Путін насправді не в захваті. Чому Трамп стає проблемою для Кремля, — The Atlantic
Попри поступки Трампа, Росія втрачає орієнтири: зміна курсу пропаганди, фінансові втрати через падіння цін на нафту та непередбачуваність Білого дому змушують Путіна грати за чужими правилами. Як Вашингтон мимоволі посилює тиск на Кремль — у великому аналізі нью-йоркського журналіста Андрія Ривкіна для The Atlantic. Нижче Texty.org.ua наводять переклад статті.
Уже за кілька тижнів після другої інавгурації Дональда Трампа оглядачі почали стверджувати, що його повернення до влади відкрило нові можливості для Володимира Путіна, запропонувавши Москві шанси, яких не було вже багато років. Шанобливе ставлення нової адміністрації до Кремля, здавалося, поступалося лише її ворожості до власного національного безпекового апарату.
Трамп розпочав переговори щодо припинення війни в Україні, запропонувавши Путіну низку незрозумілих поступок. Вашингтон виключив можливість вступу України до НАТО — а потім запропонував визнати окупований Крим російським (у різкому відступі від давньої політики США), дозволити Росії зберегти більшість територій, захоплених після 2022 року, та скасувати санкції. США навіть виступили проти своїх європейських союзників, коли ті внесли до ООН резолюцію з осудом Москви — а потім самі підготували мирну пропозицію, в якій не було жодної критики Росії.
Здавалося б, Путін мав би бути в захваті від усього цього. Натомість його ніби застали зненацька. Зусилля Трампа з налагодження відносин залишили російську пропагандистську машину, зовнішню політику та економічну стабільність у гіршому стані, ніж до інавгурації Трампа.
Вашингтон позбавив Кремль його головного орієнтира — протистояння зі Сполученими Штатами
Незалежно від намірів, Вашингтон позбавив Кремль його головного орієнтира — протистояння зі Сполученими Штатами. Після років регулярних погроз затопити Східне узбережжя США Москва більше не може дозволити собі розкіш називати Америку ворогом №1. Завдяки Трампу Кремль тепер змушений зображувати Вашингтон як раціонального партнера на переговорах — навіть тоді, коли проти ЗС РФ на фронті продовжують використовувати ракети американського виробництва. Тепер титул «цивілізаційного ворога» Росії присвоєно Європейському Союзу. Російська пропагандистська машина, звісно, гнучка, але екзистенційна боротьба з Нідерландами виглядає значно менш переконливо для імперської свідомості, ніж протистояння зі світовою наддержавою.
Тож російські пропагандистські медіа, схоже, почали давати збої. У дописі на Truth Social від 25 травня Трамп написав, що Путін «ПОВНІСТЮ ЗБОЖЕВОЛІВ», бомбардуючи українські міста під час переговорів. «Ми справді вдячні американцям і особисто президенту Трампу», — відповів на це речник Путіна Дмитро Пєсков.
На пропагандистських сайтах Росії немає жодної ворожої згадки про Сполучені Штати
Востаннє, коли я переглядав провідні пропагандистські сайти Росії, не знайшов жодної ворожої згадки про Сполучені Штати. 20 травня заступник голови Ради Федерації Костянтин Косачов описав два табори, що нібито формуються: «російсько-американський», який «обговорює перспективи досягнення миру», і «українсько-європейський», який «шукає способи продовжити війну».
Цей розворот — проблема не лише для пропагандистської машини Путіна. Сам російський лідер опинився перед необхідністю імпровізувати. Протягом багатьох років Путін стверджував, що прямі переговори з Україною неможливі, бо уряд Володимира Зеленського є нелегітимним, а головне — що Україна взагалі не є справжньою державою, а лише маріонеткою американського імперського проєкту. Він подавав війну як конфлікт, який можуть вирішити лише Росія та США — у стилі ялтинської угоди між наддержавами, бажано в самій окупованій Ялті.
І тут з’явився Трамп, який неодноразово відсував Україну та ЄС убік, щоб вести особисті переговори з Путіним. Здавалося, російський диктатор отримає те, чого хотів. Але потім усе змінилося — як це часто буває з Трампом: уже в травні Путін не "ділив Європу" з президентом США, а змагався із Зеленським за прихильність Білого дому, намагаючись довести, що саме інша сторона втратила контроль.
Наразі людині, яка намагається відбудувати Російську імперію, доводиться вести переговори з королем мангеттенської нерухомості
Головним переговірником Трампа щодо Росії є мільярдер-девелопер Стів Віткофф, чий дивовижно приязний підхід до Путіна й далі збиває з пантелику західні ЗМІ. Його зустрічі з російським диктатором тривають годинами. Він відмовляється від американських перекладачів (покладаючись натомість на представників російської розвідки), сидить наодинці з провідними переговірниками Кремля і виходить звідти, повторюючи кремлівські тези, навіть не маючи уявлення про назви українських регіонів, які Росія вважає своїми.
