Оборонець «Азовсталі» уник полону і рік партизанив в окупації, але досі має справу про «дезертирство»

Сховався у каналізації

Головний спогад із «Азовсталі» – це перша година після того, як я сховався в каналізаційній системі. З цього все почалося. Спочатку ще на адреналіні, до кінця не усвідомлюючи, що зі мною відбудеться навіть за декілька годин. Але думка, що я маю це зробити, мною керувала.

Шалене серцебиття, дуже загострений слух, чуєш навіть те, що, здається, раніше не чув. І вжух – я вже в люку, кришку натягнув на місце, і все, я в маленькому сховищі. Ось з цього починаються мої всі спогади.

Очікування «Іловайська-2»

Коли Маріуполь був уже в оточенні, я розумів, що, швидше за все, навіть якщо нам дозволять виходити, то це все закінчиться «Іловайськом-2» або чимось подібним.

Коли стався «Іловайськ», я вже проходив службу і якраз перебував поряд з тими місцями, де наших хлопців під час виходу колон розстрілювали. Всі, хто зміг, виходили полями, і коли доходили до наших позицій... Я бачив цей жах, цих хлопців, які без води, без їжі по полях повзли достатньо велику відстань.

Тому я розумів, що, швидше за все, навіть якщо нас будуть випускати, то під час виходу колон ми будемо знищені.

«Добровільно не здамся»

Я говорив зі своїм керівником, який, на жаль, загинув. І сказав йому чітко: якщо дійдемо до фінальної точки – я в полон не піду. Я розумів, що з 2014 року на мене вже є справи (на окупованих територіях – ред.), мене точно катуватимуть, допитуватимуть. І я не знав, чи витримаю. Якщо вже попадусь – то так, але добровільно не здамся.

Пан Куцук відповів: добре, якщо вже буде крапка – тоді так. Але поки немає наказу про припинення оборони, ми – підрозділ і ми обороняємось. Я сказав: саме так, я з цим абсолютно згоден.

Тоді вже ходили чутки, що нібито припливе якийсь корабель із Туреччини й усіх нас евакуюють. Гарна казочка, щоб ми ще тиждень чи десять днів потримались. Можливо, це тоді й допомогло, але я відразу зрозумів, що цього не буде.

День полону

Я пам’ятаю цей день. Наш старший пішов до керівництва, повернувся й сказав: готуємось, хлопці, завтра здаємось у полон. Уже того дня почали виводити поранених – окремо, колоною, а потім сказали: завтра наша черга.

Мурахи по шкірі. Мій мозок був настільки втомлений, що відключався – навіть думати було важко. Ходиш і намагаєшся тримати себе в руках, вдихати глибше, щоб наситити мозок киснем і він краще працював.

Я всю ніч не спав. Останні приготування. Ще раз все обдумував – так чи ні, чи краще разом з усіма. У мені боролися два «я»: одне казало – усі йдуть у полон і ти йди, інше – ні в якому разі. Думав, як зробити так, щоб навіть якщо всі вийдуть і помітять, що одного не вистачає, то нічого не сказали. Для мене це був переломний момент – коли вирішив, що залишаюся на заводі самостійно.

Зранку, щойно зійшло сонце, ми порозбирали й зіпсували всю нашу зброю, всю техніку. Але потім я дивився, як половина техніки навіть завелася. Можливо, з труднощами, але орки змогли завести половину техніки. Ми навіть не встигли її спалити.

У поліетиленові мішки склали тіла наших загиблих побратимів – підписали, промаркували. Бо ми мали виходити в полон, а гуманітарні місії, коли зайдуть, повинні були розмінувати завод і забрати тіла, щоб потім передати їх батькам уже на підконтрольній території.

І я пішов допомагати. Для багатьох це було психологічно занадто важко, бо це ж тіла наших хлопців. А я... не те, щоб звик, але якщо вже прийняв свою смерть, то до чужої ставився простіше. Тоді вже якось легше це сприймав.

Потім написав записку: «У моїй смерті нікого не виніть. До побачення». Це була така собі передсмертна, прощальна записка. Потім зірвав парочку гранат – щоб всі чули, що тут щось гепнуло, і думали, що я загинув. І все. Після цього перша група зібралася за списком і потихеньку рушила пішки дорогою.... Я дивився на це все і думав: ну от, перші пішли...

