«Шанси перемогти на полі бою в нас були й зберігаються досі». Генерал Муженко про те, як зупинити росіян

Про наступ росіян

Ми повинні розуміти, що війна — це довгий процес. Російсько-українське протистояння триває одинадцятий рік. Перший етап широкомасштабної агресії Україна виграла, стримавши росіян на тих рубежах, якими вони практично є сьогодні. Тобто просування за ці майже три роки не таке значне, якщо рахувати не кількість сіл, а відсотки території.

Хай там що, а я не вважаю, що вже настав час говорити про те, що Україна програє. Були періоди успіхів і періоди певних поразок. Наразі російська армія володіє ініціативою. Тобто вона нам диктує умови. Так, її успіхи тактичні. Однак з кількох десятків таких тактичних успіхів складається загальне враження успішного просування по території України. Але ще раз повторю, що не вважаю, що є необхідність ставити якусь крапку в цих подіях.

Щодо шансів перемогти на полі бою, вважаю, що вони в нас були й зберігаються досі. Як би не виглядала ця ситуація з боку, як би хтось її не коментував у вітчизняних та закордонних мас-медіа. Україна має шанси здобути Перемогу. А яке в нас розуміння Перемоги в протистоянні з таким могутнім ворогом? Моя думка — це збереження України як суб'єкта міжнародного права і суверенної держави та її Збройних Сил.

Про помилки влади та військового керівництва України за два роки війни

Вважаю однією з помилок першого етапу вторгнення проведення переговорів. Коли буквально в перші дні почали обговорювати з росіянами умови завершення процесу, в тому числі й шляхом можливої окупації певної частини України, причому взагалі без будь-яких гарантій. Думаю, що таким чином була продемонстрована слабкість української позиції.

І це сталося в той момент, коли росіяни розгубились від тієї неочікуваної жорсткої зустрічі, яку одразу їм організували Збройні сили України й українське суспільство. Це було досі не оцінене патріотичне піднесення на рівні не лише окремих людей, а й цілих громад. Прикладів дуже багато. І на Чернігівщині, і на північній Київщині, і на північній Житомирщині, і на Харківщині, і на півдні. Росіяни не очікували такого. Вони сподівалися на бравурні марші, квіти, аплодисменти та хліб і сіль.

Однак цього не сталося. І тут їм, розгубленим, запропонували обговорити умови припинення бойових дій. На мою думку, це дуже швидко створило в них враження, що влада України почала прогинатись через цю агресію. До речі, прогнозовану, але чомусь неочікувану. Це перше.

Друге. Спочатку був стихійний рух опору. Децентралізованість дій, надання широких повноважень командирам нижчої ланки й невтручання старшого керівництва в їхні рішення давало їм можливість маневрувати своїми силами й засобами. І ця децентралізована хаотичність та асиметричність дій тоді показували результативність в боях. Однак децентралізоване командування потребує дисциплінованої ініціативи.

Неконтрольований й незрозумілий мені відхід на території Луганської області — залишення Станиці Луганської, залишення Щастя з непідірваним мостом

Ця хаотичність тоді сприймалась. Але надалі це вже призвело до певного дисбалансу в системі управління та керованості процесами. Наприклад, неконтрольований й незрозумілий мені відхід на території Луганської області — залишення Станиці Луганської, залишення Щастя з непідірваним мостом. Чому це сталося? Там не було такої загрози, був великий бар'єрний рубіж (річка Сіверський Донець), який міг би стримувати доволі довгий час російські підрозділи, однак пункти управління були переміщені в тил на десятки, а інколи сотні кілометрів. Не у всіх випадках це диктувалося, на мою думку, обстановкою.

Третє. Тоді ж ще був хаос в системі мобілізації. Приймали всіх підряд, без розбору. І була пересортиця: фахівця з РЕБ могли відправити в піхоту, а фахівця з піхоти — в частину зв'язку. Шляхом вже внутрішнього переміщення якимось чином з цієї ситуації виходили.

