Берлінський блекаут показав «енергетичну крихкість» ЄС. Як Україна може допомогти Європі (ПОГЛЯД)

Берлінський блекаут – це насправді історія про те, як Європа поступово усвідомлює власну крихкість перед загрозою гібридних і фізичних атак на критичну інфраструктуру. Як ефективніше перейти від усвідомлення до дій? Коротка відповідь: залучити Україну. Бо без нас в перспективі 3-5 років навряд чи вдасться стверджувати про європейську енергетичну стійкість. Її розбудова і для України, і для ЄС – один з поки що недооцінених аспектів нашої інтеграції.

А берлінський кейс вартий окремої уваги, тому що він є типовою ілюстрацією європейської “крихкості”. Адже очевидно, що диверсії для Європи, на жаль, ризикують стати буденністю.

Що сталося

Отже, коротко – що сталося? Ліві екстремісти з Vulkangruppe в суботу, 3 січня, пошкодили одразу 5 (!) високовольтних ліній електропередачі класом напруги 110 кВ, які забезпечували видачу потужності з Ліхтерфельдської ТЕЦ. Та ще “ліг” з добрий десяток ліній меншого класу напруги (10-30 кВ). Заодно пошкоджень зазнали теплотраси і водоканальні мережі – все прокладено в одному кабельному каналі. Результат – добре відомий українцям і шокуючий для німців: південно-західний район Берліну у блекауті, 45 тисяч домогосподарств опинилися без світла, частково тепла, води і все це взимку. Вже заживлено 10-15% споживачів, але місцевий обленерго Stromnetz Berlin прогнозує, що ремонт триватиме не менше 5-6 днів – світло обіцяють повернути не раніше четверга, 8 січня.

Багаторічна європейська модель управління енергосистемами, оптимізована під стабільні умови та низький рівень фізичних загроз, сьогодні виявляється вразливою перед загрозою криз, атак і диверсій

Якщо відкинути українську зловтіху та числені коментарі “тю, наші б енергетики за лічені години б полагодили”, виникає питання: а чому так довго? І от тут починається найцікавіше: багаторічна європейська модель управління енергосистемами, оптимізована під стабільні умови та низький рівень фізичних загроз, сьогодні виявляється вразливою перед загрозою криз, атак і диверсій. Те, що вважалося логікою ефективності, економічної доцільності та безпеки у мирний час, у новій реальності стає джерелом додаткових ризиків. Це не означає, що європейці “слабкі” і “нічого не розуміють”. Це означає, що у Європи та України є спільна низка завдань для вирішення.

Лише деякі елементи “енергетичної крихкості”:

Повертаючись до Берліна. Немає резервних альтернативних ліній електропередачі такої потужності, які дозволять заживити густонаселений район Берліну. А як же принцип Н-1, який є золотим стандартом надійності енергосистеми? Цей принцип по суті означає, що кожен об'єкт повинен мати “двійника”, який здатен його замінити. А його формально було дотримано: кабелів же було 5, значить, якщо 1 вийде з ладу, є ще 4 для резервування. Бо ситуації, коли одразу 5 високовольтних кабелів виходять з ладу, просто не може бути. А ще економічно доцільно і високовольтні кабелі, і теплові, водоканальні мережі прокладати в одному каналі. Бо парадигма світу, в якому досі жила Європа, “ніколи знову війна” енергетичною мовою звучить так: “ніхто ніколи не буде нападати на критичну інфраструктуру”. Така топологія високовольтної мережі, закладена ще на початку ХХ століття, притаманна не тільки Берліну, але й більшості європейських столиць і великих міст із багаторічною історією, особливо в країнах західної та північної Європи.

Знов до Берліна і не тільки. Історично, в країнах Європи розподільча мережа в населених пунктах (система розподілу) від 70 до 90% – підземна, а не повітряна. Чому? Одна з ключових відповідей, особливо у Німеччині, – NIMBY. Логіка людей така: хочете будувати електричні лінії чи об'єкти? Чудово, але Not In My Back Yard. Тобто не в моєму селі, місті, громаді, регіоні. Бо екологія, електромагнітний вплив, небезпека для людини. Додайте стійкість підземних мереж до погодних умов. І вуаля – європейці готові витрачати більше при будівництві (наприклад, вартість 110 кВ лінії на км в середньому в 3-5 разів вища, ніж аналогічної повітряної 110-ки), проводити технологічно значно складніші ремонти (відповідно й довші) і по 10-15 років чекати дозволів на будівництво енергооб’єктів. У підземної мережі є свої переваги, але така інфраструктура менш стійка до атак і диверсій – пошкодження в одному місці засобами значно дешевшими ніж БПЛА може вивести з ладу цілий енерговузол (доведено Берліном).

