Колабораціонізм чи допомога людям? Як судять двох активісток, які під час окупації Лимана стали "головами мікрорайонів"

Валентина Ткач і Тетяна Потапенко під час окупації Лимана очолювали свої мікрорайони. Вони контактували від імені місцевих жителів з окупаційною адміністрацією, і вибивали в росіян продукти та вугілля для містян. СБУ розцінило це як колабораціонізм й затримало їх минулої зими. Судове видання «Ґрати»  зустрілося з ними в СІЗО й опублікувало версію затриманих. ТЕКСТИ публікують основне з матеріалу.

Історія Валентини

До повномасштабної війни Лиман був одним з найбільших залізничних вузлів в Україні. Валентина Ткач, як і більшість тутешніх мешканців, працювала на залізниці: 20 років черговою по станції, а потім ще 15 — продавчинею у квитковій касі. У 2010 році вона пережила дві операції на серці й отримала другу групу інвалідності.

«Відтоді я, в основному, вдома, на пенсії. Мене навіть у хлібний кіоск не мають право з моїми хворобами взяти. У мене і серце і на додачу ще купа різних хвороб», — зітхає Валентина.

img_7165-983x655

Валентина Ткач в Індустріальному суді Дніпра, 1 серпня 2023 року. Фото: Олексій Арунян, Ґрати

Валентина Ткач багато років займається громадською роботою. Вона — «вулична» на вулиці Петропавлівська. Так у Лимані називають активних мешканців, які стежать за порядком і контактують від імені сусідів з владою.

Традиція призначати старших по вулиці з’явилася в Лимані за часів Радянського Союзу. По суті, це органи самоорганізації, які існують паралельно з місцевою владою.  Вуличних обирають жителі вулиці на загальних зборах. Протокол голосування потім має затвердити виконком. Вуличні виконують обов’язки добровільно і не отримують за це зарплату.

У Лимані шість мікрорайонів. Їхні мешканці на загальних зборах обирають голову мікрорайону, який координує роботу вуличних. Лиманці також називають цю посаду «мікрорайонна» або «квартальна». За цю роботу теж ніхто не отримує зарплату.

Мікрорайонні стежать за роботою вуличних і ставлять підписи на документах, які ті складають. Їхню діяльність регулює закон «Про органи самоорганізації населення». До повномасштабної війни Валентина Ткач була заступницею голови свого мікрорайону «Північний».

На вулиці Валентини, як у всій північній частині Лиману, здебільшого приватні одноповерхові будинки. Валентина знала, що тут залишилося багато самотніх літніх жінок і взялася допомагати їм з їжею.

У неї були запаси борошна. Вона зробила на городі мангал з цегли, розводила багаття і, попри обстріли, пекла на пательні коржі. Валентина Миколаївна називає їх «латурики».

«Я пекла ось ці латурики і розносила. Сьогодні одній віднесла, а завтра вона до мене приходить і каже: «Валечко, я вже з’їла, дай мені ще». Що мені сказати людині? Усе, що я могла — напекти на пательні ще латуриків і в перерві між бомбардуваннями вибігти і їх роздати», — згадує жінка.

22 травня росіяни впритул підійшли до Лиману. Валентина Миколаївна каже, що тієї ночі були найстрашніші обстріли.

«Це був справжній Армагеддон, — плаче Валентина. — У нас уся вулиця погоріла. І велика частина будинків була знесена тієї ночі. У нас тієї ночі ще й онуки були. Ми думали, що це кінець світу, що ми вже не вийдемо живими. Жодній людині на Землі я не бажаю пережити того, що пережили ми».

23 травня 2022 року після запеклих боїв українська армія відступила з Лиману і в місто зайшли росіяни. Через чотири дні самопроголошена «Донецька народна республіка» заявила, що «війська російської коаліції встановили повний контроль над Красним Лиманом». Росія використовує назву міста, яку воно носило до української декомунізації 2016 року.

У червні «ДНР» створила в Лимані окупаційну адміністрацію. Її очолив Олександр Петрикін, який до цього був віцемером окупованого Єнакієвого.

Валентина Ткач дізналася про це не одразу. Під час масованих обстрілів у ніч на 23 травня вона пережила сильний стрес і довго не могла прийти до тями.

«У мене була така депресія, що я ще майже місяць [після заходу в місто росіян] сиділа в підвалі, я не могла вийти. До війни я важила 105 кілограмів, а зараз 65, за два місяці скинула 40», — зітхає жінка.

Коли вона прийшла до тями, до неї почали приходити вуличні з її мікрорайону. Вони говорили, що в місті панує розруха, і жителі їхніх вулиць ідуть до них з численними скаргами. Будинки були пошкоджені, вікна вибиті, дахи продірявилися, сміття не вивозилося, їжі та ліків не вистачало.

За словами Валентини, вуличні повідомили їй, що голова мікрорайону виїхала, і попросили Ткач, як заступницю, тимчасово виконувати її обов’язки. Вона погодилася.

