Як мінімізувати витрати від скорочення населення, — The Economist

Лише в останні роки економічні наслідки скорочення чисельності населення стали предметом серйозних дискусій. Японія, чисельність населення якої досягла піка у 2008 році, була першопрохідцем у цьому питанні, але відтоді до неї приєдналися багато інших країн: за даними ООН, налічується 63 країни зі скороченням населення, на які припадає 28% усіх людей, що жили у 2024 році. Серед них — Китай, Німеччина, Росія та Південна Корея.

Головне питання полягає в тому, чи слід нам турбуватися через скорочення чисельності населення. Мартін Вольф у статті для «Financial Times» стверджує, що «немає вагомих підстав» для такого побоювання. «Такий колапс, про який свідчить рівень народжуваності нижче одиниці, дійсно став би проблемою, — пише він. — Але рівень народжуваності [середня кількість дітей на одну жінку] у 1,5 або вище цілком прийнятний за умови трохи розсудливого планування». Такі аргументи є досить поширеними.

Щоб оцінити обґрунтованість цього порівняно оптимістичного погляду, слід розглянути два фундаментальні питання. По-перше, чи обґрунтовано очікувати прискорення зростання продуктивності або хоча б збереження його на незмінному рівні? По-друге, чи є «оптимальний рівень» народжуваності стабільним у різних країнах та з плином часу?

Досвід Японії

Щодо першого питання, ця думка ґрунтується на логіці, згідно з якою негативний вплив скорочення чисельності робочої сили на обсяги виробництва може бути компенсований технологічним прогресом, зумовленим демографічними змінами, насамперед у сферах штучного інтелекту та робототехніки, — або принаймні, що зростання продуктивності праці, яке визначає зростання доходу на душу населення, може залишатися незмінним. Це є класичним економічним аргументом. Я сам дотримувався цієї думки, будучи молодим економістом у 1980-х роках, коли це питання тільки починало обговорюватися в Японії.

Питання, яке дедалі частіше постає переді мною — і яке ґрунтується на багаторічних спостереженнях за економічним та соціальним розвитком Японії — полягає в тому, чи можливе прискорення зростання продуктивності праці або навіть збереження нинішнього стану речей в умовах стрімкого скорочення чисельності населення.

Однією з причин моїх сумнівів є вплив так званої «демократії сивого покоління». Виборці старшого віку, природно, віддають перевагу державним видаткам, які приносять їм користь — наприклад, програмам соціального забезпечення — над видатками на фундаментальні дослідження чи вищу освіту, позитивний вплив яких на економічне зростання проявляється значно пізніше.

По-друге, старіння населення зазвичай уповільнює темпи впровадження нових технологій у суспільстві. Постійно стикаючись із новими цифровими пристроями та новими способами виконання завдань, люди похилого віку постають перед більшими технічними та психологічними труднощами, ніж молодь. Вікові відмінності у швидкості впровадження технологій можуть зумовлювати значні міждержавні розбіжності у зростанні продуктивності праці.

По-третє, нерівномірні темпи скорочення населення в різних регіонах негативно позначаються на продуктивності. Навіть у районах, де населення скорочується, потрібно підтримувати мінімальний рівень витрат на інфраструктуру. Чим менше людей залишається, тим дорожче це стає, що знижує продуктивність. На загальну продуктивність економіки значний вплив має швидкість, з якою люди та капітал переміщуються з регіонів, що скорочуються, до тих, що розширюються. Глибока прив’язаність до місця народження та тривалого проживання обмежує таку мобільність.

Як щодо питання про те, чи є рівень комфорту для коефіцієнта народжуваності — наприклад, 1,5 — загалом стабільним? Тут варто згадати, як фактичні коефіцієнти народжуваності розвивалися в країнах із низькою народжуваністю. У 1990 році показник Японії становив 1,54, а Південної Кореї — 1,57. Сьогодні вони становлять 1,15 та 0,75 відповідно. Обидві країни перебували вище рівня комфорту ще 30 років тому. Врахуйте механізми, які поступово знижують рівень народжуваності, і саме поняття рівня комфорту стає ілюзорним.

