"ТрО зараз — уже не те, що було два роки тому". Два погляди на проблеми Сил тероборони

Сергій Рубнікович, старший солдат 126 батальйону 112 бригади:

Якщо відмотати час на два з половиною роки, якраз на останні дні лютого 22, то це і буде початкова точка мого розлогого міркування на тему. Тоді я ще до кінця не розумів, у що вляпався. На що підписався. Скільки це триватиме. І як сильно я триматимусь за неминуче.

ТрО. Територіальна оборона.

Ті самі люди, які в перші дні вторгнення стояли в кількатисячних чергах за зброєю, які отримували калаші з камазів, інструктажі вже на позиціях, а екіп або трофейний, або що бог дасть. Чоловіки та жінки, які не роздумували, чи варто обороняти свій дім і чи варто битися за своє.

Після першої хвилі шоку офіцери ТрО, які на 70% свого складу не мали досвіду (лише студентську кафедру), а на інших 30% — компетенції керувати кадровими військовими (на той момент такий поділ ще був прийнятним) — взялися наводити лад у новосформованих батальйонах. Тобто намагалися зайняти людей хоча б чимось, розпихаючи їх по блокпостах на другорядних дорогах під Києвом.

Усяке навчання у нас було на рівні внутрішньобатальйонної самоорганізації, бо серед наших на той момент ледь не 900 юнітів лише одиниці мали військовий досвід часів АТО/ООС і намагались його передати.

Вчорашні цивільні навчались спрагло, розуміючи, що іншої науки не отримають. Окреме питання — наскільки той досвід був релевантним. Бо окрім п'яти правил стрільця від одного вояки, я також чув п'ять правил пройобщика від іншого. Проте все це залишалось на рівні розмов, бо щоденний цілодобовий наряд, розділений між трьома змінами, сам себе на морозі не відстоїть.

Тоді, у перші тижні, я всіляко намагався дістати бригадний шеврон, аби носити його з гордістю.

Тоді я пишався бути долученим саме до цього роду військ. Всі ці історії про харківське та сумське ТрО, яке розривало цапакську спецуру, всі ці легенди про ТрО в Ірпені та під Мощуном — навіть охороняючи бориспільске шосе та не бачивши ще жодного ворога — я неймовірно пишався такими ж, як я сам. Кращими за себе. Тими, з ким я в одному строю.

Та пройшло кілька місяців маринування на тих самих постах. Кілька місяців безініціативного неробства. Бригадний шеврон зник зі списку моїх обвісів. Всі десь воюють, 72 після Києва перекинута в люту м'ясорубку, всі бригади, які себе поважають, не ховаються від бойовища.

Почались меми про закарпатське/львівське/підставити своє ТрО на тилових блокпостах, обвішане з ніг до голови. Почалась плутанина між ТрО і ДФТГ, в перші місяці ще малопомітна, але принципова. Почались сердиті дописи про бомжів з автоматами на блокпостах, які заважають розсікати по Києву тим, хто до нього щойно повернувся.

Стало соромно ходити по столиці в формі. Соромно сидіти в тилу.

Кивали тоді головами на закон про територіальну оборону, мовляв, ТрО не можна використовувати за межами їхніх областей. Та потім його урочисто переписали, всі бригади ТрО ввели у склад сухопутніх військ як легку піхоту і без тіні сумнівів відправили на схід.

Тут відразу виникло певне нерозуміння ситуації. ТрО — на папері — те саме і таке саме ЗСУ. Піхотні з'єднання бригадного рівня, понадмірно укомплектовані вмотивованими бійцями. Мають того самого ворога, ті самі позиції на ЛБЗ, ті самі штурми та обстріли. Але, на відміну від старих чи новостворених бригад ЗСУ, вони не мають ні своєї артилерії (крім легких мінометів), ні своєї бронетехніки (на перший виїзд ми мчались на богданчиках), ні своїх складів забезпечення чи боєприпасів, ні налагодженої логістики, ні регулярних поповнень, ні досвіду ведення бойових дій рівня батальйон/бригада. То що ж робити із такою кількістю піхоти?

ТрО не мають ні своєї артилерії (крім легких мінометів), ні своєї бронетехніки

Правильно, прикомандировувати іншим, досвідченішим бригадам. У яких все те є, хоча б на папері.

Тут і почались чорні сторінки.

Бо у кожної бригади-патріарха є шматок фронту, а на тому шматку обов'язково є проблемне місце — пристріляне, неокопане, напівоточене, приречене, потенційно вже втрачене. Але тримати лінію на карті потрібно. І кого ж комбриг відправить латати дірки у власних оборонних порядках? Своїх людей, за яких він відповідає? Чи приданий підрозділ ТрО? Кого з них не шкода?

Але так, те ТрО заходить пішки (не заїжджає на броні) на позиції, які по карті мають бути свої, а по факту зайняті ворогом. І так, те ТрО сидить на позиціях тижнями безвилазно, бо про них просто забувають. Забувають при відступі, при евакуації, при постачанні БК. І так, те ТрО заходить у майже оточене місто на букву Б, звідки в той час виводять важливі бригади. Про це навіть в офіційних новинах писали.

І таких історій — тисячі.

У мене багато знайомих у різних батах ТрО. І серед них нема жодного, до підрозділу якого не поставились би ідентично.

ТрО не шкода.
ТрО затичка від всіх дірок.
ТрО в пріоритетності поповнень аж у кінці списку.

Те саме ТрО завжди винне в провалах фронту, бо звітність подають бригади-патріархи. А те, що всралась невістка — відомо всім. Та і якщо цих сточать — пришлють наступних.

