Як селяни біля Ізюма власноруч відновлюють будинки, розміновують поля і встановлюють вікна з польських офісів
Віктор і Лариса Сисенки з села Кам'янка неподалік Ізюма самотужки відбудували знищений окупантами будинок, встановити нові вікна їм допомогли волонтери у партнерстві з міжнародними ініціативами. Історію родини розповідає The Guardian, ТЕКСТИ публікують її скорочений переклад.
Через кілька тижнів після звільнення Кам'янки 11 вересня 2002 року Сисенки повернулися додому і були шоковані побаченим. На вулицях були розкидані згорілі танки та бронемашини. Їхній будинок був без даху, вщент зруйнований, і "там був повний безлад, безліч сміття і відходів росіян, – розповідає Лариса. – Вони їли тут, срали, тут було повно їхнього одягу та білизни". У будинку не було електрики, а оскільки окупанти, що відходили, вкрали насос зі свердловини, не було води.
Не було жодних шансів зробити свій будинок придатним для проживання протягом зими, тому Сисенки виїхали до Одеси. Але в березні цього року вони повернулися й одразу ж почали наводити лад – відбудовувати свій зруйнований будинок.
Лариса Сисенко показує пошкодження свого будинку внаслідок обстрілу. Фото: Анастасія Власова/The Guardian
Однією з найнагальніших потреб села є встановлення вікон. У Кам'янці їх майже не залишилося – проблема, яка тягнеться по всій Україні, оскільки кожна ракета або ракетний обстріл будівлі, ймовірно, також виб'є скло у її найближчих сусідів.
Невелика харківська волонтерська організація "Єдність і сила" допомагає мешканцям сіл, що повертаються, у їхніх зусиллях з відбудови. Селяни використовують вікна, надані в рамках одного з партнерських проєктів організації: "Вікна для України", який став основою польського павільйону, що здобув нагороду на Лондонській бієнале дизайну цього літа.
Читайте також: Тисячі відновлених вікон. На бієнале дизайну в Лондоні переміг польський проєкт з відбудови України
Проєкт, організований польською Фундацією BRDA, збирає непотрібні вікна – наприклад, вилучені під час ремонту – і надсилає їх в Україну, щоб люди могли їх встановити у пошкоджених будівлях.
Ось чому в кількох будинках Кам'янки, зокрема і в будинку Сисенків, стоять досить веселі вікна в рожевих рамах з нещодавно знесеної офісної будівлі у Варшаві. І чому їхні друзі Володимир та Людмила Корнійчі обрали для спальні своєї доньки вікно, яке, як свідчить етикетка, було подароване якоюсь Веронікою з Далстона, що у східному Лондоні.
Рожеве перероблене вікно з польського офісу. Фото: Анастасія Власова/The Guardian
Сисенки та Корнійчі не хотіли виїжджати після початку повномасштабного вторгнення РФ. Для них, дрібних фермерів, як і для більшості мешканців села, їхні домівки були джерелом засобів до існування: їм треба було думати про корів, урожай, курей, теплиці, фруктові дерева.
Однак незабаром у них не залишилося вибору. "Найстрашніше було, коли винищувачі скидали бомби, – розповідає Лариса. – Спочатку вони влучили в сільськогосподарську будівлю, де працює Віктор. Потім вони вдарили по школі та заправці". Після того, як 11 березня росіяни влучили ракетою "Град" у будинок їхніх сусідів, подружжя сіло в машину і поїхало геть.
Схожа історія сталася і з родиною Корнійч. Вони повернулися до села і побачили, що від їхнього будинку залишилася лише одна стіна, а корови або загинули, "або їх застрелили та з'їли росіяни", – розповіла Людмила.
Попри це, вони без вагань повернулися назад цієї весни. "У нас немає вибору, – сказала вона. – Ми не можемо переїхати і не хочемо".
Володимир Корнійча з вікнами, вибраними для перебудови його оселі. Фото: Анастасія Власова/The Guardian
Повернення сімей було болючим і важким, але водночас це був чудовий акт стійкості. Володимир був сповнений рішучості засіяти невелике поле соняшником. Але перш ніж він зміг це зробити, поле потрібно було розмінувати, і оскільки допомоги ззовні не було, він просто взявся за це сам.
Для цього небезпечного завдання він використовував лопату і секатор з довгими ручками. Так само прагматично ставиться до боєприпасів, що не розірвалися, й родина Сисенків. "Коли я полола город, то якщо бачила міну, то кликала чоловіка. Він обережно піднімав її на лопату і клав на вогнище. Потім ми тікали", – розповідає Лариса. З березня Сисенки знайшли на городі вісім протипіхотних мін, а Людмила Корнійча очистила 25 снарядів на їхній присадибній ділянці.
Попри труднощі, ці дві сім'ї – одні зі 165 осіб, які повернулися до села, з більш ніж 1240 мешканців, що проживали там до початку повномасштабного вторгнення, – досягають стабільного прогресу. Будинок Сисенків, власне кажучи, досі не придатний для життя – вони живуть і сплять в одній крихітній кімнаті, холодильник і плита працюють на сонячних батареях. Але наприкінці вересня їхня теплиця була повна помідорів, у саду цвіли рожеві петунії, а в курнику купчилися кури.
Наталія Сергієнко, яка очолює "Єдність і сила", сказала, що організація допомагає відновити перші п'ять будинків у селі, "вперто намагаючись проштовхнути це". За її словами, багато великих громадських організацій зосереджуються на місцях звірств, таких як Буча та Ірпінь, які через близькість до Києва є безпечнішими для благодійників і більш відомими. Натомість "нікому немає діла до таких сіл, як Кам'янка". А варто було б, вважає вона. "Люди не розуміють, що місцевим жителям тут більше нікуди йти".