Деякі командири уявили, що людський ресурс невичерпний, і поверхово ставилися до планування своїх дій

Те, що в той час був постійний наплив людей, створило проблему на майбутнє. Тому що деякі командири уявили, що людський ресурс невичерпний, і поверхово ставилися до планування своїх дій, не розуміючи того, що кількість населення в нас обмежена, що відбулася колосальна міграція населення, що буде багато непридатних до служби. Тобто що наступить такий період, коли поповнення армії стане проблемою.

На стихійну мобілізацію впливали різні фактори. Людей брали, аби тільки заповнити кількісну потребу військових частин. Навіть з перевищенням цієї потреби, щоб цих добровольців розпихати. До чого це призвело? У 2016 році після створення командування Сил спеціальних операцій був заведений спеціальний облік фахівців дефіцитних спеціальностей. Це військовослужбовці ССО, снайпери, інструктори навчальних центрів, оператори ПТУРів і ще ряд критично важливих спеціальностей, які потребують специфічної довготривалої підготовки. І куди вони потрапили? Хто звернув увагу на цей спецоблік?

Втрати за перші кілька днів широкомасштабної агресії склали приблизно стільки, скільки за весь 2014 рік

І взагалі, раз інформація про вторгнення була, чому цей хаос відбувся в таких масштабах? Втрати за перші кілька днів широкомасштабної агресії склали приблизно стільки, скільки за весь 2014 рік. Я про це при свідках сказав колишнім головнокомандувачу та начальнику Генштабу. Потім почали закривати цю статистику.

Четверте — питання фортифікацій. У кінці березня, повертаючись з Донбасу, я отримав інформацію про те, що росіяни виводять свої війська з-під Києва. Ми з полковником Олександром Махачеком (грамотний, тямущий офіцер; загинув на Донбасі 30 травня 2022 року, посмертно відзначений званням Героя України) привезли карту, де нанесені рубежі, які необхідно дообладнати, а деякі, відбудовані ще в період 2015−2016 років, — оживити, тобто заповнити військами, щоб привести їх в порядок.

Сказав: «Готуйте розпорядження». — «Ми будемо наступати, ми не будемо оборонятися». Ця карта досі знаходиться в одній зі структур Генерального штабу. Там мова йшла і про Запорізьку область, і про Донбас, якраз напрямки Покровськ та Часів Яр. Ще раз повторю, що це було у березні 2022 року.

Я зателефонував тоді одному з начальників, який відповідав за інженерне забезпечення: «Скільки у вас лопат є?» Тому що трактор або бульдозер — це одне, але все одно треба копати, бо окоп зберігає життя солдатів. Один з основних засобів піхоти — це лопата. Мала саперна, велика — без різниці.

«Півмільйонну армію двадцять тисяч лопат не врятує»

У період АТО дехто цього не зрозумів. Тоді були претензії: «А чому у нас окопи не викопані?» Я колись сказав одному народному депутату, який тоді нібито проходив службу: «Я повинен прийти й вам персонально копати окопи?»

Так от, цей начальник відповів, що лопати є. «Скільки?» — «Двадцять тисяч». — «Півмільйонну армію двадцять тисяч не врятує».

Вважаю, одним з, можливо, оперативних прорахунків довготривале тримання Бахмуту, що потягнуло за собою значні втрати.

Харківська операція не була своєчасно переформатована з наступальної в оборонну. Така сама помилка була потім повторена на початку проведення Курської операції

П’яте. Харківська операція була успішною. Але у зв'язку з тим, що вона не була своєчасно переформатована з наступальної в оборонну, ми там теж втратили свій наступальний потенціал. Тобто коли вийшли десь в район східніше річки Чорний Жеребець, вся потуга українського наступу забуксувала. А росіяни зуміли посилити свої війська. У цій ситуації нам потрібно було вийти на відповідні вигідні рубежі, закріпитись і спрямовувати частково ударне угруповання на інші напрямки. Це б давало нам можливість постійно утримувати таку ініціативу.

Така сама помилка була потім повторена, на мою думку, вже у 2024 році на початку проведення Курської операції.