Швидкість економічного зростання

Зниження народжуваності, хоча і є глобальним явищем, особливо помітно в Східній Азії. Це вказує на необхідність вивчення факторів, характерних для конкретних країн або регіонів, які діють поряд із загальносвітовими. Одним із таких факторів є «шлюбна санкція» або «материнська санкція» — зменшення доходу за все життя внаслідок перерв у кар’єрі жінки. Демографічні дослідження вказують на позитивну кореляцію між рівнем народжуваності та участю чоловіків у домашніх справах і догляді за дітьми: обидва показники є відносно високими у скандинавських країнах і відносно низькими в Японії та Південній Кореї.

Економічна історикиня Клаудія Голдін пов’язує зниження рівня народжуваності зі швидкістю економічного зростання. «Чоловіки отримують більше вигоди від збереження традицій, а жінки — від відмови від них» та прагнення більшої самостійності, — написала вона у своїй нещодавній статті. Ця невідповідність поглиблюється під час швидкого економічного зростання, що може сприяти зниженню народжуваності. Чи існує в суспільстві структурний механізм, який сприяє зниженню народжуваності? Якщо так, то виниклий у результаті цикл зворотного зв’язку, хоч і повільний, може стати проблемою. Соціальні норми знижують народжуваність, а подальші суспільні зміни — прийнята нова норма щодо кількості дітей — змушують її знижуватися ще більше.

Соціальна норма, мабуть, найкраще відображається у практиці зайнятості. Багато великих японських фірм довго працювали за так званої системи довічного або довгострокового працевлаштування. Наприкінці 1990-х років, зіткнувшись з екзистенційними загрозами після краху кредитної бульбашки, вони стали більше покладатися на працівників із неповним робочим днем, тимчасовими або строковими контрактами, які зазвичай отримують нижчу зарплату та менше пільг, ніж штатні працівники.

Наслідки були серйозними: набагато менше людей одружувалися. У 2020 році 28% японських чоловіків у віці 50 років ніколи не перебували у шлюбі, порівняно з лише 3% у 1980 році. В Японії, на відміну від західних країн, народження дітей поза шлюбом є надзвичайно рідкісним явищем. Тому зниження рівня народжуваності було зумовлене головним чином зростанням кількості неодружених людей, а не тим, що сімейні пари мають менше дітей. Саме тому в Японії не відбулося третього бебі-буму, коли «друге покоління бебі-бумерів» — діти покоління, народженого між 1946 і 1949 роками — досягло шлюбного віку.

Рівень комфорту для коефіцієнта народжуваності може існувати, а може й ні. В усякім разі «розумне передбачення» є вирішальним. Воно має ґрунтуватися на аналізі, що враховує складні взаємозв'язки між демографією, суспільством та економікою.

Найскладнішим аспектом «розумного передбачення» є питання, як заручитися підтримкою людей похилого віку. Звернімося до проблеми, що менша кількість дітей, природно, означає меншу кількість онуків. Приблизно 13 % японок, народжених у 1935 році, не мали онуків. Прогнозований показник для жінок, народжених у 2000 році, становить 45 %. Люди похилого віку, звісно, воліють отримувати належне забезпечення в рамках програм соціального захисту, але водночас вони турбуються про фінансове навантаження на майбутні покоління.

Іншими словами, люди є одночасно егоїстичними й альтруїстичними. Однак із послабленням зв’язків із майбутніми поколіннями літні виборці все менше схильні підтримувати довгострокові рішення — і охочіше миряться з бюджетними дефіцитами, які лягають тягарем на плечі цих майбутніх поколінь. У міру того, як низький рівень народжуваності зберігається, баланс між егоїзмом та альтруїзмом у суспільстві може зміститися. Щоб орієнтуватися в цих змінах, знадобляться в рівній мірі здоровий глузд і передбачливість.

демографічна криза дослідження економіка народжуваність тенденції

Підпишіться, щоб отримувати найкращі статті на e-mail (раз на два тижні)

Підписатися

Подивитись свіжий випуск