І після цього – «Добрий день, люку». Сховався там, познайомився з його мешканцями. Спочатку думав, що там вуж, а то була жаба. І ще муха – вона не вилітала, жила там і гуділа. Я їй кажу: «Не гуди, мені треба послухати». Вона – чікс, і тихо. Я сміявся сам із себе, але справді з нею розмовляв. І вона мене ніби розуміла.

Як і куди вийшов із «Азовсталі»

Був рейд – вони ходили зовсім поруч, мій люк був за три кроки, а може, й ближче. Думаю, ну, все, полон – так полон. Уже куртку вдягнув, теплі шкарпетки – щоб не замерзнути, коли витягатимуть. Пройшли – думаю, окей, можна роздягтись.

Я позаписував їхні маршрути по заводу. Пам’ятаю: тиша – і раптом вибухи. Через хвилин двадцять приїжджає патруль, усе прочісують. А це собака підірвалася на розтяжці. І я такий: от значить, крім наших розтяжок, з’явилися їхні. Добре – переставив метрів на п’ятдесят раніше, їм потрібніше. І потім та розтяжка спрацювала – чув, як рвонуло, був кіпіш.

Минуло три тижні – я вже міг пересуватися по території. Уже познаходив усе, що наші полишали – трохи їжі, трохи речей. Потім почав дивитися периметр, думаю: так, куди ж виходити? Бачу – там стоять, там стоять. Єдине, чого не бачу – чи є патруль за шлаковою горою.

Думаю: «Обпливу – подивлюся. Вийду вглиб моря, а потім уздовж берега пропливу, обпливу цю шлакову гору. Якщо там нікого немає – причалю, і там уже буду в тилу». Отакий у мене був план.

Перевірив температуру води: біля берега був заливчик, і там тепленька вода. А це ж початок червня, тільки-тільки.

Все – накачав цю камеру, прив’язав сумку, той мішок для тіл загиблих, замастив герметиком блискавку, щоб шви були герметичні. Це була звичайна камера від вантажівки, обплетена – типу як баскетбольна сітка, тільки без отвору, яка заходила у воду.

Було десь 6 червня. Все, я випливаю на цьому плоту в тил. Відплив від берега – там вода прохолодніша, мене починає відносити, і я чую автоматну чергу у воду. І розумію: а, мабуть, на шлаковій горі таки є якийсь патруль, якого я не бачив, бо не знав, що саме за нею.

Мабуть, вони просто стріляли в бік води, а звук по поверхні так розходиться, що здається, ніби біля мене. А насправді – десь далі, значно далі. Просто накрутив себе, що вони мене побачили. Значить, не побачили. Можу вийти – і вже не по воді, а по периметру заводу. Приготувався. І вже наступної доби – пішки вийшов.

Виходжу – місто згоріле вщент, у руїнах. У першому ж гаражі – купа сміття, усього навалено. Легенько сховався. При собі – ніж, пістолет, гранати, такий мінімальний набірчик.

Бачу, що хтось починає ходити по гаражах. Я вже на стрьомі, думаю – зараз буде контакт, але не розумію, хто це. Виявилося, місцеві – теж ходять, шукають щось поїсти, що можна додому притягнути. Познайомилися, вони мене двома-трьома картоплинами нагодували – коротше, залишилися всі задоволені. Я запитав про обстановку в місті – вони розповіли, де блокпости, де що стоїть. Бо вже вільно пересуваються. Показали, де треба пройти фільтрацію, щоб отримати талончик – і тоді можна спокійно ходити по місту.

Я не проходив фільтрацію, але я намалював собі такий талончик. Треба гарно вчитися в школі – і воно колись вам знадобиться.

У Маріуполі я провів буквально кілька днів. Після цього зв’язався зі своєю знайомою – розповів їй історію, що я – не військовий, що мені потрібна допомога. Вона погодилася і мене вивезла.

У мене був телефон із російською сім-картою. Ми раніше взяли в полон російського військового – це був його телефон. Тож, коли треба було проходити блокпости, у мене був цілком «правильний» телефон: російський номер, купа фотографій із території Росії, зв’язки, контакти – ідеально.

Людина, якій я подзвонив – це була Валентина Заярна. Вона й досі перебуває в полоні, і невідомо, коли повернеться. Це – дуже чуйна жінка, яка готова була допомагати будь-кому, аби врятувати життя чи здоров’я іншої людини. Я знав її ще до того, тому звернувся саме до неї. Вона погодилася, щоб я трохи пожив у неї. Але це «трохи» затягнулося більш ніж на рік.

