Том Купер: росіяни уже спробували наступати на Донбасі за минулі кілька днів, але в них нічого не вийшло

ВДВ та ЗСРФ

Почнімо з цікавої “примітки на полях” щодо останніх подій у повітряно-десантних військах російської федерації (ВДВ) та збройних сил російської федерації (ЗСРФ). Десь тиждень тому військові експерти з "Російської газєти" говорили про важливість захоплення Соледара.

Вони дійшли висновку, що, типу, “це – важливо”, бо це – перший “значний” російський успіх з липня; бо ця операція сковує значні сили стратегічного резерву Збройних сил України (ЗСУ); вона (цитую) “зменшує (українську) впевненість у своїх силах”, а також “продемонструвала наявні якісні зміни” у ЗСРФ…

ОК, припустимо. Я гадки не маю, наскільки впливовим є цей журнал, чи хто конкретно є автором статті та які його зв’язки. Однак, будьмо відверті: це не має жодного значення. Ця стаття є цікавою, бо вона дає нам трохи залізти в голови бодай частини ВДВ та ЗСРФ – і зрозуміти, як саме вони самі бачать своє становище і які мають наміри. Якщо вірити автору цього сюжету, то наступаючи на Бахмут, і в районі Кремінної, Вугледара вони насправді мали на меті скувати та знесилити українські сили, а також посилити бойовий дух власних військ, продемонструвати, що вони “на щось ще здатні”.

Насправді, мою увагу привернуло те, що цей експерт наголошує ніби російські війська наразі ведуть здебільшого “суто піхотні” бої (навіть “схвалює” це), і що це є “великою новиною”.

Ну ОК. Припустимо, що так воно і є. Після всіх втрат у техніці за останні 11 місяців – не дивно. Радше це є логічним. Але ж 15 січня, в одному з останніх звернень на військову тематику Путін зазначив, що “все йде за планом міністерства оборони та генерального штабу”.

А тепер поєднайте ці два твердження і пометикуйте: чи вказують вони на те, що вишестоящі органи у Москві (включно із генштабом) так і планували собі цю війну: спершу вторгнутися в Україну з усіх боків, лише для того, аби змарнувати добру половину регулярних військ ЗСРФ – включно з основною частиною найкращих військових підрозділів та техніки, які будь-коли були у складі ВДВ та ЗСРФ – а тоді під тиском ЗСУ відступати з Київщини, Чернігівщини, Сумщини, Харківщини та Херсонщини?

…еге ж, це й був план вишестоящих органів — перетворити десантні підрозділи та всю росармію із повністю механізованих зʼєднань, зосереджених довкола артилерії, на піхоту, яка (судячи з підсумкових міркувань тієї статті в «Російской ґазєтє») не може виконувати поставлених завдань, оскільки їй бракує вишколу, засобів звʼязку та іншого сучасного обладнання?.. …чудовий план, за яким російська армія охляла настільки, що цілком залежить від ПВК «Ваґнер», що утилізує 30 тисяч зібраних по російських тюрмах зеків, закидаючи укріплення противника мʼясом, щоб просунутися на один чи два кілометри і захопити кілька сіл?

Що ж, мені не зостається нічого іншого, як підсумувати: напевно, зрозуміти цю виняткову логіку спроможні тільки Путін та орди путлерфанів — у Росії і за кордоном.

А якщо серйозно: облишмо путіна і його «все йде за планом». В обох останніх російських контратаках під Кремінною та під Вугледаром було задіяно чимало механізованих (на військовому сленгу росіян «танкових і мотострілецьких») підрозділів за підтримки артилерії та повітряних сил, тобто це були типові загальновійськові операції. «Наступи піхоти» використовують тільки «ваґнерівці» та «дєсантніки» в районі Бахмута.

Звісно, хто я такий, щоб це казати... та все ж: хай там що з себе вдають нині російські ВДВ і збройні сили, вони все одно прагнуть повернутися до свого звичного modus operandi — наступ механізованими силами з масивною артилерійською підтримкою. Велика проблема для них — нездатність артилерії (зокрема пускових ракетних установок BM-27 і BM-30, які, як дехто хвалиться, крутіші за керовані українцями M142 HIMARS і M270 MLRS) повноцінно працювати в умовах зими, передусім через відсутність розвідувальних безпілотників, які могли би працювати за будь-якої погоди: без масивної та ефективної підтримки артилерії ВДВ та ВСРФ не мають шансів хоч трохи серйозно просунутися.

