Кримська молодь хоче повернутися до України. Історія 20-літньої Поліни, яка 10 років готувала втечу з окупації
20-річна Поліна виїхала з окупованого Криму через три країни, з протермінованим російським паспортом і українським свідоцтвом про народження. Спершу до Казахстану, там попросила політичного притулку. Далі — звернення до українського Консульства, очікування на посвідчення для повернення в Україну і, за два місяці та з допомогою волонтерів, вона приїхала до Києва.
Зараз дівчина чекає на отримання українських документів і хоче йти на службу до війська. Свою історію Поліна розповіла Суспільне Крим. Texty.org.ua наводять ключові фрагменти розмови.
— Коли росіяни окупували Крим, тобі було 9 років. Що ти пам’ятаєш?
Навесні вони почали дуже агресивно окуповувати. У нас були мітинги і за Росію, і за Україну. І от Керч, в якій я на той час жила, вона була поділена на два табори. Я вибачаюсь, ви живете в Україні, але чому ви висловлюєтеся за Росію? Мені це ще тоді не сподобалося. Хоч я ще була дитиною. Якось виходимо з мамою на балкон, я дивлюся: їде колона російських танків з боку порту. Кажу: “Що це, мам? Війна починається?”. Мама відповідає: “Це російська техніка”. Я кажу: “Що російська техніка в Криму робить? Що росіяни забули в нашому українському Криму?”. І потім, як з’ясувалося, вже і прапори на російські змінили. І загалом все дуже швидко стало російським. Все українське дуже швидко потрапило під заборону.
— У тебе прекрасна українська мова. Як ти її вивчала?
Я додатково вивчала. Не буду казати, що якимось магічним чином її знаю. Я нею могла розмовляти з дуже раннього дитинства. Хоча у нас вся родина російськомовна, але мені українська завжди більше подобалася. Бо російська — дуже груба. Вона мені негарна, а українська мова красива і нею дуже легко розмовляти. Я люблю співати, тому я співала українською, фільми дивилися, книги читала. Мені дуже подобається українська поезія.
— Поліно, звідки у тебе така любов до України?
З дитинства є відчуття, що є своя країна, справжній дім, у якому тобі комфортно. Це близьке по духу суспільство. Ми справді волелюбні. Я вважаю, що ще не зовсім за духом українка, бо у нас люди — це ті, які можуть самоорганізуватися і за один день збір зробити на мільйон гривень. А у тих, хто довго пробув в окупації, напевно, трішки “промиті” мізки, ми ще чогось боїмося, ми більш закриті. Тобто на нас позначається російська культура, і ми її мимоволі на себе переймаємо, бо ми більш боязкі, більш задавлені Росією. Ми трішечки перетворюємося на росіян, а по людях, які тут, видно, що вони взагалі нічого не бояться. Сильний і сміливий народ, частиною якого насправді дуже хочеться стати.
— Поліно, як у школі ставилися до твоєї позиції — однолітки, вчителі?
Про мою позицію знали всі — я ніколи її не приховувала. Я завжди відкрита у своїх поглядах. На уроках літератури, якщо давали вільний вірш, або на уроках історії — вільну тему, я завжди намагалася "протягнути" щось українське. Вірші улюблених українських поетів або з історії про українську боротьбу. Я була готова до будь-якого питання. Мене дуже ненавиділа вчителька історії — вона не хотіла, щоб я приходила на уроки. Так само мене не любив учитель ОБЖ. Директорка викликала мене до себе, потім — батьків. Батьки сварили мене вдома, а наступного дня все повторювалося.
Найпоказовіше було, коли у нас почали вводити так звані “державні програми” — у перший рік окупації. Вони намагалися просто втовкмачити пропаганду в голови, і все це супроводжувалося обов’язковим прослуховуванням гімну Росії. Я, як завжди, проспала і не прийшла. Директорка запитала: чому ти не прийшла слухати гімн? Я відповіла прямо: "Я не хочу слухати російську маячню". Після цього знову викликали батьків. У якийсь момент мене “заспокоювала” половина школи. І тоді адміністрація зрозуміла: краще зі мною взагалі не говорити про все, що пов’язане з Україною. Але я сама починала ці розмови — і все знову повторювалося.
— Коли в тебе з’явилися перші думки про виїзд з Криму?
Насправді дуже давно, напевно, ще років з десяти. Але чіткий план з’явився тільки у 2025 році. Я зрозуміла, що більше нічого не зможу зробити, залишаючись у Криму. Що б я там не робила — цього буде недостатньо по внеску чи користі для моєї країни. Я просто вирішила: приїду сюди, вивчу все, що мені потрібно, і буду стабільно працювати тут. Щоб розуміти, що я нарешті щось роблю для України, і не відчувати провини за те, що так довго була бездіяльною. Зараз я намагаюся надолужити все, що згаяла з 22-го року.
— Поточню, що наша редакція звернулася до Міністерства закордонних справ із запитом, з проханням прокоментувати ситуацію Поліни. Чому консульство України в Казахстані не допомогло отримати посвідчення на повернення і як загалом кримчани, які не мають українських паспортів, але хочуть повернутися на територію України можуть це зробити? Відповіді поки не отримали але чекаємо і сподіваємося на неї найближчим часом.
Так, бо насправді — це дуже важке і важливе питання, бо дуже багато кримчан, які досі зберігають вірність Україні. Дехто через свої погляди можуть опинитися в ситуації, коли їм потрібно буде виїжджати з Криму. Є ті, хто просто хочуть повернутися до України, але не можуть це зробити навіть зараз. Я знаю про таких людей, ми з ними спілкуємося. Їм намагаються допомогти. Але знову ж таки, намагаються допомогти лише волонтери. Треба розуміти, що такі питання, такі проблеми виникають не тільки у кримчан. Вони виникають у людей з Донбасу, вони виникають у людей з Херсонської області, Запорізької, з будь-якої окупованої території. Бо немає жодних механізмів, які допомагають повернутися.
І виникає питання: "Чи взагалі потрібні люди з окупованих територій? Чи взагалі потрібна молодь?". Бо якщо працювати в такому темпі, то, можливо, ми втратимо скоро весь молодий ресурс з Криму. Це дуже важливий ресурс насправді, бо ми змотивовані. Ми реально хочемо повернутися до України. Ми хочемо бачити свої території кримськими. Ми хочемо бачити себе українцями. Але ми просто не можемо отримати елементарно паспортів. Я вважаю, що нам потрібно звертати на це увагу, потрібно робити більше, а далі ви здивуєтеся, наскільки ці люди виявляться потрібними і мотивованими, щоб зробити щось для цієї країни.
