Франція переживає політичні потрясіння. Макрон опинився в глухому куті, — NYT
Рекордно швидкий крах ще одного уряду поставив президента Еммануеля Макрона і країну перед загостренням кризи.
Про це пише New York Times.
Видання зазначає, що коротка й невтішна історія останнього уряду Франції, єдиним «досягненням» якого стало встановлення рекорду за найкоротшим терміном перебування при владі, нагадує хроніку передбачуваного краху.
Себастьян Лекорню, який у понеділок подав у відставку після 28 днів на посаді прем’єр-міністра, обіцяв «розрив» із політикою низки недовговічних урядів, але сам виявився втіленням спадкоємності та впертої наполегливості президента Еммануеля Макрона, який продовжує покладатися на своє правоцентристське оточення.
Це може спрацювати, коли президент контролює парламент. Але Макрон — ні, зауважує NYT. Національна асамблея, нижня палата, розділена між націоналістичною крайньою правицею Марін Ле Пен, лівими та крайніми лівими, найгучніше представленими Жан-Люком Меланшоном, і ослабленим центром, чия лояльність до Макрона, що завершує термін, поступово згасає.
Результат — п’ять урядів за останні 21 місяць і хаос.
Коли після кількох тижнів консультацій Лекорню оголосив у неділю ввечері склад нового кабінету, це виявилося незграбним повторенням старого. Включення Бруно Ле Мера, колишнього міністра фінансів, якого широко звинувачують у зростанні французького боргу до 4 трильйонів доларів за його семирічну каденцію, стало справжньою провокацією. Уряд, приречений із самого початку, проіснував 836 хвилин.
У понеділок увечері Макрон оголосив, що попросив Лекорню залишитися на посаді тимчасового виконувача обов’язків ще на 48 годин, щоб той спробував знайти «платформу дій і стабільності для країни». Лекорню погодився, заявивши, що повідомить президента, чи це можливо, до закінчення терміну.
«Ми танцюємо на руїнах наших інституцій», — сказав на радіо RMC відомий політичний аналітик і автор Ален Дюамель. «Якщо Макрон піде у відставку, це буде смерть П’ятої республіки».
NYT пише, що мало хто очікує, що Макрон піде, і він не зобов’язаний цього робити, але наразі змушений обирати найменше з лих серед низки неприємних варіантів.
«Макрон усе ще має ці значні повноваження, але виглядає загнаним у кут — принаймні якщо Лекорню зазнає невдачі у своїй останній спробі. Він може розпустити парламент, що, ймовірно, призведе до зростання підтримки Марін Ле Пен і її партії на наступних виборах. Він може зробити те, чого досі уникав, — попросити політика з центристсько-лівої орбіти сформувати уряд. Або ж обрати вже звичний курс і сподіватися на диво — інший результат за тих самих умов.
Крайні праві та ліві сили в нинішній Національній асамблеї майже ні в чому не погоджуються, окрім потреби в глибших, ніж косметичних, змінах у Франції та в запеклій ворожості до Макрона, чия помітна роль на світовій арені супроводжується політичним занепадом удома. Все більше Франція нагадує США у 2016 році, коли люди з розпачем знизували плечима і обирали зміни — будь-які — в особі Дональда Трампа», — йдеться у матеріалі.
Видання додає, що непопулярний після понад восьми років на посаді, з приблизно 18 місяцями до завершення каденції, Макрон перебуває під постійним тиском: крайні ліві закликають його до відставки, а крайні праві — до проведення парламентських виборів.
У прощальному зверненні Лекорню зазначив, що «політичні партії продовжують діяти так, ніби мають абсолютну більшість у Національній асамблеї», і висловив жаль з приводу відсутності духу компромісу.
Відповідальність за нинішню кризу у Франції аж ніяк не лежить виключно на Макроні, наголошує NYT.
Фундаментальна проблема полягає в тому, що протягом десятиліть П’ята республіка функціонувала або за умов чіткої більшості в парламенті, яка підтримувала президента — як це було під час першого терміну Макрона, — або за умов чіткої більшості, яка йому опонувала — як у період, коли Жак Ширак був правоцентристським президентом, а Ліонель Жоспен — соціалістичним прем’єр-міністром (1997–2002). Умови фрагментованого парламенту для цієї системи — непридатні.
«У цьому сенсі нинішня криза має не лише політичний, а й конституційний характер. Як вона буде вирішена — невідомо. Лекорню заявив, що «потрібно завжди ставити країну вище за партію», але дедалі більше французів, схоже, вважають, що поставити країну на перше місце — означає зруйнувати чинну систему», — підсумовує видання.