На першому етапі ми провели доволі таки успішну й прекрасно сплановану операцію, яка мала ефект раптовості, чого в сучасних умовах дуже проблематично досягти. Але наскільки було обізнане з імовірними діями українських військ на Курському напрямку російське керівництво? Можливо, у них не було адекватної оцінки або ця оцінка від розрізнених структур була різною. А українські командири чітко розуміли очікуваний результат найближчої задачі? А подальшої? А час проведення операції був оптимальним?

Однак, як би там не було, операція мала успіх. Але чи правильно був обраний формат цієї операції? Маю на увазі це був наступ з завданням утримання або захвату якоїсь території, чи це був рейд для того, щоб знищити певні об'єкти на цій території й потім вийти. Якби це був рейд, думаю, він би мав великий успіх.

Шосте. Ще одна зі стратегічних помилок — це організація так званого контрнаступу. На мою думку, була хибна оцінка спроможності росіян утримати їхні позиції й перехопити ініціативу.

Завищені очікування від контрнаступу заклали спочатку ейфорію, а потім розчарування

Був ряд проблем, в тому числі загальнодержавних. Завчасна інформаційна підтримка цього контрнаступу створила в українському суспільстві таку думку, що от просто необхідно розпочати його через певний час, отримавши певну зброю від наших партнерів, — і ми вийдемо і на берег Азовського моря, і будемо пити каву на набережній Ялти. Оці завищені очікування заклали, мабуть, спочатку ейфорію, а потім розчарування в українському суспільстві у справжніх спроможностях Сил оборони та основу тих проблем, які вже потім відбувались на фронті. Такі помилки треба враховувати в майбутньому.

Ще був ряд проколів по організації цього процесу. Наприклад, якось мене запросили на один захід. Там озвучували в тому числі й хід підготовки до проведення контрнаступу. Коли я почув, що інженерну розвідку проводили в складі штурмових груп, запитав: «Почекайте. А як ви оцінювали місцевість, фортифікаційне обладнання, інженерні загородження на напрямках, вибраних для головних ударів?» Для себе з’ясував, що рекогносцировку просто не проводили.

Є перелік обов'язкових заходів при підготовці будь-якої операції. Це основа, вона закладена в статутах, починаючи від найменшого рівня й закінчуючи відповідними доктринами й настановами на найвищому. Однак ці пункти чомусь не були виконані. Головнокомандувач взагалі не виїжджав в ті райони, де мав відбутись цей стратегічний контрнаступ, щоб подивитися на місцевість.

У мене є сумнів, чи взагалі був загальний план цього стратегічного контрнаступу

У мене є сумнів, чи взагалі був загальний план цього стратегічного контрнаступу. Не окремих операцій на окремих напрямках, а саме загальний план.

Ще є питання щодо дій груп, які повинні були розмінувати проходи для наших підрозділів до переднього краю противника. Запитав людей, які керували цими інженерними підрозділами: «Скільки проводили вогневу підготовку?» — «Ну, 25−30 хвилин». — «А скільки діяли інженерні підрозділи?» — «Дві з половиною години». Тобто виходить, що дві години ці підрозділи працювали без будь-якого прикриття. Звідси втрати, звідси проблеми.

Як можна було вибрати ті напрямки, де росіяни нас вже очікували? Там були їхні найукріпленіші райони

Питання вибору напрямків контрнаступу теж помилка. Як можна було вибрати ті напрямки, де росіяни нас вже очікували? Там були їхні найукріпленіші райони. І, найголовніше, місцевість нам не сприяла — перепади висот, наявність відповідних бар’єрних рубежів і таке інше.

Стратегічний план має розробляти Генеральний штаб. Далі у відповідних оперативно-стратегічних угрупованнях військ — свої плани на окремі напрямки. Це робота різнорівневих органів управління. Тобто має бути цілий каскад таких планів. А загальний замисел цієї контрнаступальної операції мають підписати начальник Генерального штабу, головнокомандувач, а потім затвердити президент України. Ставка свої рішення доводить наказами та директивами. Чи мав бути наказ про затвердження такого замислу? Звісно, що так. Він є насправді? Не знаю.