...а це важливо, і ось чому: після того, як у грудні й січні всі волали про «велииикий» наступ росії з півдня білорусі на Київ і північний захід України, українські та західні «балакучі голови» пророкують російський наступ «десь на сході» або «з усіх можливих напрямків» із лютого по березень.

На що я скажу:

а) насправді росіяни за минулі кілька днів уже спробували наступати (під Кремінною та Вугледаром), але в них нічого не вийшло;

б) за «найкращих» умов (із точки зору Путіна) такого роду наступ буде дуже залежати від сприятливої погоди.

79 окрема десантно-штурмова бригада дає відсіч російським окупантам на Донбасі. Фото: Генштаб ЗСУ

ЗСУ

Тепер поговоримо про кілька моментів, що стосуються ЗСУ.

Перший момент, досі актуальний, — проблеми з командуванням та контролем, а якщо точніше, то (часті) випадки незгоди між різними ланками командування. Я вже кілька разів згадував, що в лавах ЗСУ є чимало «мінінаполеонів». Переважно це офіцери нижчої ланки або сержанти — усі вони мають багатий бойовий досвід, отриманий у бойових діях 2014-2021 років. Відразу скажу: вони справді заслуговують на повагу, оскільки їхні дії відіграли вирішальну роль у виживанні ЗСУ — а отже, і всієї України — у перші кілька тижнів повномасштабної війни. Досі все було чудово.

Проте ця війна зовсім інша, ніж була 2014-2021 років: вона потребує не тільки децентралізованого командування на тактичному рівні, а й високоцентралізованого — на оперативному та стратегічному. Чому? Тому що, незважаючи на різні дуже помічні програми-застосунки, сержант, лейтенант чи капітан просто не має ні ситуаційної обізнаності, ні військової освіти, як має полковник чи генерал, ні повноважень маневрувати цілими батальйонами чи навіть бригадами на полі бою. Ба більше, офіцери та сержанти нижчої ланки не володіють одночасно ситуаційною обізнаністю, знаннями і повноваженнями, щоб наказувати цілій артилерійській бригаді стріляти. Особливо якщо бракує координації. Насамперед, це просто не їхня робота, вони не мусять іти балакати зі своїми «дурнями-генералами» щоразу, коли вони не згодні з якимось «наказом згори». Тим більше, до їхніх обовʼязків не входить боротися з непокорою.

Ось чому збройні сили — це збройні сили: організація людей із дуже зрозумілою ієрархічною системою відповідальності. Не демократичною системою правління, де порядками керують медії, що створюють багато галасу, відволікають людей штучними «новинами» й ігнорують контекст і витоки подій.

Іншими словами, ЗСУ потребують своїх генералів, хай би хто, чому і наскільки сильно вважав їх «дурнями». Інакше «Соледари» і «Благодатні» будуть зʼявлятися знову і знову.

До речі, на прикладі подій під Вугледаром минулих кількох днів можна побачити, що відбувається, коли всі в ЗСУ терпляче роблять свою роботу на кожній ланці ланцюга підпорядкування і слухається «дурнів-генералів». Там (серед інших) 1-ша танкова, 72-га механізована й 55-та артилерійська бригади гарнесенько розгромили щонайменше три російські бригади і до пʼяти різних полків.

Норвезька самохідна гаубиця M109A3, що належить 72-гій механізованій бригаді, у районі Вугледара

Другий момент — проблема, яку не побачиш на фото чи відео, принаймні не часто, але вона доволі серйозна: втрати важкого озброєння з українського боку. Судячи з даних, що їх збирає Oryx, загалом (із фотопідтвердженням) було втрачено 453 танки, 260 інших броньованих машин, 470 бойових машин піхоти, 225 бронетранспортерів, 96 буксованих і 260 самохідних артилерійських установок. Найімовірніше, до 40% усіх цих втрат відбулося на початку війни, коли росіяни захопили кілька великих депо ЗСУ, а ще 40% — під час запеклих боїв квітня-липня 2022 року.

