Як фізична підготовка рятує життя: історія пораненого військового, який самотужки евакуювався з поля бою

Серйозний біль у нозі розпочалася хвилин через двадцять після поранення...

У результаті постійних мінометних обстрілів та щоденних штурмів наших окопів, що тривали майже два тижні, нас залишилося лише четверо від зведеної групи, яка боронила позицію. Під час останнього в тих окопах бою я та командир отримали поранення: мені осколками посікло ногу, спину і руку, командиру — ногу.

Критичних кровотеч ні у мене, ні у нього не було — розпечені металеві осколки (якщо поранення не наскрізне) здебільшого запікають вхідні отвори. Відповідно, хоч накульгуючи, не дуже вправно, але ми могли самостійно пересуватися.

Отримавши по рації наказ на евакуацію, ми з боєм відходили з наших відкритих як на долоні позицій в посадку, де ще залишилися дерева (не всі викосила артилерія). Разом з нами відступали і двоє уцілілих побратимів, прикриваючи нас.

Позаду в посадці — метрів за триста від нас розташовувалася друга (умовно) лінія нашої оборони: з кулеметним гніздом, мінометним розрахунком і стрілецькими позиціями — туди ми і робили відкат.

Відходячи пораненим з позиції, я вкотре в цих донбаських степах відчув, що є таки на світі Вища сила, яка нас оберігає. А було так. Вже майже на околиці посадки я завернув вправо, щоб обійти невеликий пагорб, на якому моя спина була б гарною мішенню для переслідувачів. Лишень я повернув обігнути горбину, як десь з-під землі, а коли придивився — з замаскованого окопу донісся гучний дикий крик: "Сті-і-й, там міни... курва!" Я завмер, наче на відео натиснули стоп-кадр... "Ще б крок — і тобі піз...а", — з окопу стирчала голова з бородою — довгою (мабуть, не один тиждень в цій ямі квартирується) і сивою.

Вже потім, будучи в шпиталі, я хотів розшукати того сивобородого дядька — дай йому Боже здоров'я — що врятував мені життя. Та марне: нерідко війна, наче осколки вибухом, розкидає людей далеко одне від одного...

У посадці, коли ми врешті добралися, хлопці з тутешніх окопів оглянули нам з командиром рани. Пам'ятаю, як мені зняли бронежилет, задерли сорочку і хтось сказав: "Херня, до свадьби заживе".

На той час під#ри вже зайшли в посадку і тут завязався запеклий бій. До мене підбіг один із тутешніх піхотинців. На відміну від нас — брудних, мокрих і бородатих (тижнями в окопах), він був свіжопоголений, чистенький, навіть автомат у нього стояв на запобіжнику. Я ще подумав: "Або щойно зайшов на позиції, або начальство якась лиха сюди принесла?"

— Корочє, "евака" (евакуаційної медичної бригади на авто) не буде, — перекрикуючи стрілянину і вибухи, зарепетував "чистенький" мені в саме вухо (так зазвичай докрикуються до поранених, зважаючи на можливу контузію і дзвін у вухах).

— Сам прикинь: у це пекло ніхто не поїде. Точка евакуації для вас — на трасі, — він відсторонився від мого бідного вуха і якось винувато опустив очі додолу.

"Чистенький" усе розумів. Як і я, трясця його матері, все зрозумів! До траси — добрих два кілометри. Причому, які кілометри — по голому, як скатертина полі, де ми з командиром будемо ідеальними мішенями для орків, що вже закріпилися на протилежному краю посадки.

Та нічого не вдієш — треба виходити. Адже буває, що "трьохсоті", коли їх вчасно не евакуйовують з поля бою, стають "двохсотими" (від втрати крові, переохолодження тощо). Вирішили з командиром дочекатися, коли по ворогу вчергове вдарить наш міномет (хоч і рідко, але наші також крили їх мінами), вони заляжуть на хвилину-другу, от тоді і рвонемо в поле випробовувати долю. Але відходити домовилися окремо: двоє в купі це жирна ціль для пі#арів.

...Почувся уже звичний свист міни, який рве нерви разом з барабанними перетинками — вибух, темно-сіра хмара — і я побіг... Перші кроки по відкритому полю були найстрашнішими, адже тоді я знаходився найближче до орків — метрів за триста. Я їх спостерігав, а значить і вони мене бачили. В приціли своїх автоматів.

Лишень я почав бігти, як миттєво посилився біль у нозі — мабуть, через осколок, що стирчав з гомілки (як виявилося згодом — їх було декілька в одному вхідному отворі). Бігти було дуже важко — далася взнаки страшна втома.

Ще б пак. Ми шестеро діб не спали: більш-менш обладнаного бліндажа з лежаками і буржуйкою на позиції не було — лише невеликі нори в землі на одну-дві душі. Вночі ми щодві години заступали на чергування — спостерігали в тепловізор, щоб під#ри не підкралися і не закидали нас гранатами (вони були на відстані трьохсот метрів від нас, іноді, коли притихали обстріли — чулися їхні голоси). Проте і в години відпочинку, лежачі в норі, ми майже не спали: під каримати затікала вода, від холоду не відчували кінцівок. Та й як ти заснеш, коли мозок постійно свердлить думка: а раптом сонного чергового зніме снайпер чи заріже ДРГ (диверсійно-розвідувальна група), і тоді нам усім — гаплик?