Не лише в суспільстві, а й у військових сформувалася думка, що росіяни не здатні воювати

Ми з вами вже не раз говорили про те, що не лише в суспільстві, а й у військових сформувалася думка, що росіяни не здатні воювати. Пішли оці розмови про «чмобіків», «Чорнобаївку-3», «два-три тижні». Ще раз повернуся до цієї теми.

Свого часу я за власної ініціативи (мене підтримали, Залужний віддав розпорядження, хоча я з ним розмови не мав, а спілкувався з його радником) долучився до підготовки двох корпусів, які формували саме для виконання завдань цієї контрнаступальної операції. Коли спілкувався з керівництвом цих корпусів, мене вразило поверхове ставлення, особливо у 9-му корпусі, — «та ми як підемо, вони побіжать». Після короткої підготовки, буквально десять днів, я запропонував продовжити її ще хоча б днів на двадцять. Однак до мене не прислухались, тому я вирішив відійти від цього процесу, оскільки нема сенсу працювати, якщо твої пропозиції, твої зауваження, твоє бачення нікому не потрібні.

Планували контрнаступ з класичними висуваннями батальйонними колонами, і від яких ЗСУ вже відійшло

Так от, я запропонував як один з етапів контролю провести оперативні літучки з управліннями цих корпусів для того, щоб зрозуміти, наскільки вони готові. Мене здивувало, як планували цей контрнаступ: з класичними висуваннями батальйонними колонами, які ми відпрацьовували у свій час на полігонах, і від яких вже відійшли. Це було розписано в зауваженнях після літучок для того, щоб командири звернули увагу і трохи, можливо, змінили думку про форми й способи застосування своїх підрозділів в операції. Абсолютно нічого не було зроблено. І в ході висування наші підрозділи зазнали втрат.

Я не один був долучений. Були група офіцерів Генерального штабу та викладачі Національного університету оборони. Вони теж написали відповідні зауваження. Оцінюючи наслідки, навряд чи їх врахували.

На заваді стали військова некомпетентність, самовпевнене невігластво й ейфорія посадовців із відповідним політичним тиском на військових

Ще раз скажу про те, що вважаю принциповим. Організація процесу наступу з висуванням та розгортанням на рубежах на той час не могла бути реалізована. Бо на заваді стали військова некомпетентність, самовпевнене невігластво й ейфорія посадовців із відповідним політичним тиском на військових та уникнення відповідальності на стратегічному рівні військово-політичного керівництва. Згодом дещо з переліченого визнав тодішній головнокомандувач ЗСУ у своїх заявах.

Про Курську операцію і поточний стан фронту

Курська операція — це якраз доля Сум та Запоріжжя. Якби вона мала трошки іншу форму проведення, типу рейду, тоді було можливо через два-три тижні після її початку, тобто десь в кінці серпня, здійснити вихід на територію України і не очікувати на тому напрямку якоїсь ескалації або якогось потужного російського наступу.

У росіян не було на той момент там угруповання, на тому напрямку взагалі не було суттєвих сил і засобів. Можливо, вони б припинили перекидання військ з інших напрямків, оскільки ми б залишили Курську область.

На Курщині сформовано російське угруповання. І якщо ми вийдемо на територію України, воно піде за нами

А сьогодні вже про вихід, думаю, мова не повинна йти однозначно. Нам треба утримувати на тій території відповідні рубежі, ведучи маневрену оборону. Тому що з відходом на територію України в нас не буде можливості її вести. Тепер же на Курщині сформовано російське угруповання. І якщо ми вийдемо на територію України, воно піде за нами. І це дуже небезпечно.

Так що нам потрібно? Перенесення бойових дій на територію України? Одразу під загрозу попадають Суми. Причому мова не лише про удари з повітря та обстріли, а вже й про безпосередню загрозу можливих дій російських військ на тому напрямку. А на території Курської області в нас є можливість здійснювати маневрування. Там не критично залишення пів села чи якихось двох хат для того, щоб здійснити маневр.

Таким чином, ми, маючи меншу кількість сил і засобів, можемо утримувати набагато більше угруповання противника, завдаючи йому втрат, що зараз там і відбувається, і створивши росіянам проблему не тільки іміджевого характеру, а й демонструючи їхню неспроможність звільнити ту невелику частину території, яка зараз знаходиться під контролем України. Тобто це демонстрація їхньої нездатності воювати по всій лінії фронту. В них обмежений ресурс, мабуть, не тільки техніки й боєприпасів, а й людей. Тому і залучили північних корейців.

