10 поразок Путіна: аналіз британського стратега Тімоті Еша про провали РФ у війні проти України
Науковий співробітник Chatham House та стратег у RBC Bluebay Asset Management Тімоті Еш переконаний, що на початку п'ятого року повномасштабної війни стає дедалі очевиднішим, — Путін стратегічно програв, попри те, що бойові дії тривають. Texty.org.ua наводять переклад колонки автора.
Через чотири роки після початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну і майже через 12 років після анексії Криму варто поглянути назад і подивитися, наскільки це все далеке від перемоги для Путіна.
По-перше, приниження, що Росія, яка вважалася супердержавою, мала переважну (або так ми всі думали) військову перевагу над Україною і яка, як передбачалося, мала здобути повну перемогу над Україною за лічені дні, все ще застрягла у війні, яку, здається, не може виграти.
Уявіть собі: Україна, країна без НАТО, розгромила російський Чорноморський флот, змусивши його жалюгідно ховатися в портах на сході моря, подалі від його буцімто «рідної домівки» в Севастополі. Сам Севастополь опинився під вогнем українських атак і більше не є безпечним для росіян — а проте анексія Криму у 2014 році мала б якраз убезпечити півострів від «зазіхань НАТО». Росія не бачить НАТО в Криму, натомість вона бачить Україну, яка атакує його настільки запекло, що перебування там стало неможливим.
І війна мала нібито захистити «батьківщину», але українці зуміли перенести бойові дії на територію Росії, запустили незліченну кількість ракет і БпЛА вглиб РФ, а також вивели з ладу значну частину російських нафтопереробних заводів.
По-друге, неспроможність Росії здобути вирішальну та швидку перемогу над Україною підірвала її глобальний статус. Тепер вона — очевидний «молодший партнер» Китаю, змушений випрошувати зброю та війська в Ірану та Північної Кореї навіть для того, щоб просто захистити власну територію.
По-третє, міф про могутність російської військової сили розвіявся на очах. Те, що Україна, часто використовуючи західне обладнання другого або третього покоління, змогла стримати Росію з її технікою четвертого чи навіть п’ятого покоління, говорить саме за себе. Російські військові технології виявилися другосортними, а закордонні продажі зброї РФ обвалилися з десятків мільярдів на рік до жалюгідних крихт. Країни тепер стоять у чергах за американськими Patriot, а не російськими С-400. Туреччина навіть зараз намагається вигадати, як позбутися куплених С-400, щоб повернутися в ланцюжок постачання американських F-35. Індія купує французькі винищувачі замість російських аналогів, на які вона покладалася десятиліттями.
По-четверте, загрузнувши у війні в Україні, яку вона не може виграти, Росія виявилася неспроможною надати військову підтримку своїм колишнім союзникам, що опинилися під ударом, — включно з Асадом у Сирії, Іраном та Мадуро у Венесуелі. Росія втрачає своїх проксі-партнерів одного за іншим, бо не може виділити військові ресурси, щоб допомогти їм у скрутну хвилину. Ми також бачили це під час нещодавньої фінальної війни в Нагірному Карабаху, де Росія не змогла виконати зобов’язання щодо безпеки перед Вірменією. Вразливість російського заліза знову була викрита турецькими та ізраїльськими військовими технологіями.
По-п’яте, людська ціна війни для Росії є колосальною. Західні оцінки свідчать про понад мільйон втрат, зокрема сотні тисяч загиблих. Хоча Путіну байдуже до життів, а основний тягар втрат несуть бідні регіони (зокрема мусульманський південь Росії), зрештою травма такої величезної частини населення повернеться (буквально) додому, щоб переслідувати Путіна. Мільйони ветеранів вимагатимуть величезних пенсій, соціального забезпечення та догляду — якщо тільки вони не хочуть спричинити колосальні соціальні проблеми та навіть політичні виклики для режиму. Можливо, Путін тепер застряг у війні, яку не може закінчити, бо кінець війни змусить його відповідати на питання: чому Росія зазнала таких приголомшливих втрат і заради чого?
По-шосте, економічні витрати Росії величезні — за оцінками, вони значно перевищили 1 трильйон доларів, а можливо навіть у кілька разів більше. Врахуйте втрату 330 мільярдів доларів активів Центробанку та відплив капіталу в кілька сотень мільярдів після повномасштабного вторгнення та введення санкцій. Додайте сюди ринкові втрати на російських ринках боргу та акцій. Крім того, є негативний вплив санкцій на зростання — ймовірно, мінус 1% ВВП щороку, починаючи з 2021-го (або навіть раніше, з моменту анексії Криму у 2014-му). Для економіки обсягом 2,5 трильйони доларів кумулятивні втрати можуть становити кілька сотень мільярдів. І, нарешті, фактична вартість війни: витрати на оборону, ймовірно, зросли з 50–60 мільярдів доларів на рік до майже 250 мільярдів щорічно або й більше.