Не було змоги і вдень подрімати. Власне, найгірше відбувалося саме вдень: інтенсивні мінні обстріли чергувалися зі штурмами нашої позиції.
Від постійних прильотів мін і снарядів можна було збожеволіти. Що, власне, з нами і відбувалося.

Уявіть собі (хоча це навряд чи уявить той, хто там не був): ти сидиш чи лежиш в норі — не в бліндажі з бетонним, або хоча б дерев'яним перекриттям, а у звичайній земляній норі — а поруч одна за одною розриваються міни. Причому вибухи стають все ближче і ближче до тебе — в небі дрон-коригувальник наводить мінометників на ціль. І від очікування неминучого у тебе просто "їде дах".

Пам'ятаю нас троє сиділо в одній норі, прилітало дуже близько, і ми забилися подалі від входу, щоб не дістало осколками мін. Раптом один мій побратим підповз до самого виходу, не кваплячись просунув голову надвір, дістав сигарету і закурив. Ми давай його назад відтягувати: "Башку відірве!...". Але він лише відмахувався і якось негарно дивився в небо. В очах була відчуженість і пустота...

На мить мені стало страшно, що і зі мною таке може трапитися. Адже постійно натягнуті нерви, безперестанне очікування чогось недоброго (особисто я найбільше боявся каліцтва і полону, смерті — не так) часом переходили в якусь байдужість до того, що відбувається навколо.

Наприклад. Зазвичай по нужді ми ходили, не виповзаючи з нори: в пляшки і відповідно в пакети (перепрошую за такі подробиці), щоб зайвий раз не випробовувати долю. Але вже настільки дістало те, що тебе постійно хочуть вбити якість тварюки, що я махнув рукою і пішов до вітру в поле: як нормальна людина посиджу, а то ще й почитаю... Хоча, зізнаюся, що згодом пошкодував про це: а, не дай Боже, мене б задвохсотило за такої справою — ото зганьбився б...

Зазвичай опісля мінометного обстрілу під#ри йшли на штурм наших позицій. Скільки атак ми відбили — вже й не згадаю. Пам'ятаю лишень, що від інтенсивної стрільби часто клинили автомати, а ще вони замерзали, бо вдень, бувало, йшов дощ, а вночі брався мороз. І ми повзали по траншеях, збираючи уцілілі "калаші" - тут їх валялося безліч, і наших і під#рських, адже ці позиції за останні тижні неодноразово переходили з рук в руки.

Згодом ми по рації попросили доставити нам робочі автомати, і якийсь хлопчина серед ночі приніс оберемок зброї. Він, наче дрова, кинув її на дно окопу і каже: "Вибирайте". От, дідько, і так на душі було не дуже, а стало ще гірше: ці брудні зледенілі автомати (деякі приклади обмотані синьо-жовтою стрічкою) вже не потрібні були своїм власникам... Їм вже нічого не потрібно. Аби хоч знайшли й поховали по-людськи...

Окрім безсоння, причиною смертельного виснаження був голод. Останні дні з їжі на позиції ми мали лише пакет з печивом, яке від дощу розмокло і стало кашею. Цю жижу пальцями зачерпували і їли. Ще валялося декілька сухпаїв з надписом "Армия России", але вони були випотрошені на напівприсипаному трупі російського солдата, (що лежав перед входом в нашу нору), і, чесно кажучи, в горлянку не лізли.

Щодо небіжчика, то, звісно, не зовсім по-людські топтатися по ньому, але тіло задубіло, вмерзло в землю, і дістати та перенести його ми не могли. Та й рити морозну землю ми мусили зовсім в іншому напрямку — заглиблювати окопи.

Отож-бо, знесиленому, з посіченою уламками ногою, спиною і правою рукою, несучи на собі бронежилет і автомат, у мокрих, обліплених купою бруду, наче зацементованих берцях, та ще й під кулями — бігти? Це не просто дуже важко, це, мабуть, нереально...

Проте я біг. Навіть маневрував праворуч-ліворуч, щоб не піймати кулю. А, почувши свист міни — залягав. І знову підіймався й біг... І все це — завдяки тому, що багато років тому після травми ноги лікар — щоб я перестав накульгувати — порекомендував мені біг.

Відтоді я бігаю щодень по 10-12 кілометрів — в дощ, в сніг, через "не хочу", через "втомився". Окрім бігу, до війни я серйозно займався силовою гімнастикою — щодня годинне тренування, причому не в модних залах, а на шкільних спортивних майданчиках. А ще я ходив в басейн.

Словом, у військо я йшов підготовленим у фізичному сенсі. Так, я зараз вихваляюся, але лише для того, аби дати зрозуміти, що саме моя спортивна підготовка врятувала мені життя. Якби не відточена на тренуваннях і на змаганнях "дихалка" — коли, бувало, на двадцятому кілометрі забігу вже в очах темніє від перевантаження, а ти ще примудряєшся рвонути у фінішному прискоренні; якби день-у-день не рвав жили на турніку, вішаючи на спину рюкзак з гантелями ще важчий за бронежилета — то я би здох на цьому переораному артилерією полі...