Світоглядний підхід “ніхто ніколи не буде…”, до речі, відкриває більш серйозні прогалини у безпеці європейських енергосистем. Лише один, але доволі промовистий приклад зі сфери фізичної безпеки інфраструктури. Історично у більшості європейських країн високовольтні підстанції – це автоматизовані об'єкти, які управляються дистанційно (принагідні вітання кіберзахисту) або з мінімальним персоналом та охороною, часто без відеоспостереження і невисокими парканами з сітки-рабиці. Бо економічно доцільно, а вандалізм та технічні аварії – це надзвичайно рідкісні випадки. Тому і ремонтні бригади висококваліфікованих і дороговартісних інженерів немає сенсу тримати в штаті, краще аутсорс. Ну бо рідкісні випадки.

Ще в 2022-2023 роках наші питання до європейських енергетиків на кшталт “А що як хтось дістане з рюкзака коктейль Молотова і жбурне в автотрансформатор, який через сітку в зоні досяжності? А чи є чим його швидко замінити, чи є кому його швидко замінити, і чи продумані резервні схеми?” скоріш викликали у них бажання викликати українцям бригаду санітарів. Бо див. п.1 – “ніхто ніколи не буде нападати на критичну інфраструктуру”. Я нещодавно поцікавилась, а хто з операторів енергосистем Європи вжив за цей час найбільше заходів щодо посилення хоча б фізичної безпеки високовольтних об'єктів. Відповідь очевидна – ті, хто найбільше усвідомлюють загрозу: Польща, країни Балтії, Фінляндія та інші країни Північної Європи.

Стандарти енергетичного світу і підходи до управління енергосистемами в Європі відстають від реалій “на землі”. Зокрема, в 20 роках ХХІ століття через “зелений” перехід і бум технологій з ВДЕ почали змінюватися фізичні параметри і реакції енергосистеми на ті чи інші чинники. І тільки повний блекаут в Іспанії та Португалії весною 2025 року, коли в одній точці зійшлося декілька фізичних факторів разом із високим рівнем “зеленої” генерації, став каталізатором для початку (!) високорівневого технічного діалогу про зміну підходів до збалансування енергосистем в енергетичному ЄС.

А як лікувати крихкість? Коротка відповідь – за українськими рецептами.

Підхід Ukraine Facility Platform: запорука інтеграції України в ЄС – співпраця заснована на українських та європейських перевагах та win-win результатах. І тут Україна – не лише реципієнт європейської допомоги на відновлення енергетики. Український досвід помножений на вміння європейців планувати та виконувати середньострокові стратегії може дозволити створити стійкі та масштабовані:

а) системи захисту енергетичних об'єктів в ЄС (як фізичний захист, так і ППО, взаємодія енергетиків та військових),
б) системи тренування, підготовки та навчання персоналу щодо реагування на кризові ситуації та пришвидшення темпів відновлювальних робіт, ліквідації наслідків атак,
в) формування спільних запасів та фондів критичного обладнання,
г) балансування енергосистеми, коли швидко втрачаються її елементи, виникають збурення та коливання і т д.

У такій співпраці Європа для нас – теж не лише фінансовий донор. Їхній досвід регіонального розвитку та сучасні технології “озеленення” енергетики, розбудови електростанцій на біомасі, маневрових потужностей, систем накопичення може дозволити Україні побудувати 3-й і не менш важливий елемент нашої енергетичної стійкості, ніж ППО, – децентралізовану генерацію в українських регіонах.

Ця співпраця постійно відбувається на рівні енергетиків окремих країн та об'єднання операторів європейських енергосистем, але не ведеться Україною на політичному загальноєвропейському рівні системно. А варто б поквапитись – бо може статися так, що в найближчий перспективі вміння енергосистем “виживати” під атаками може стати важливим фактором стійкості та безпеки не тільки України, а всієї Європи.

Берлін безпека європи гібридна війна досвід України енергетика