Для відносно невеликої економіки, обмеженої санкціями, це спричиняє важкий вибір: гармати замість масла. Скорочення та стагнація у величезних секторах економіки, безнадійні борги та рецесія йдуть пліч-о-пліч із бумом у воєнних галузях. Додайте до цього соціальні витрати — виплати по 30–50 тисяч доларів на кожного новобранця, підтримку поранених та демобілізованих. Для економікизагалом це означає низьке зростання, вищу інфляцію, дефіцит бюджету, високі відсоткові ставки та загальне збіднення людей. Менше споживання та більше витрат на сектори, які майже нічого не додають до реального добробуту населення.
Путін робить росіян біднішими, набагато біднішими, і чим довше триватиме війна, тим гіршою ставатиме ситуація.
По-сьоме, і це взаємопов'язано, Росія втягнула себе в гонку озброєнь із Заходом, яку вона просто не може виграти. Росія може витрачати 250 мільярдів доларів на рік на оборону проти приблизно 100 мільярдів доларів з боку України, але Європа зараз нарощує витрати до 2% ВВП, потім до 3,5%, а зрештою і до 5%. При європейській економіці у 25 трильйонів доларів це наближатиметься до 1 трильйона доларів — або 40% від розміру всієї російської економіки. Тут відчуваються відтінки пізнього СРСР та його остаточного краху після невдалої військової інтервенції в Афганістан та програшу в гонці озброєнь НАТО.
По-восьме, щодо НАТО: Путін стверджує, що вдерся в Україну, щоб зупинити розширення Альянсу, але через це вторгнення він отримав більше, а не менше НАТО на своєму кордоні з приєднанням Швеції та Фінляндії. Як зазначалося вище, принаймні європейське НАТО зараз переозброюється шаленими темпами, щоб протистояти російській загрозі. І пам’ятайте, що і Швеція, і Фінляндія до російського вторгнення мали міцний позаблоковий/нейтральний статус. Але тепер вони бачать головну загрозу своїй безпеці саме з боку Росії.
Аналогічно, зміна сприйняття ризиків у континентальній Європі є разючою. П'ять років тому, я думаю, німецький чи скандинавський істеблішмент — чи навіть народна думка — не вважали Росію головною та екзистенційною загрозою для Європи. Але зараз у Німеччині, Данії, Франції чи Швеції абсолютно зрозуміло через посилену увагу до витрат на оборону або підтримку України, що вони розглядають Росію як свою найбільшу екзистенційну загрозу. Путін згуртував Європу проти себе та об’єднав європейську думку на підтримку України та ширшої оборони Європи.
По-дев’яте, як не дивно, Росія напала, бо була стурбована військовою загрозою з боку України — хоча у 2014 році Україна мала лише кілька сотень боєздатних військ, і вони були погано озброєні. Але через вторгнення Україна переозброїлася і представляє тепер 800-тисячну армію, ставши однією з найпотужніших військових сил у Європі, здатною не лише захищатися протягом чотирьох довгих років атак, а й переносити війну на територію Росії.
І хоча Путін спрямував дискусію про війну в русло боротьби проти розширення НАТО в Європі, членство України в НАТО є менш важливою історією, ніж те, як Україна стала оплотом європейської оборони. Це вже не той випадок, коли європейське НАТО стає на захист України проти Росії, а усвідомлення Європою того, що їхній найкращий захист від Росії — це Україна, і забезпечення того, щоб вона не програла цю війну. Звідси й величезні фінансові зобов'язання Європи перед Україною, що покривають повну вартість у 100 мільярдів доларів на рік для фінансування України в цій війні.
По-десяте, якщо війна мала повернути Україну в російську орбіту, то ми, я думаю, далі від цього, ніж будь-коли. Якщо у 2013 році опитування громадської думки в Україні все ще демонстрували слабкі антиросійські настрої, то після десятиліття чи більше жорстоких нападів українське населення чітко визначилося зі своєю орієнтацією. Переважна більшість хоче глибшої інтеграції із Заходом, і лише одиниці все ще дивляться в бік Росії. І якщо у 2014 році почуття національної ідентичності в Україні було не надто сильним, дії Росії створили його. Вони допомогли викувати почуття української ідентичності та чітке бажання мати окремий від Росії шлях. Це було далеко не так очевидно у 2014 році. Дії Путіна викували в Україні націю, яка все ще може перемогти Путіна та Росію. Досі цілком можливо, що війна в Україні може призвести до усунення Путіна саме через усі вищеописані провали. Я не впевнений, що це основний сценарій, але це не є неможливим і, ймовірно, було б найшвидшим шляхом до завершення цієї війни.