Крім того — і це не дивно з огляду на те, що переважно на озброєнні ЗСУ перебуває важка техніка, виготовлена ще в Cовєтському Cоюзі 30-40 років тому, постійно росте число (тимчасових) втрат техніки у війні: внаслідок інтенсивної експлуатації зношуються мотори, шини, гармати й інші частини бойових машин. Коли черговий танк або артилерійську установку визнають небоєздатною, її доводиться довго ремонтувати. Іноді такий «ремонт» перетворюється на «переробку».

Це надзвичайно важливо, оскільки — на стратегічному рівні — українцям зараз бракує важкого озброєння, адже ЗСУ зростають, і важка зброя потрібна не тільки для того, щоб замінити втрачене обладнання наявних підрозділів, а й щоб забезпечити новостворені формування. А нові формування вкрай потрібні, щоб посилити вогневу міць і мобільність Сил оборони, збільшити їхню спроможність реагувати на російські напади та проводити власні контратаки і полегшити тягар наявних підрозділів, багато з яких «на нулі» (тобто задіяні в боях) ще від початку війни, а тому виснажені: потребують відпочинку, реорганізації чи навіть додаткового тренування.

Отже, як описано на сторінці Militaryland.net, ЗСУ наразі створюють принаймні пʼять нових бригад, зокрема:

— 21-ша механізована

— 33-тя механізована

— 47-ма артилерійська

— 116-та механізована

— 118-та механізована

Щоб належно озброїти ці формування, кожному потрібно надати принаймні по 150 танків, броневиків і гаубиць.

Третій і останній пункт стосується української артилерії — схоже, останнім часом на більшості ділянок фронту вона «почувається краще, ніж будь-коли раніше». Все найважливіше, що стосується артилерії українців, описано у цьому твіттер-треді. І хоч автор зосередився на американських буксированих гаубицях M777 A2, найважливіше от що:

Коли у червні минулого року гаубиці M777 A2 прибули в Україну, російська артилерія гатила, «як божевільна», і практично не мала проблем із обстрілами української артилерії (тобто «контрбатарейною» боротьбою). Це зумовило часті «пересування заради виживання» — швидкі переміщення українських гаубиць та значне розосередження артилерійських підрозділів.

Українці не марнували час і навчились використовувати свою артилерію, зберігати боєприпаси неподалік від гаубиць і не заряджати їх занадто рано.

Потім прибули протирадарні ракети AGM-88 HARM, які використовували не тільки для того, щоб знищувати російські протиповітряні розрахунки під час роботи M142 HIMARS та/чи M270 MLRS, але й щоб випалювати російські контрбатарейні радіолокаційні станції — російські десантники та вся росармія мають дуже мало таких пристроїв.

Читайте також: Американські протирадіолокаційні ракети з'явилися на фронті. Російська ППО значно ослабне

Наслідок: загроза російського контрбатарейного вогню радикально зменшилася.

На це росіяни відповіли безпілотниками-камікадзе «Ланцет» (точніше, 1–3 «Ланцети» задіяні разом із «Орланом-10»), якими ударили по українських гарматах. Може, пригадуєте, як у серпні 2022 року вони опублікували зо два десятки відеозаписів таких ударів (більшість було знято на півдні Запорізької області). Та згодом виявилося, що ці удари були неприємними, однак завдавали значно меншої шкоди, ніж здавалося.

Зрештою, українці швидко навчилися протидіяти «Ланцетам» за допомогою камуфляжних сіток, «посилених» різними огорожами й екранами.

Читайте також: Як сітка врятувала САУ Krab від російського “Ланцета” (ФОТО)

Звичайно, облаштування таких позицій знизило мобільність української артилерії, але значно підвищило її стійкість до ударів безпілотниками — і водночас збільшило темп стрільби. Настільки, що тепер навіть самохідні артилерійські установки ЗСУ використовують такий захист.

І хоча неспроможність російських безпілотників «Орлан-10» працювати за зимової погоди (адже без «Орланів» російська артилерія переважно неефективна) теж відіграла свою роль, усе це стало таким собі «секретом успіху» ЗСУ — принаймні під Вугледаром, а може й довкола Кремінної та Бахмута: попри те, що українці досі мають значно менше гармат, ніж росіяни, українські обстріли набагато точніші. Саме завдяки поєднанню безпечного використання й точності артилерії ЗСУ завдає таких нищівних втрат росіянам під час їхніх контрнаступів.

Оригінал тут, повний переклад на фейсбук-сторінці Ростислава Семківа.

стратегія битва за донбас хід війни тактика зсу