Всі наші БРки (бойові розпорядження - ред) — безтермінові. Тобто, до останньої боєздатної людини. Кожен наш виїзд — до різної бригади. Кожна наступна бригада — гірша за попередню. Цю, до якої причеплені зараз, ми б могли вчити воювати.

Та ми й вчимо її воювати, на рівні взаємодії між постами та рівні розуміння ведення бою. Але наш бат, у якому зараз не набереться навіть 300 осіб (із яких третина на лікуванні, а ще третина — на позиції не ходять, бо не по масті воно) розсмикано на три частини до трьох різних бригад. Звісно ж, нам нарізані найкращі позиції. У перших, так би мовити, рядах. А той цикл організації роботи та ведення бою, який ми вибудовували на попередньому виїзді, викинуто на смітник, бо у кожному штабі є свої командири, навіть якщо в комплекті з цирозом та паркінсоном.

ТрО зараз — це не те ТрО, що було два роки тому. Це биті війною люди, які ще не перевелись в інші підрозділи, поки це було можливо, не списались за грубі гроші, не втратили кінцівки чи життя. Це вкорінь втомлені люди, у яких здоров'я ще не сточилося в нуль, а психіка не зійшла на пси.

Це затяті люди, які не мають вже тієї романтичної мотивації, проте мають злість на всіх. Холодну і спокійну злість людей, які розуміють, що їхній фарт скоро закінчиться. Що їх сточуватимуть до останнього. Що на них вішатимуть всіх собак за чужі провтики.

Бо ті недобитки ТрО, які залишились — ні реорганізовувати, ні демобілізовувати ніхто не збирається. Бо ТрО — просто прикомандировані.
Просто затичка від всіх дірок.

І якщо командування бригад ТрО і сил ТрО не має гідності взяти на себе відповідальність за своїх людей, не має бажання чи здібностей повоювати НОРМАЛЬНО як повноцінна бригада (а такі випадки є), то вже й пізно їх набувати.

Колись я розповім десятки історій, як "сране терео" трималось там, де провалювали фланги десантники та штурмовики. Як за свій кошт купували та вимінювали боєприпаси. Як хлопці та дівчата робили неможливе — на характері, на емоціях, на відданості своїм.

А зараз лише скажу, що для піхоти найважливішим є відчуття впевненості — що їх прикриють, що їх витягнуть, що про них потурбуються. Що вони не самі. І що вони не м'ясо. Тому найважливіше вміння командирів — це відчуття створити своєю роботою.

"Дєржацца да паслєднєва! Ета пріказ! Всє в тюрьму пайдьотє!" Почуто в рації на днях.

90% батальйонів ТрО, чи не найбільш вмотивованої піхоти за час великого вторгнення, зараз небоєздатні. Вони не можуть фізично виконувати ті завдання, які їм нарізають у штабах бригад-патріархів. Нікому там вже воювати.

І всі це чудово розуміють. Проте продовжують нарізати ці накази. Бо залишилось аж 10%, якими ще певний час можна позатикати дірки. Найбільш гідними людьми, яких я зустрічав у своєму житті. Тими, які тягнутимуть до останнього, навіть коли варіантів вже не залишається.

Тому, коли ви наступного разу прочитаєте в новинах, що фронт провалився ще в якомусь місці через ще якийсь батальйон ТрО — просто згадайте, що про це вже неодноразово попереджалось. Згадайте шлях, який пройшов кожен із тих бійців. Згадайте ставлення, яке він отримував до себе повсякчас. Повірте, що ті "трошники" робили все, що було в їхніх силах. Просто сил не вистачило.

Тому тепер свій бригадний шеврон я ношу з гордістю (на фото — крайній зліва). Бо надто багато хороших людей віддало за нього своє здоров'я та життя. Без перебільшення — героїчно.

А героїзм, як відомо, це завжди наслідок чийогось серйозного пройобу.

Оригінал — тут.

Сержант із Сухопутних військ, який говорив на умовах анонімності:

Є нормальні "трошники". Це ті, що спромоглися якесь управління побудувати всередині себе, але в них системна проблема — ніде брати ресурси. Ще в "трошників" часом зустрічаються всілякі прикольні драйвові люди, котрі щось придумують і експериментують, і їхнє пряме командування це розуміє і не заважає. З такими цікаво і приємно.

Я "трошників" за останні пів року перебачив і провзаємодіяв зо штук шість різних батальйонів. І не вся співпраця була позитивною.

Корені проблем ТрО полягають у самому існуванні цього роду військ і тим як його формували, а потім почали використовувати.

Моя думка — в такому вигляді, як це ТрО існує зараз — воно просто непотрібне. Доцільніше цих людей роздати в Сухопутні війська, а всі ТрОшні бригади позгортати назад у резерв. Натомість їх продовжують комплектувати, розширювати штати й пробувати наповнювати їх ресурсами, яких і так не вистачає. Тим самим РЕБом, наприклад.

"Трошники" приїздять з установкою, що їх сюди направили "на убой", думають, що в бригаді десь є люди, яких злі комбриги ховають. Насправді в бригаді вже людей давно немає, тому і кличуть ТрО. Довіри між двома організмами немає, тому "трошники" починають всіляко петляти. Плюс, їхнє рідне командування на них болт клало і нічим їх не забезпечує. А ми як би не хотіли, то просто не маємо права їм щось видавати.

З іншого боку, в "трошників" хоч є щось схоже на ротацію. Вони приїхали, вигребли, чи там відпетляли та поїхали через кілька місяців. А недобита бригада у своїй смузі може роками сидіти.

окопна правда хід війни проблеми в ЗСУ ієрархія зсу сухопутні війська тро реформи зсу