Якщо ми будемо відходити з Курська, то дійсно може бути серйозна загроза для Сум

Операція досягла певних результатів. Вважаю, що не основною її ціллю було те, що частина російських сил і засобів та мобільних резервів, які могли б відправити на Куп'янський, Лиманський, Покровський, Вугледарський напрямки, були перекинуті на Курщину. Військові озвучували таку ціль, але вона не основна.

Якщо ми будемо відходити з Курська, то дійсно може бути серйозна загроза для Сум. А Суми — це практично ключ до Харкова і відкриття шляху на Полтаву. Це якраз ті напрямки, де місцевість сприяє наступальним діям. Але чи достатньо у росіян сил та засобів для проведення таких глибоких операцій? Думаю, що ні.

Про мобілізацію усього населення і підготовку у війську

Тактичне просування (росіян — Ред.) створює проблему оперативного характеру. А якщо воно відбувається по всій лінії фронту, то, можливо, вже буде проблема і стратегічного характеру, якщо це просування не буде зупинене.

Нам потрібна серйозна розмова з суспільством. В першу чергу про те, що, поки ми не згуртуємося, поки Україна не стане великим воєнним табором, коли буде передбачена не тільки мобілізація, а, можливо, і трудова повинність, і мобілізація обмежено придатних, які можуть працювати на підприємствах оборонно-промислового комплексу та на містоутворювальних підприємствах, нам війну не виграти.

Розмова про те, що усім треба допомагати забезпечувати війська, починаючи від тих самих маскувальних сіток, які плетуть бабусі та жінки. Але це має бути масово. Навчальні заклади чому не залучені?

Це все має організовувати влада. Набір інструментів дуже великий. Як їх використати максимально ефективно?

Владі треба дати відповіді на наступні питання. Чому прибрали строкову службу? Чому загальмували з базовою військовою підготовкою всього населення у віці до 25 років? Її вводять з 1 вересня 2025 року. Але яким чином? Чи є для цього матеріальна база?

Як збираються забезпечити комплекс навчальних заходів в загальнодержавному масштабі? Як у нас виконується закон про мобілізацію, де все чітко прописано? Чому у нас майже цілодобово працюють розважальні заклади, що дуже обурює бійців і тих, чиї рідні воюють? Це якраз ще одна лінія розколу в суспільстві.

Тобто є військові, є їхні рідні, є сім’ї загиблих, є ті, хто отримав поранення і каліцтво (існує дуже серйозна проблема їхньої соціальної підтримки та захисту), і є ті, хто взагалі не переймається війною.

Вони не розуміють або не хочуть розуміти, що є реальна серйозна загроза існуванню держави. Хоча ми почали розмову з того, що нам не дадуть впасти на самий низ. Але в яких масштабах і з яким ступенем суверенності буде існувати країна?

Зараз склалася така ситуація, що нема іншого варіанту, як з тилових частин та з частин забезпечення набирати людей, в тому числі офіцерів, для комплектування бойових підрозділів. Офіцер, який чотири роки вчився в училищі й вже років 10−15 прослужив, має набагато більше навичок і знань, чим той, який закінчив військову кафедру цивільного вишу і якого призвали.

Кадровий офіцер знав, підписуючи відповідний контракт, що служба передбачає певні незручності, м'яко кажучи, й ризики. Тому однозначно потрібно позбавляти звань і, можливо, як раніше, дати можливість спокутувати провину кров'ю.

Те, що стосується мобілізованих, це перш за все питання базової військової підготовки.

А те, що стосується мобілізованих, це перш за все питання базової військової підготовки. Бо можливе зниження вікового цензу проблему мобілізації не вирішить. На якийсь певний короткий період, два-три місяці, — можливо, але принципово — ні. Тому що знову буде обмежена підготовка, знову буде невиконання завдань і знову внаслідок психологічної й професійної неготовності ми втрачатимемо цих людей або пораненими, або, не дай Боже, загиблими, або самовільно залишившими військові частини.