Історія Тетяни

Наприкінці травня 2022 року 52-річна вулична з вулиці Хвойна Тетяна Потапенко також ховалася від обстрілів у льосі свого будинку разом з 72-річним чоловіком і сином. Там було холодно і сиро, і коли обстріли почастішали, разом з сусідами вони перебралися в підвал чотириповерхівки неподалік.

Напередодні активних боїв міська влада оголосила евакуацію. Більшість лиманців виїхали, але близько третини населення залишилося. Потапенко теж хотіла евакуюватися, але в чоловіка через життя в холодному підвалі загострилися хронічні хвороби.

img_7153_1-1-1200x844

Тетяна Потапенко в Індустріальному суді Дніпра, 1 серпня 2023 року. Фото: Олексій Арунян, Ґрати

Про те, що в місто зайшли російські військові, її сім’я дізналася, коли солдати заявилися до них у підвал.

«Запитали, скільки нас і як давно тут сидимо. Я сказала, що живу на вулиці Хвойній і збираюся назад додому. Вони сказали: «Можна, тільки начепіть на руку білу пов’язку». Це означало, що ми мирні люди», — згадує вона.

Тетяна з чоловіком і сином повернулися додому, але обстріли тривали, тому ночувати часто все одно доводилося у підвалі.

Також, як і Валентина Ткач, Тетяна була не тільки вуличною, а й заступницею голови свого мікрорайону, який називається «Комунальний». Незабаром до Тетяни теж стали приходити сусіди і скаржитися, що продукти закінчуються. Магазини не працювали. Росіяни роздавали гуманітарну допомогу, але рідко і тільки біля міськради, далеко від її вулиці. Літнім людям, які погано ходили, було складно туди дістатися і відстояти чергу.

«Люди до мене зверталися з приводу того, що робити з будівельним сміттям. Хати розвалені, кругом скло, шифер, цегла. Запитували, що робити з боєприпасами, які не розірвалися, які в декого в сараях лежали. Ставили питання: де ховати людей, де брати труни… Про все людське, життєве», — розповідає Тетяна.

Потапенко сіла на велосипед і вирушила до будівлі міськвиконкому, щоб зрозуміти, як розв'язати проблеми сусідів. Крім окупаційної адміністрації там відкрилася приймальня руху «Донецька Республіка Дениса Пушиліна». Її очолила Вікторія Зінчук, яка до окупації керувала місцевим будинком культури.

Від імені «громадського руху Пушиліна» Зінчук взялася курирувати голів мікрорайонів Лиману і вуличних. Вона проводила з ними наради у себе в приймальні. На одних з таких зборів була Тетяна, і Зінчук запропонувала їй замінити голову мікрорайону «Комунальний» замість попередниці, яка евакуювалася до окупації.

«Вікторія попросила: «Візьміть, будь ласка, мікрорайон на себе». Ну, я і взяла», — згадує Тетяна.

Основним завданням Тетяни було домогтися від окупаційної адміністрації гуманітарної допомоги для нужденних у своєму мікрорайоні.

Після звільнення Лимана

30 вересня армії Росії та «ДНР» залишили місто, а наступного дня в Лиман увійшли українські війська.

«Стало набагато легше, я аж зітхнула, — згадує Потапенко. — Продукти з’явилися наші, українські. А до цього росіяни привозили дуже погані продукти, низької якості, втридорога. А грошей ні в кого не було. Наша гуманітарка українська набагато відрізнялася, навіть тушонка і паштет. Може гріх говорити так про ситуацію [в окупації], адже хоч щось було поїсти. Але факт залишається фактом».

Наступного дня після звільнення Тетяна сиділа в себе у дворі на лавці разом з сусідкою.

«Їхав кортеж машин і зупинилися біля мого будинку. Я звикла, що до мене то люди йдуть, то машини їдуть, підійшла. Кажу: «Ви хто?», а вони: «Служба безпеки України, пройдімо». Ну й забрали мене в поліцію», — згадує Тетяна.

Туди ж привезли Валентину та інших вуличних. Голови руху «Донецька Республіка» Вікторії Зінчук, як і більшості лиманців, що увійшли до керівництва окупаційної адміністрації, на той час у місті вже не було. Вони втекли на окуповану територію разом з російськими військовими.

Співробітники СБУ допитали Тетяну та Валентину про їхню діяльність в окупації та відпустили. Жінки продовжили займатися тим самим, чим і раніше, тільки тепер роздавали українську гуманітарку.

«Приїжджали волонтери з Києва, Закарпаття, Волині. Я збирала по три-чотири вулиці, щоб натовп не збирати, адже воєнний стан. Волонтери вивантажують купку, а вуличні стоять-охороняють. А то не дай Боже, хтось недоотримає, то потім вуличну з’їдають або до мене йдуть із криком: «Де моя гуманітарка?» — розповідає Тетяна.

Так вона працювала до кінця грудня, доки до неї не приїхала представниця мерії та не повідомила, що Потапенко відсторонена від обов’язків голови мікрорайону. За кілька тижнів, 9 січня 2023 року, до неї знову приїхали співробітники СБУ й оголосили підозру в колабораціонізмі, а саме занятті керівної посади в окупаційній адміністрації.

