Як живуть українці в окупації. Розповідь Андрія, що два роки жив на лівобережжі Херсонщині

Двадцять четвертого лютого 2022 року Андрій прокинувся в окупації.

Це був день, коли він планував зареєструватися на ЗНО — сфотографуватися, надіслати документи і згодом скласти іспит.

Пошта не працювала, тому Андрій написав на електронну пошту комітету ЗНО в Херсоні та пояснив, що не може надіслати документи в паперовому вигляді. Йому дозволили подати все онлайн.

Так Андрій заочно вступив в Одеський національний університет імені І. І. Мечникова на культурологію. Та швидкої деокупації, як він сподівався, не сталося. У перші місяці відчував апатію. Не мав сил дивитися новини, та згодом це стало й неможливо, бо українське телебачення вимкнули. Він не спілкувався з друзями. Просто лежав у кімнаті й читав книжки, що були вдома. А потім почав малювати.

Життя в селищі перетворилося на «хованки». Люди намагалися не з’являтися на вулиці. Пересувалися здебільшого на велосипедах. Це давало відчуття безпеки, ніби якщо рухаєшся швидше, тебе не зупинять. У селищі діяла комендантська година: взимку з 22:00 до 06:00, влітку — до 05:00.

Перший час ще працювало «таксі»: люди, які мали машини, підвозили інших. Потім «таксі» зникли: щоб їздити автівкою, треба було мати російські документи й номери, які перевіряли російські військові на блокпостах. Блокпости з’явилися на всіх виїздах із селища. Також запустили кілька маршруток. Часто за кермом були не колаборанти, а люди, які розуміли, що іншим потрібен транспорт, а їм гроші. Розплачувалися рублями.

«Із села люди масово не виїжджали, хіба що таємно, — розповідає Андрій, — тому про від’їзд когось ми дізнавалися постфактум. За перший рік виїхало близько третини місцевих, а за наступний — ще приблизно десять відсотків. Ще росіяни викрадали людей».

У селищі працювала школа, де на посади вчителів ставили місцевих, які не мали викладацької освіти. Навчання проводили за російською пропагандистською програмою. «Не впевнений, що була хоча б математика, — каже Андрій. — Дітей там не лише відвертають від України, але й нормалізують неосвіченість».

Магазини перший час працювали вільно. Потім у тих, хто не хотів змінювати документи на російські, роботу відбирали і ставили нове керівництво. Люди, які погоджувались працювати під триколором, робили ребрендинг і торгували товаром, який привозили з Криму.

Гроші в банкоматах швидко закінчилися. Перші місяці в магазинах ще працювали термінали, однак можливість розрахуватися українською карткою зникла влітку 2022 року. Деякий час платити можна було онлайн-переказами деяких банків, але потім зникла й ця можливість.

Восени Андрій почав навчатися. До цього часу в селищі зник український мобільний зв’язок, але іноді все-таки вдавалося зловити вайфай. Щоб «виходити» на пари, як це називали місцеві, він «ходив по вайфай». Ще облаштував робоче місце на подвір’ї, щоб його було важко побачити з вулиці. В університеті йому теж допомагали: дозволяли складати іспити та заліки позачергово.

За рік життя в окупації Андрій все-таки вирішив купити сім-картку мережі, яку пропонували російські військові. Оскільки він принципово не оформляв російський паспорт, купити сімку йому допомогла сусідка, яка паспорт мала. Сім-картки були просто білими, без назв операторів. Та з ними навчатися стало простіше. Щоб підключатися на пари, Андрій користувався VPN — їх тоді ще не встигли заблокувати.

В окупації він жив з родиною. Усі вони відмовилися працювати на окупаційну владу, тож коли окуповані території перевели на рублі, Андрій почав заробляти малюванням і водночас допомагати ЗСУ. Він писав картини і продавав їх місцевим, які підтримували Україну, але боялися робити це відкрито. Родина жила за рублі, а донати на ЗСУ відправляли з українських карток, на які ще надходили якісь платежі. Перекази робили через «Приват 24», використовуючи VPN. Кошти направляли до великих українських фондів.

Читайте також: Як українські підлітки чинили опір у російському таборі «перевиховання» — і перемогли

У селищі панував «тихий терор»: колаборанти доносили на проукраїнських мешканців, людей викрадали та переслідували. Часто проходили і так звані перевірки. Андрій, на щастя, встигав до них підготуватися. Він жив у центрі, але мав знайомих на околицях села — саме звідти заходили колони окупантів. Вони бачили рух техніки і одразу попереджали своїх.

Російські війська сунули в селище на всьому, що могло їхати, — позашляховиках, ЗІЛах, БМП, а бувало, і важкій техніці. Усі в камуфляжі, в балаклавах, озброєні. Серед них були і звичайні військові, і ФСБшники, які називали себе «правоохоронцями». Разом із ними приходили й «кадировці». У такі дні місцеві майже не виходили з дому, готуючись до обшуків. Андрій першим ділом ховав свої конспекти з навчання і видаляв усі застосунки на телефоні.

«Вони могли вдертися, вибивши двері, — ділиться Андрій, — трощили оселю, грабували. Таке траплялось у знайомих. Іноді бувало, що часу підготуватись не було, я ховав телефон десь на вулиці, а конспекти — в комірчині, серед старих книжок. Інколи все лежало в сховках днями, і я ніяк не міг підступитися до навчання».

Жителі селища випрацювали правила конспірації. «Ми майже не листувалися, — розповідає Андрій. — Розмовляли наживо, маскували важливі розмови під щось буденне, постійно підчищали листування. Моя мама досі не може позбутися цієї звички — у неї майже всі чати порожні». Андрію щастило — його телефон жодного разу не перевіряли. Друзям щастило менше. Якщо в них знаходили щось із натяком на українське, влаштовували «профілактику»: били й примушували до громадських робіт.

«Більш-менш я почувався в безпеці тільки ввечері, — розповідає Андрій. — А ніч я не любив. Знав, що вранці все повториться знову. Страшно було чекати ранкового дзвінка, про те, що знову будуть обшуки. Тому я завжди відтягував сон».

Андрій зважився на виїзд тільки через два роки окупації. До цього їхати не думав — боявся, що його просто не випустять або силоміць заберуть в армію на кордоні. Та й без російського паспорта ризик був ще більший. Але чекати далі не можна було. Людей у селищі ставало менше, і мешканці без російських документів привертали все більше уваги.

Виїжджали родиною на мікроавтобусі з допомогою волонтерів, яких його родина знайшла через телеграм, — вони час від часу могли заїжджати на окуповані території. Усі взяли із собою українські паспорти. Їхали цілеспрямовано в Україну — через окуповані території.

На випадок перевірок підготували легенду, чому не змінювали документи: казали, що мама народилася в Росії (це вказано в її паспорті), а потрібних паперів для переоформлення просто не було. Їх пропустили на всіх блокпостах.

Андрій з родиною зупинилися в Кривому Розі, де живуть і дотепер. Хлопець дистанційно навчається на третьому курсі, працює фрилансером у центрі сучасної культури. Водночас допомагає армії та волонтерить.

війна люди окуповані території херсонщина