Звісно, дуже важко підходити індивідуально до підготовки, але ми повинні розуміти, що є категорія людей, яка засвоїть практичні навички за місяць і буде достатньо готова виконувати завдання. Є ті, кому не вистачить двох місяців.

Є ті, кому дай навіть три місяці, а вони не будуть готові. Ще в навчальних центрах мають відсіювати таких людей і виводити в інші підрозділи, які повинні здійснювати підготовку, виходячи з особливостей мобілізованих.

Але все одно має бути базова загальна військова підготовка. Якби вони її пройшли, тоді у мобілізованих, можливо, з'явились би і розуміння військової служби й тих ризиків, які можуть бути, і бажання служити. Потім підготовка в навчальному підрозділі. Впевнений, що тоді СЗЧшників буде набагато менше.

Питанню психологічної підготовки треба приділяти серйозну увагу. Якщо людина в армії не служила взагалі, а її через місяць-півтора ставлять в бойовий підрозділ, який з нього буде солдат? Буде те, що називають психологічними втратами. У нас ніде такого обліку не було. Графи «психологічні втрати» немає. А вони реальні.

Про Сирського і Залужного

Як на мене, Сирський професійно підготовлений краще, ніж Залужний. Це по-перше.

По-друге, у Сирського значно вище досвід військового управління, організації процесів і планування, ніж у Залужного.

По-третє, Сирський здатний брати на себе відповідальність за свої плани і дії. На мою думку, у Залужного з цим були проблеми. Той підхід до управління, коли повноваження максимально делегували на нижчі рівні, це не стільки передача повноважень, скільки бажання уникнути відповідальності за якісь рішення.

Можливо, передача повноважень на першому етапі початку агресії була логічною і, я вважаю, правильною. Але в подальших діях вона стала навпаки грати на негатив. З’явилися прояви певної отаманщини.

Чим брав Залужний? Командир йому доповідає: «Мені потрібно дати батальйон піхоти». Залужний затверджує: «На тобі батальйон піхоти». Але бувають такі зміни в обстановці, коли треба приймати рішення не тільки нижчому командиру і давати йому якісь засоби, а ще й брати на себе відповідальність і якимось чином допомагати цьому командиру виконати завдання або створити сприятливі умови для виконання.

І в Залужного, і в Сирського є провали лідерства у хаотичних ситуаціях і обґрунтуванні власної позиції перед політиками

Сирський набагато слабший в питаннях комунікації. В нього обмежений круг осіб, з якими він спілкується. Залужний тут дуже сильно вигравав. Він постійно на людях, робив селфі, дарував прапори, ручки, календарі. І це створювало враження, що він свій для всіх — широка душа, народний герой.

Однак в обох є провали у спроможностях до прояву лідерства у хаотичних ситуаціях і обґрунтуванні власної позиції як військових керівників і насамперед як офіцерів перед політиками. Обидва мали можливості зміцнити офіцерську корпорацію, але цього не досягли.

Головнокомандувач зобов'язаний втручатися в проблеми й розв’язувати їх. Залужний сприймав інформацію по доповідях і зведеннях. І то не знаю, чи всі читав. Він заслуховував командирів. Наскільки їхні доповіді були об'єктивні? Він не виїжджав не тільки на лінію фронту, а й в центри підготовки (не знаю таких прикладів), не спілкувався безпосередньо з військовими, які воювали, з інструкторами (до речі, в нас є ще одна проблема — інструктори), з тими, кого призвали й хто от-от відправиться на фронт.

І оце делегування повноважень в низи якраз, на моє переконання, є елементом самостраховки й самоусунення від прийняття рішень.

А Сирський навпаки перебуває на фронті. Але він, виходить, охоплює не весь фронт, а якусь частину, де він безпосередньо знаходиться й звідки цим процесом керує. Можливо, це теж певним чином впливає на рішення підлеглих на цих відповідних ділянках. А що в тилу? А як йде процес підготовки? А як здійснюється планування наступних операцій? Чи взагалі воно здійснюється? А як відпрацьовують план на наступну кампанію, наприклад?