Рік в окупації

Основну частину дня я приділяв тренуванням – щоб підтримувати витривалість і силу. Плюс постійно відстежував новини – що відбувається в Україні, на окупованих територіях і в Росії.

Також, це була як робота: відстежував рухи – хто їздить, куди, скільки. Якщо йшов нічний потяг – рахував вагони, дивився, в якому напрямку.

Їхні підрозділи (росіян – Ред.) розквартировані по селах, у посадках. Приїхали – стоять, чекають, що скажуть. Більшість п’ють, хтось на рибалку ходить. Вони не стежать за периметром, не слідкують за технікою. А хто її в полі візьме?

Я знав, як горить трава – вже якось пробував. Підійшов – нікого немає, САУ стоїть у полі, чирк – і все. Для цього, крім запальнички, майже нічого й не треба.

Згоріла так, що пів села дивилось. Відкрилася всередині, як консервна банка – там був повний боєкомплект, розліталося все навкруги. І до сьогодні це як пам’ятка стоїть – нагадує, що так теж буває.

Збір даних був – наші краще розуміли, що відбувається в тилу: залізничні вузли, куди йшло постачання пального й боєприпасів на окуповані райони – Макіївка, Донецьк, Іловайськ.

Переслідування ФСБ і арешт

Мене затримали, коли мала прийти посилка з паспортом і тим, що мені було потрібно для реалізації планів щодо допомоги нашому контрнаступу. Коли вона прийшла в місто, я схитрував і попросив Валентину Заярну, щоб вона її забрала – бо якщо вона сама не знає, що в посилці, то до неї претензій не буде.

Але за цією посилкою вже спостерігали співробітники ФСБ. Вона поїхала, і ми говорили по мобільному, я казав, куди йти. Чую, що вона заходить – і починається: ой-ой-аяй. Я розумію: її затримали. Думаю: може, відпустять.

Я сказав її сину Кості, мовляв, я піду погуляю, якщо ввечері все буде ок, то зав’яжи білий пакет на ручці дверей, щоб я зрозумів, що все гаразд. Я відійшов на кілька будинків через сусідній двір – там був закинутий сарай. У мене був бінокль, одяг, спорядження – я знав, що можуть прийти.

Я спостерігаю, як приїжджає вона разом із ФСБшниками. Заходять у будинок – засідка на мене вже готова. Але вони виходять і їдуть. Думаю: можливо, це хтось інший. Я без зв’язку, дивлюся на двері – а там біленький пакет. Думаю, може, все-таки пронесло. Вже ніч, я підкрадаюся, заглядаю у вікно – а з того боку вже група, яка мала мене затримати. Дивлюся: ні, не здалося, це вони.

І все, йду на «запасний аеродром», закинуту будівлю – відсиджуюсь там. Наступного дня виходжу в місто – бачу свою фотку на магазині. Чорно-білу, з номером гарячої лінії ФСБ.

Ну все, розумію: звідси треба йти. Дивлюся: купа патрулів по місту. Ого, понеслося! Кількість блокпостів одразу зросла.

Мене всі шукають. Думаю: ладно, треба трохи відпочити. Живу тиждень в закинутій будівлі, бачу, що ситуація не змінюється, патрулі стоять. Час йти.

Я собі планую: пішки дійти з Амвросіївки до Криму. А звідти вже продовжити шлях – літо буде, тепліше. Можливо, навіть через річку Дніпро перепливу.

Виходжу, обходжу блокпости і доходжу до ферми. Дощі, в полях не дуже комфортно жити, але треба якось відновити сили.

Подзвонив батьку моєї знайомої. У них і зупинився. Через день-два, думаю, дощі, за прогнозом, закінчуються – і я от-от піду далі. Але десь під обід – бах, виносять двері.

Відкриваю двері – удар прикладом автомата. Група захоплення, затримання, мішок на голову, витягують. Везуть кудись у підвальне приміщення.

Тих, хто мене шукав – чоловік двадцять-тридцять. Кожен хоче мене вдарити, бо я – для них здобич. Мене душать, я втрачаю свідомість.

Потім знаходять фото чоловіка – того, від якого я мав отримати документ (на окупованій частині території України – ред.), щоб легалізуватись. На той момент він мав доступ до потрібних співробітників, які могли заднім числом або без особливої перевірки поставити необхідні відмітки про тривале проживання на цій території.