Навіть досвідченим дипломатам важко не піддатися тиску російської імперської помпезності, коли їх приймають як державних діячів у кремлівських залах. Людина, яка все життя будувала кондомініуми, має ще менше шансів встояти. Та Кремль, безумовно, розуміє, що Віткофф не має жодної реальної влади щодо того, що Америка може запропонувати Росії. Це залежить виключно від Трампа. І наразі людині, яка намагається відбудувати Російську імперію, доводиться вести переговори з королем мангеттенської нерухомості.
Президент США прагне дипломатичної перемоги, і якщо він відчує, що його відсунули на другий план, у нього буде менше підстав припиняти постачання зброї Україні
Але вести переговори необхідно, бо Трамп зробив укладення мирної угоди між Росією та Україною ключовою метою своєї зовнішньої політики. Проте ця ціль залишається невловною: Вашингтону досі не вдалося забезпечити навіть 30-денне припинення вогню. 1 травня адміністрація пригрозила вийти з мирних переговорів. Багато хто на Заході вважав, що це буде перемогою для Кремля: Трамп, мовляв, залишить Україну й укладе окрему угоду з Москвою. Але у Росії є підстави остерігатися — адміністрація Трампа, якій не дають просунутись, може виявитися набагато менш поступливою. Схоже, президент США прагне дипломатичної перемоги, і якщо він відчує, що його відсунули на другий план, у нього буде менше підстав припиняти постачання зброї Україні (особливо з огляду на те, що Київ тепер купує боєприпаси), і більше — звинуватити Москву в зриві мирного процесу.
Для Кремля стояти на шляху Трампа до Нобелівської премії миру — ризиковано, але погодитися на припинення вогню, поки Росія поступово, хоч і повільно, просувається на полі бою — це надто великий крок. Тож Москва обрала третій шлях: Путін провів рідкісну нічну пресконференцію, на якій запросив Україну до двосторонніх переговорів, уникаючи припинення вогню, але водночас подарувавши Трампу символічну перемогу, яку той може подати як прорив.
Для російського диктатора це вкрай неприємна й принизлива зміна курсу порівняно з передбачуваною конфронтацією за часів Джо Байдена
Для російського диктатора, чия зовнішня і внутрішня політика формуються людьми в костюмах Brioni, які грають за "тюремними" правилами, необхідність улестити президента США таким способом — це вкрай неприємна й принизлива зміна курсу порівняно з передбачуваною конфронтацією за часів Джо Байдена.
Трамп часто обіцяє скасування санкцій або укладання вигідних угод як стимул для Москви припинити війну. Росію навіть оминули його масштабні тарифні заходи. Але те, що США реально можуть запропонувати Росії — зрештою виявляється малозначущим. Найболючіші для Росії санкції — заборона на експорт нафти, замороження двох третин її валютних резервів та виключення з банківської мережі SWIFT — були накладені Європейським Союзом.
Експорт Росії до США досяг максимуму у 2011 році — до анексії Криму, повномасштабної війни в Україні та енергетичного буму США — і складав лише 34,6 мільярда доларів. Ця цифра не дає великої надії на суттєву двосторонню торгівлю, особливо тепер.
Не вводячи жодної нової санкції, Трамп суттєво посилив фіскальний тиск на Кремль лише завдяки своїй непередбачуваній економічній політиці
Те, що справді має значення для Росії, — це продаж нафти. І в місяці, що передували поновленому конфлікту між Ізраїлем та Іраном, ціни на нафту впали на 20%, значною мірою через глобальну тарифну війну адміністрації Трампа. Це змусило Москву переглянути свій федеральний бюджет на 2025–2026 роки; потроїти очікуваний дефіцит бюджету цього року — з 0,5% до 1,7% ВВП; і, як наслідок, звернутися до своїх фіскальних резервів, знявши 5,51 мільярда доларів — близько однієї десятої від наявних ліквідних активів — щоб збалансувати бюджет. Також це коштувало Росії 39 мільярдів доларів очікуваних доходів від вуглеводнів — більше, ніж могли б компенсувати будь-які запропоновані угоди зі США.
Інакше кажучи, не вводячи жодної нової санкції, Трамп суттєво посилив фіскальний тиск на Кремль лише завдяки своїй непередбачуваній економічній політиці.
Публічна позиція Вашингтона щодо Росії, безумовно, змінилася. В одному з популярних відео на YouTube держсекретар Марко Рубіо відмовляється назвати Путіна воєнним злочинцем під час слухання Комітету з міжнародних справ Палати представників 21 травня. Але як людина, яка колись співпрацювала з Кремлем (я у 2000-х роках продюсував токшоу для російських державних ЗМІ), я можу вас запевнити: Путін значно більше волів би, щоб його називали воєнним злочинцем при ціні нафти $70 за барель, ніж “раціональним лідером, що прагне закінчити війну” при нафті за $56.
У перші три роки повномасштабної війни Росії проти України США та ЄС демонстрували єдність у протистоянні Москві — і, парадоксально, це було для Кремля більш керованим і в пропагандистському, і в стратегічному плані. Трамп зруйнував цю цілісність, і тепер Кремль, попри переможну риторику й максималістські вимоги, опинився в незручному становищі: він змушений намагатися не відставати від президента США, який сам не має уявлення, куди йде.