Про провал кадрової політики

Стабільність кадрів (час перебування на посадах, досвідченість, рівень освіти) якраз і визначає стабільність і спроможності підрозділу. Це один з основних критеріїв його боєздатності та його органу управління.

А у нас з цим провал. З 2019 року пройшло три великі хвилі заміни керівного складу. Без пояснення причин. За другу половину 2019 року і 2020 рік по дуже приблизних оцінках звільнили близько 30 генералів і десь 100 полковників. Потім заміна Хомчака на Залужного. І знову звільнення та зміни керівництва, а це десятки осіб.

Початок війни. Пройшло буквально два тижні, Залужний заявив: «Я зняв десять генералів, а один з них навіть застрелився». І це він поставив собі в заслугу. Це він озвучив, намагаючись заробити якісь бали або, можливо, таким чином нівелювавши майбутні відповідні звинувачення. Потім ще пішла заміна командирів бригад просто в поточному порядку.

Які клани можуть бути в армії? Тоді вона перетворюється на мафію

Далі заміна команди Залужного на команду Сирського. Щодо «іменних» команд, я взагалі цього не розумію, тому що всі складали присягу на вірність українському народу. I якщо вони «іменні», то перетворюються в клани, в яких служити конкретному начальнику для них найвищий пріоритет, а український народ відходить десь на інший план. Які клани можуть бути в армії?

Тоді вона перетворюється на мафію. Команда — це компетентні і фахові однодумці, які виконують суспільно значущі місії, а не задовольняють свої власні інтереси або амбіції, зокрема й корумповані. У нас мета одна — завдати поразки російській федерації та зупинити цю агресію. І ми служимо лише українському народу.

У Сирського схильність призначати на посади за принципом «якщо слухняний — значить свій». Це проявлялося і у Залужного.

Сирський прибрав близько двох десятків генералів і ще сотні полковників. Прийшли нові. При цьому кожний керівник витягував певну команду офіцерів з минулого місця служби. Таким чином, наприклад, в Генеральний штаб з Сухопутних військ прийшли 20−30 осіб (це за заниженою оцінкою).

На їхні посади зайшли інші, на місця цих інших ще взяли людей. Тобто отримали в одному органі управління групу людей, які не опанували посад, і в другому та інших теж. В результаті отримали просідання на певний період в кількох структурах.

Тепер виникає питання: а хто прийшов? Ми постійно чуємо «ставте молодих, треба прибрати з армії весь совок». Ці молоді закінчили українські виші (у мене до їхньої освіти теж є питання).

І от беруть командира бригади й ставлять на посаду заступника головнокомандувача, тобто він перескочив через чотири-п'ять ланок управління. Як ця людина, при всій повазі до нього, може швидко освоїти цю посаду? Так, був Наполеон. Але він такий один на сотні тисяч.

ми втрачаємо хорошого комбрига й отримуємо незрілого, м'яко кажучи, керівника управління стратегічного рівня

Тобто ми втрачаємо хорошого комбрига й отримуємо незрілого, м'яко кажучи, керівника управління стратегічного рівня. Оце якраз і є одна із цілей інформаційно-психологічних операцій росіян, яка реалізується рішеннями конкретних військових посадових осіб (незрозуміло, по тупості, або по дурості, або, можливо, по профанації, або ще по чомусь). У них є прізвища.

І таких масштабних замін пройшло три. Тобто це десь до сотні генералів і кількох сотень полковників. І це тільки те, що видно. А насправді кадрових змін набагато більше, якщо взяти всі органи управління.

Наступне. Я завжди хотів поставити запитання кожному з тих, хто йде на посаду, перескакуючи кілька щаблів: «А ти сам себе вважаєш готовим до такої посади? Ти розумієш той обсяг завдань, які перед тобою стоять? Ти маєш загальне бачення?» Сумніваюся в цьому. Просто знаю по собі. Я п'ять років був начальником штабу 8-го корпусу, плюс пів року заступником командира. І коли став комкором, десь два місяці себе відчував не зовсім комфортно, хоча все було знайоме. А в умовах війни така стрімка кар’єра стає реальною проблемою.