Але я біг. І добіг. Біля мене загальмував евакуаційний автомобіль, швидко вибіг медик і допоміг забратися, точніше заштовхав мене в будку. І лише там — на бляшаних, відшліфованих солдатським спинами ношах, де майже не чулися вибухи мін та тріскотня автоматів, я усвідомив: таки буду жити й далі.

Після шпиталю (а я знову потрапив на фронт, де воювала моя бригада) я продовжив займатися спортом. По можливості, звісно: коли не перебуваєш на позиції, не знаходишся на бойовому чергуванні, коли немає сильних обстрілів, над головою не висять дрони.

По правді кажучи, поєднувати війну і фізкультуру на фронті нелегко. Скажімо, повернувся ти на базу (покинута сільська хата, підвал з "буржуйкою" в багатоповерхівці, бліндаж в посадці тощо) після бойового чергування. Що ти пережив на цьому чергуванні? Від вибухів здригався твій бліндаж, і з кожним свистом міни ти молив: тільки не в мене! Днями, а то й тижнями ти харчувався одними сухпаями, які не догризли миші; в окопі з ранку до ночі промоклими берцями ти місив багно і відігравав замерзлі ноги над окопною свічкою. Довгими польовими дорогами, що прострілюються, ти втомлений повертався пішки з позиції, ледь несучи на собі амуніцію, зброю та боєкомплект. І от після цього усього тобі ще захочеться бігти крос чи підтягуватися на турніку? Та ну його. У вільний день краще добре відіспатися, випрати одяг, по-людськи поїсти, поспілкуватися телефоном з близькими, позависати в інтернеті тощо. Словом, не до спорту.

І ось тут на допомогу приходить та сама сила волі, яка до війни гартувалася на щоденних тренуваннях через "не хочу", "не можу", "втомився".

У війську значно легше дружити зі спортом, якщо маєш однодумців. Мені в цьому сенсі пощастило з командиром батареї (щоправда, комбат вже пішов на підвищення) — він, як і я, до війни займався спортом, і в армії своїм прикладом заохочує підлеглих. Зазвичай ми з комбатом вибігаємо на пробіжку, лишень починає розвиднюватися — військовою мовою ця пора називається "по сірому" — в цей час дрони, КАБи, арта ще не такі активні. Біжимо іноді п'ять, іноді десять кілометрів. Буває, починаються обстріли і доводиться згортати пробіжку.

Пам'ятаю, якось бігли повз шахту, а коли за хвилин десять поверталися тією ж дорогою, то на нашому шляху вже була вирва розміром з хату... Для ранкової зарядки ми вже обзавелися турніком, скакалкою, замість гирі підіймаємо ящик з гранатами.

Пригадався ще один випадок, коли спортивна підготовка врятувала мені життя. Перед світанком, коли ще не розвиднилося, ми з напарником йшли на позицію, що розташовувалася на схилі терикона (діло було під Торецьком).

Зазвичай в ту пору тут тиша, але, з нашим щастям, раптом почався обстріл зі 120-міліметрового міномета. Єдиним порятунком був бліндаж, але до нього ще потрібно було добратися — метрів 600 по голій без жодного деревця дорозі. Ми покидали рюкзаки і рвонули... Мчалися так, що, прибігши, відхаркувався я вже слиною червонуватого кольору. І напарник теж. Проте цілі і живі.

А не рвони ми щодуху в укриття — не знаю, чи вижили б? Адже увечері на цій дорозі ми вже бачили кишки. Щоправда, чи людські, чи собачі — невідомо.... До слова, моєму напарнику і близькому товаришеві вдруге врятуватися в бліндажі від обстрілів не вдалося. Місяців через три після цього до нього в бліндаж залетів і вибухнув фпв-дрон — хлопцю відірвало пальці та роздробило щелепи. Богу дякувати, залишився живий: пальці пришили — вже почав ворушити ними, ну а щелепами якийсь час доведеться жувати лише дитячі каші...

Як бачимо, фізична підготовка на війні нерідко рятує життя. Саме тому я звертаюся до хлопців і чоловіків, яким ще доведеться (хто-зна, скільки війна ще буде тривати) стати в стрій: послухайте дядька, який не гниє в сирій землі лише завдяки Богу і тому, що колись замість дивана обрав турнік. Готуйтеся. Щоб не полягти в першому ж бою. Щоб повернутися додому живим.

Тільки раджу ходити не в модні фітнес-зали, а бігайте на стадіоні, плавайте в басейні, крутіть педалі велосипедів, ставайте на лижі та ковзани, підтягуйтеся на дворових турніках, практикуйте кросфіт. Словом, займайтеся тим, що робить вас сильнішим, прудкішим, витривалішим, гнучкішим.

І тоді шансів залишитися живим на війні у вас набагато більше. Перевірено на власній, хоч і продірявленій осколками, але живій шкурі...

евакуація війна люди поранені