Це «депутат» «ДНР» Ярослав Аніка, який раніше був українським військовим, але у 2014 році перейшов на бік ворога. Але враховуючи те, що він не проти був заробляти на війні, з часом він став джерелом інформації, через яке можна було отримати ексклюзивні дані про внутрішню ситуацію в їхній армії та устрої «ДНР». Цим старим знайомством я і хотів скористатися.

І російські силовики кажуть: «Це «депутат», ти хотів його підірвати!». Для них історія з підривом нафтобази – нецікава. А от «підірвати депутата» – звучить краще. Я бачив, що їм треба, і з усім погодився. Підписав якісь папери – щоб тільки побиття й струм трохи припинилися.

Після кількох днів – десь 8 квітня – мене переводять до ІВС (ізолятор тимчасового утримання – ред.). Разом із Заярною. Її теж приєднали до мене: мовляв, ми – одна диверсійна група, яка планувала замах на «депутата».

І отак Заярна стає фігурантом цієї справи, хоча насправді до історії вона мала стосунок лише в тому, що дозволила мені пожити у себе та поїхала за поштовою посилкою, яку я її попросив забрати.

Зараз я розумію, що вона відбуває покарання лише через те, що я трапився на її шляху. Якби я міг щось змінити – звісно, змінив би. Чи жалкую? Так, жалкую. Але все, що міг зробити, щоб їй допомогти – зробив: розповів цю історію публічно, щоб усі розуміли, що вона не мала жодного стосунку до якихось шпигунських дій.

Етапи СІЗО

Були побиття, струм, удушення. Я пам’ятаю, як втрачав свідомість.

Мене привезли в СІЗО – як злочинця, а не як військовополоненого. Мене запитали: «Звідки ти?». Кажу: «Донецький». «А хто ти?» – «Погранець». «А за що тебе?». «Та, – кажу, – зберігав вдома вибухівку». Вони: «А, зрозуміло». А потім вони зрозуміли, хто я, що я: «Ти нас обманув!». Знову в прийомку.

Сидів у ростовському першому, у п’ятому СІЗО. А потім уже під час етапу це був Брянськ. І перед самим обміном наша крайня локація була біля кордону з Білоруссю – у Новозибкові.

У донецькому СІЗО було найважче сидіти. Найгірші умови були саме там. Це й так місця, які обділені фінансуванням з боку Росії. Працівники, які там залишилися, я не кажу про всіх, є нормальні люди, але їх дуже мало. Усі решта – це якісь «обіженки» на українську владу. І всю злість, яка в них накопичена, вони виливають на тих, хто утримується з нашого боку.

У СІЗО у нас була така гра: «А що б ти зробив, коли тебе поміняють?» І кожен розповідав, що б він зробив. Такі собі казочки, які ми розповідали, щоб хоч якось провести час у полоні. Мене поміняли 13 вересня.

«Дезертирував з полону»: справу веде ДБР

Справу відкрили ще в 2022-му, після того, як я не вийшов у полон. Це стаття 408 – дезертирство. Грубо кажучи, мене вважають таким, що «дезертував з полону».

Справу не закривають, бо слідство веде ДБР. У них величезна кількість справ. Маю інформацію від знайомих в ДБР, що щодо мене було прохання від мого військового керівництва, щоб справу не закривали швидко, щоб не поспішали. Для чого це зроблено – можу лише здогадуватись. Спочатку я ставився до цього спокійно: поки я відновлююсь і відпочиваю від служби, хай розслідують, хай закривають.

Але пройшов уже рік. Можете собі уявити: ніяких слідчих дій практично не було. Єдиний допит – у жовтні минулого року, якщо я не помиляюсь. Після того – абсолютна тиша.

І вже це настільки… інколи смішно, бо ми з хлопцями телефонували один одному: багато тих, хто повернувся з полону, також мають відкриті справи в ДБР за дезертирство – з подачі нашого прикордонного керівництва. І ці справи досі не закриті, а деякі з цих хлопців уже навіть служать далі.

Через цю справу я – не на службі. Мої банківські рахунки заморожені. Я не можу влаштуватися на роботу, бо для цього потрібно бути на обліку в ТЦК. А в ТЦК мене не беруть на облік, бо я не знятий зі служби в частині – а в частині не можуть зняти, бо триває слідство. Тобто виходить замкнене коло. Єдине, що можу – шукати тимчасові заробітки. Я не маю доступу до державних програм відпочинку й реабілітації військових.

азовсталь війна люди дезертирство полон