І найстрашніше — недовіра до нових керівників. І так на кожній ділянці. Звідси й хаос

Ще одна складова. Як себе почувають офіцери того органу управління, куди заходить група нових людей? Вони ж мають залишити свої посади. Куди йти? Або на нижчі посади, або в резерв, або звільнятися з лав ЗСУ. Раз ви мене не бачите — тоді так.

А решта думає: як ці нові люди будуть зараз роботу налагоджувати? Тобто виникає психологічна напруга. І найстрашніше — недовіра до нових керівників. Тому що вчора ти йому диктував розпорядження, а сьогодні вже він віддає накази, а в тебе вже досвід двох-трьох років на посаді.

І так на кожній ділянці. Звідси й хаос. Звідси й бажання делегувати повноваження вниз для того, щоб не відповідати за свої дії. Звідси й відсутність відповідних планів і документів там, де треба поставити свій підпис. Звідси й невпевненість твоя і твоїх підлеглих.

Третя складова. Про це каже цілий ряд військових теоретиків і пишуть в мемуарах воєначальники. Що будь-який штаб будь-якого рівня буде тоді мати авторитет у підпорядкованих частинах, коли він може чимось їм допомагати. Не тільки передачею розпоряджень, директив та вказівок, а й реально. Тобто він має якісь сили й засоби для того, щоб їх поповнити та підтримати, щоб взяти на себе якусь частину виконання завдання.

Якщо цього немає, то всі ці органи управління втрачають авторитет, а командири — лідерство. А в нас нема резервів сьогодні. Тому і хаос, тому Безугла виступає — бригади хай воюють, а решту треба порозганяти. Це що таке? Це як мінімум інформаційна диверсія, яка направлена на дезорганізацію та підрив системи управління.

Далі. Офіцери вищих штабів рідко бувають в підрозділах, які знаходиться в зоні їх відповідальності. Чи бувають вони на місцях? Чи лише телефоном заслуховують звіти та дивляться все на карті? Це зовсім різне сприйняття ситуації.

Зараз дуже «модно» стало ставити задачі розпорядженнями. Коли підлеглі командири кажуть, що «це неможливо виконати», реагують бурхливо: «Ах, неможливо? Я тебе перевожу в інший підрозділ, там тебе відправлять в штурмовики, от і будеш їм пояснювати».

Тобто лякають таким чином. А це говорить про незрілість керівника й про відсутність у нього лідерства. Ще й звідси цей хаос.

Проблемою є і відсутність ланки молодшого офіцерського та сержантського складу

Проблемою є і відсутність ланки молодшого офіцерського та сержантського складу. Якщо ми сьогодні бачимо в штабах, в органах управління тилових груп купу підполковників та майорів, це не говорить про те, що підрозділи, які знаходяться на лінії фронту, укомплектовані молодшими офіцерами та сержантами. Така проблема комплектування нижніх ланок навіть і в мирний час існувала. А зараз вона ще більше відчувається. І це та категорія, яка найбільше зазнає втрат.

Ще одне. Закон «Про військовий обов’язок і військову службу» передбачає певні терміни отримання військових звань. З введенням воєнного стану цей термін скорочується у два рази. Однак всі — і ті, хто на фронті, і тиловики, і викладачі Національного університету оборони — ростуть саме по цій укороченій схемі. Таким чином отримуємо купу полковників і відсутність лейтенантів, капітанів, майорів, тобто керівників рівня взвод-рота-батальйон у військах.

Така ж ситуація і з вислугою. Я давно ставив питання, що вислуга має бути, якщо ти береш безпосередню участь в бойових діях. Причому рахувати так — провоював три місяці на передовій, тобі зарахували термін у два рази більше, а решта часу — як зазвичай. Ні, у нас інакше все йде. Таким чином ми збільшили кількість старших офіцерів, які підпирають вже решту. І от «давайте всіх звільняти». Тому й отримуємо провал на тактичному рівні. Це провокує хаос і кадрові проблеми.

стратегія муженко кадрова політика проблеми в ЗСУ військо