дозволило американським компаніям вирости до гігантських розмірів.

У більшості європейських країн сьогоднішні пенсії виплачуються сучасними працівниками з очікуванням, що завтрашні, ще ненароджені працівники, переймуть естафету та будуть фінансувати своїх батьків, коли ті постаріють. (Частина цих витрат фінансується коштом державного дефіциту, який також доведеться одного дня погасити ще ненародженим.) Це означає менше капіталу для європейських компаній, що є однією з причин, чому в таких галузях, як технологічна, так мало великих компаній. Натомість є величезний незакритий дефіцит, який обтяжує державний бюджет.

Це не мало значення тоді, коли і економіка, і населення зростали, як пам’ятають з молодості діти «післявоєнного буму». Але зараз чисельність населення Європи досягла піка — не в останню чергу завдяки тому, що представники покоління «бебі-буму» започаткували тенденцію до народження меншої кількості дітей. У 1960 році на кожного пенсіонера в Західній Європі припадало понад п’ять працюючих. Зараз на кожного пенсіонера припадає лише 2,5 працівника. Результатом цього є те, що сучасна молодь усвідомлює, що вона повинна, принаймні частково, самостійно дбати про свою пенсію, як це роблять американці, на додачу до того, що доводиться платити за утримання своїх батьків. Єдиним іншим доступним варіантом поліпшення співвідношення працівників до пенсіонерів є залучення великої кількості мігрантів. Але спроби зробити це сприяли отруєнню європейської політики, піджививши неприємні правопопулістські партії.

Старіння виборців: не для молоді цей край

Ніхто не дорікатиме бумерам за збільшення тривалості їхнього життя. Але суспільство, що старіє, — це суспільство, яке дбає про сьогодення, а не про майбутнє. Середній вік виборців на останніх президентських виборах у Франції становив 52 роки, не в останню чергу тому, що літні люди частіше, ніж молодь, доходять до виборчих дільниць. Це лише на десять років менше від фактичного пенсійного віку.

Не дивно, що політики зробили пріоритети літніх людей своїми власними. Коли бюджети обмежені, завжди можна знайти гроші на захист пенсій та будинків для літніх людей; натомість набагато легше просунути скорочення витрат на освіту та інновації. «Майбутнє демократії дедалі частіше визначають виборці, які його не мають», — з сумом зазначає Максим Сбайхі, економіст у Club Landoy, французькому аналітичному центрі з питань демографії.

Ситуація могла б змінитися після пандемії COVID-19, коли молодь роками терпіла соціальні обмеження, головним чином заради захисту літніх людей. На жаль, за цю послугу їм досі не віддячили (хоча нині в Єврокомісії з'явився єврокомісар з питань «міжгенераційної справедливості»). Французький мислитель Раймон Арон колись застерігав, що старіюче суспільство — це суспільство, яке «переслідуватиме дух зречення». Цей втомлений настрій видається надто реальним для сучасних європейців, коли вони проходять повз черговий дитячий садок, який перетворюють на будинок для літніх людей.

Європа бумери економіка молодь пенсії тенденції

Підпишіться, щоб отримувати найкращі статті на e-mail (раз на два тижні)

Підписатися

Подивитись свіжий випуск