10 років на війні: як вторгнення Росії визначило долю одного українського солдата, — WSJ
Американське видання The Wall Street Journal присвятило статтю українському військовому Алену Дудніку, який воює з 18 років. Texty.org.ua публікують переклад статті у дещо скороченому вигляді.
Український солдат Ален Дуднік провів на війні майже все своє свідоме життя. Зараз йому 28 років. Дуднік почав воювати з Росією десять років тому, коли Кремль захопив Крим і почав розпалювати конфлікт на сході України. Він і досі воює на передовій біля окупованого Бахмута.
Контури життя Дудніка були сформовані кривавим десятиліттям, протягом якого Україна відбиває агресію Росії. Зараз він сержант, носить бороду, має зморшки на обличчі та здригається від гучної музики після кількох контузій. Він пережив жорстокі бої навколо Бахмута, в яких загинули тисячі солдатів з обох сторін. Торік він став відомим на всю країну, коли збив російський військовий літак зенітно-ракетним комплексом "Ігла".
Дуднік бачив, як російські солдати вбивають своїх товаришів на відстані витягнутої руки і спустошують частину України, але так і не змогли її підкорити. Його батько і брат, які також воювали в 2014 році, були поранені і більше не можуть бути на передовій. Зараз він стурбований тим, що зменшення підтримки з боку США дає Росії перевагу в боєприпасах, якій важко протистояти.
Але Дуднік каже, що він сповнений рішучості продовжувати боротьбу, щоб його 6-річному синові не довелося відбивати російську агресію. "Ми маємо вигнати їх, щоб наступному поколінню не довелося воювати", — сказав він.
Дуднік був названий на честь улюбленого актора своєї матері Алена Делона. Його інтерес до військової справи був викликаний чимось, що через роки може здатися дивним: російські пропагандистські фільми про війну в Чечні. "Тоді ми були зомбовані", — пояснює він.
Через кілька місяців після призову у 2014 році він був відправлений з 25-ю окремою повітрянодесантною бригадою до кордону. Підрозділ Дудніка встановив блокпост приблизно за 1,6 км від кордону вранці 12 травня того ж року. За кілька годин вони зазнали нападу, але, попри те, що були в меншості, стримали кілька десятків нападників, вбивши одного і взявши в полон іншого.
Через кілька днів після того, як підрозділ Дудніка залишив одну з позицій поблизу кордону, це місце було спустошене артилерійським вогнем з російської території, внаслідок чого загинули десятки людей.
Коли бої припинилися після укладення Мінських угод, Дуднік здобув освіту фахівця з систем протиповітряної оборони. У 2016 році він дислокувався поблизу Бахмута і винаймав там квартиру зі своєю дівчиною. Бахмут, за його словами, став для нього другим рідним містом. Згодом вони одружилися, у них народився син.
У 2018 році він знайшов новий виклик – працювати у військкоматі. У 2021 році він був готовий до змін і поїхав до Чехії, де тяжко працював, а потім повернувся додому, щоб продовжити візу.
Потім, на початку 2022 року, Росія розпочала повномасштабне вторгнення. Дуднік знову пішов на військову службу, цього разу до 93-ї окремої механізованої бригади.
Свою першу серйозну бойову операцію Дуднік, тепер уже сержант, провів у вересні в Соледарі. У штаб, який він охороняв, влучила ракета, внаслідок чого обвалився дах і придавило двох солдатів, що були поруч. Він залишився практично неушкодженим, діставши лише порізи та струс мозку.
"Я ніби народився вдруге", — каже Дуднік.
Він почав носити з собою Stinger, хоча ніколи не тренувався користуватися цим ПЗРК, а навчився цього, переглядаючи відео на своєму мобільному телефоні.
Коли російські війська захопили Соледар, Дудніка відправили у відпустку, після чого він пройшов навчання і повернувся в Бахмут у січні 2023 року. У березні Дуднік і його підрозділ перебували в житловому будинку, який був мішенню для російських військових літаків, що завдавали бомбових ударів по українській піхоті в місті.
Дуднік розташувався на сьомому поверсі поблизу вікна з зенітно-ракетним комплексом "Ігла" на плечі. Вікна були вибиті танковим снарядом, що влучив кілька днів тому, і він опинився на крижаному протязі. Він відсунув штору, щоб його не бачили, і дивився крізь крихітне вічко, прорізане в тканині. Він навчився цього, переглядаючи відео на своєму мобільному телефоні.
"Готовність 1", — пролунало повідомлення по радіо. Це означало, що російський військовий літак був помічений на радарі, тому Дуднік підняв "Іглу" на плече. Через 15 хвилин плече заніміло, і він поклав її на підвіконня.
Тоді він почув літак. Він знав, що у нього є кілька секунд, щоб зробити постріл. Він не міг захопити ціль в ручному режимі, тому перемикнувся на автоматичний, і ракета була запущена. Літак спалахнув, а пілот катапультувався.
"Російські пілоти — аси, а не ідіоти", — каже він.
Після відпустки його підрозділ повернувся до Кліщіївки під Бахмутом. Зараз вони стримують російські атаки, попри значну перевагу в чисельності та нестачу боєприпасів. Нині Дуднік проводить більшу частину свого часу, вистежуючи російські ударні безпілотники. Після багатьох років служби Дуднік страждає від проблем із серцем і спиною, а також від наслідків кількох контузій.