Тетяну звинувачували у тому, що вона виконувала вказівки глави «ДНР» Дениса Пушиліна та очільниці лиманського осередку руху «Донецька Республіка» Зінчук, призначала вуличних і керувала ними, а також приймала заяви про видачу вугілля.

За обіймання керівної посади в окупаційній адміністрації передбачено від 5 до 10 років колонії.

Співробітники СБУ відвезли Потапенко до Дніпра, де Жовтневий районний суд відправив її в СІЗО на час слідства. Тетяна була шокована і не визнавала провину.

«Я не думаю, що я щось поганого зробила. Я не можу зрозуміти, за що мене заарештували? Я що, коригувальник, чи я ще щось зробила? Що я зробила для нашої країни України поганого? Ви мені дайте відповідь», — дивується Тетяна.

Валентину Ткач спіткала та сама доля. 20 листопада співробітники СБУ забрали її з дому, оголосили підозру і відвезли в Дніпро, де суд її заарештував. Після цього пресслужба СБУ поширила повідомлення про «затримання колаборантки, яка пропонувала сухпайки з РФ в обмін на підтримку окупаційної влади».

Утім, нічого з цих публічних звинувачень не потрапило в підозру. Як і Потапенко, слідчий звинувачував Ткач лише в обійманні посади в окупаційній адміністрації та керівництві над вуличними.

Валентина також дивується, чому її заарештували.

«Я скільки пропрацювала, у мене крім подяк нічого. Весь буфет забитий дипломами з міськвиконкому за допомогу в самоврядуванні. Ніколи ніяких не було нарікань. І тут зробили мене ворогом народу, не виходячи з хати. А я ж душу віддала людям», — голосить Ткач.

Як лиманці ставляться до арешту Валентини й Тетяни

Людмила Іванова почала займатися тим самим, чим і Валентина Ткач. Зараз вона координує 29 вуличних.

Хоч Іванова й обійняла посаду Ткач, вона не вважає справедливим, що її попередницю звинувачують у колабораціонізмі. На думку Людмили, Валентина взаємодіяла з окупаційною адміністрацією вимушено.

«Я думаю, що це не дуже справедливо. Ми тут живемо, ми тут залишилися. Жити ж якось треба було. Ми не могли все кинути і втекти. Ми на своєму місці. Ми вдома, це наша земля, куди нам було подітися? Я розумію, що пропонували евакуацію, але не всі могли поїхати», — каже Іванова.

Тамара Саржевська стала вуличною задовго до війни, продовжувала виконувати свої обов’язки під час окупації і займається тим самим зараз.

З Валентиною Ткач вона знайома понад 20 років.

«Мені здається, що її посадили ні за що. Треба було поставити галочку, що вони відпрацювали. Це моя думка. Я знаю цю людину. Ми тут нічим не займалися. Ніякої пропаганди у нас не було. Кожен живе на своїй хвилі. Нас ніхто не збирав, нас ніхто не кликав, нам нічого не розповідали, нічого не питали. Ми жили, як зараз живемо, в городі вештаємось», — стверджує Тамара.

Вона вважає, що Ткач опинилася під арештом, бо її обмовив мешканець мікрорайону Олександр Щербак, вуличний з вулиці Кринична. Під час окупації Ткач призначила його заступником, але він залишився на волі й дав свідчення проти Валентини.

Чоловік Валентини Ткач Микола також вважає, що його дружину посадили ні за що. Як і вулична Саржевська, він звинувачує в цьому колишнього заступника Валентини Щербака. За словами Ткача, Щербак багатьом нашкодив, а незадовго до арешту Валентина з ним посварилася.

Сам Щербак під час зустрічі з "Ґратами" визнав, що дав свідчення проти Валентини. За його словами, вона підтримувала росіян і здавала проукраїнських лиманців. Але від розмови під запис відмовився.

Як і чоловік Валентини Ткач, чоловік Тетяни Потапенко Михайло не розуміє, чому його дружину заарештували, і не знає, як їй допомогти.

«Вона роздавала гуманітарну допомогу, все робила для людей, усі можуть підтвердити. З прапорами не ходила, з росіянами не спілкувалася. Я чоловік, я б знав, якби щось було… У мене такий був стрес, [коли її заарештували]. Я спати не міг. Побачу її річ, вона нагадує про неї і мене починає трусити. Шкода людину. Може вона десь щось не те сказала. Чи комусь не сподобалася, чи комусь дорогу перейшла, і на неї так накинулися», — каже Михайло.

Суд визнав Тетяну Потапенко винною і засудив до п’яти років колонії. Він також заборонив їй обіймати керівні посади протягом 15 років, але не став конфісковувати майно.

Адвокатка Ірина Тооде не згодна з вироком і збирається подавати апеляцію.

«За допомогу людям не повинно бути кримінального покарання. Я зрозуміла, що в умовах сьогодення ми не отримаємо виправдувального вироку, але будемо розраховувати хоча б на умовний термін, щоб вона знову була зі своєю сім’єю», — пояснює захисниця.

колабораціонізм лиман суд

Знак гривні
Знак гривні