Від обрання до інавгурації. Що вже вдалось Україні за "другого" Трампа
Директорка аналітичного центру “Нова Європа”, позаштатна старша аналітикиня Атлантичної Ради США Альона Гетьманчук описує, що вдалося Україні за перехідний час від обрання до інавгурації Дональда Трампа. Нижче її пряма мова.
У день інавгурації 47-го президента США можна з певністю стверджувати, що Україна не втрачала часу даремно після американських виборів, коли одночасно потрібно було мати справу з двома американськими президентами: ще з діючим і вже з новообраним.
Вже зараз важливо зафіксувати кілька моментів, що вдалось зробити Україні завдяки нашим та згенерованим нашими партнерами контактах з майбутньою Адміністрацією з точки зору потенційної призупинки війни. А також — відразу виокремити ті виклики, на яких варто особливо сфокусуватись.
По-перше, вдалося донести до Дональда Трампа таку інформацію і в такому обсязі, яка дозволила б йому зробити висновок, що завершення російсько-української війни — значно складніше і триваліше завдання, аніж могло виглядати раніше. Відповідно, потребуватиме особливої пріоритетності на тлі інших міжнародних воєн і конфліктів, а також може бути тривалішим у часі, ніж це виглядало до виборів.
Позитив для нас тут у тому, що можемо розраховувати на старті президентства Трампа на залученість в українське питання не лише профільного спецпредставника, генерала Келлога, але й особисто президента США. Це вже не кажучи про те, що супер швидка домовленість могла відбутись навряд чи інакше, аніж у вигляді "зарахування" всіх вимог Путіна. Домовленість із врахуванням інтересів України вимагає більше часу для того, щоб посилити Україну, а Росію навпаки — зробити більш вразливою.
Виклик:
Чим тривалішим буде переговорний процес, тим більша ймовірність того, що інтерес до нього на найвищому рівні у Білому Домі суттєво знизиться і, зрештою, Україні доведеться мати справу з агресивною Росією в кращому випадку в коаліції з низкою європейських країн.
По-друге, нам вдалось переконати Дональда Трампа, що ні Україна, ні її керівництво не є перешкодою для початку переговорного врегулювання. Що ми не є тими, хто блокує дипломатичний шлях до завершення, чи в нашому випадку — можливого призупинення — війни.
Виклик:
Росія продовжуватиме спроби через наявні у неї канали доступу до президента Трампа максимально дискредитувати Україну та українську владу як неконструктивного гравця, який не зацікавлений в завершенні війни. Окремим, я б сказала навіть концептуальним, викликом тут є те, що Адміністрація Трампа бачить свою роль у війні у вигляді хоч і справедливого, але все ж арбітра у той час, коли ми потребуємо США цілковито на нашій стороні, в нашій команді.
По-третє, є підстави вважати, що у Дональда Трампа — зокрема і на основі спілкування з президентом України та окремими лідерами ЄС — зʼявилось розуміння, що для початку будь-якого переговорного процесу потрібне посилення України, а не її ослаблення. Відтак, можемо апелювати до того, що прийнятий за основу і другою Адміністрацією Трампа рейганівський (а насправді ще з часів Римської імперії) принцип "мир через силу" має бути "миром через силу Америки", але й також "миром через силу України". Ключове — що це точно не повинно бути "миром через силу Росії".
Для нас розуміння важливості посилити Україну — це також можливість зберегти, а в перспективі навіть точково посилити деякі види підтримки.
Виклик:
Потенційно різне розуміння того, яку саме позицію України можна класифікувати як сильну і які саме рішення та види допомоги потрібні для посилення цієї позиції. Та й сама спільна інтерпретація "миру через силу" є викликом. Те, що з американської точки зору може виглядати як рішучість, з української може бути сприйнято як поступливість. Завдання України — зробити українську та американську інтерпретацію цього принципу максимально подібною.
Впевнена, Дональд Трамп хоче домовленості, яка б допомогла зацементувати його образ як сильного лідера, а не такого, що готовий робити подарунки для Путіна.
Четверте — це розуміння в команді Трампа навіть до приходу в Білий Дім, наскільки гарантії безпеки є фундаментально важливим питанням для України. Вже маємо позитивну реакцію (чого не було за Адміністрації Байдена) на ідею військової місії європейських країн. Генерал Келлог також згадував про можливість юридично закріплених двосторонніх гарантій безпеки між Україною та США.
Виклик:
Різне бачення найбільш надійних та ефективних гарантій безпеки для України. "Заморожування" або й взагалі юридичне "вилучення" членства в НАТО як навіть довгострокової безпекової опції для України. Тут важливо пояснювати партнерам, що недопуск України в НАТО — це не ціль Путіна у війні, це лише інструмент досягнення його цілей. А нейтралітет для України — це не про безпеку, це про відкладену війну і про відтерміновану загрозу окупації України. Причому, можливо навіть ще в межах нинішньої каденції Трампа. Понад те, якщо Путін так боїться НАТО поруч з РФ, то чому ж він САМ, військовим шляхом намагається наблизити кордон РФ до кордонів НАТО? Саме в напрямку Альянсу рухаються його війська на українській території...
Іншого ґатунку викликом в частині гарантій безпеки є бачення, контури якого вже доволі чітко простежуються в оточенні майбутнього президента. А саме — що США мають займатись миротворчістю (peacemaking), а європейці — підтримкою миру (peacekeeping). Інтерес України, як на мене, має полягати в тому, щоб наші ключові партнери з ЄС були і в процесі peacemaking, а США — і в процесі peacekeeping. Необовʼязково на рівні присутності військових, але на рівні тих компонентів, яких бракуватиме європейцям для успішного розгортання боєздатної місії. Одного політичного благословіння від США недостатньо.
