Як почуваються жінки, які залишилися вдома, в окупації та в евакуації, – розмова з психотерапевткою

Публікуємо розшифровку подкасту без скорочень.

Тетяна Трощинська: Наскільки за цих півтора місяця ви готові говорити про себе і про тих жінок, яким ви допомагаєте? Чи вже достатньо часу, щоб робити перші рефлексії, чи ми всі ще емоційно свіжі?

Наталя Підлісна: Я за рефлексії у будь-якому стані, я вважаю, що їх треба робити навіть із перших днів.

Тетяна Трощинська: Про що говорять жінки? Який запит — з вашого зрізу, яким ви можете поділитися?

Наталя Підлісна: Тоді ми зріз поділимо на чотири частини.

Перше: жінки, які залишились вдома, друге — жінки, які живуть в окупації, третє — жінки, які поїхали в евакуацію, і четверте — жінки, які за кордоном.

Жінки, які залишились вдома

Як не дивно, саме вони почувають себе краще, за інших. Навіть якщо вони під обстрілами — помірними обстрілами. Щось таке стається з нами з віком, що ми дуже приростаємо корінням до землі, на якій ми живемо. Навіть якщо ми приїхали на цю землю нещодавно. От я у Васильків приїхала 10 років тому, бо все життя своє прожила у Києві, але відчуваю це своєю землею.

І ті жінки, з якими я розмовляю, кажуть, що вдома готові страждати, перечекати, але їм важливо, щоб поруч були такі самі жінки, як вони — подружки чи сусідки. Вони збираються разом, і я бачила, що жінки починають просто разом жити. Це може бути тимчасове вирішення проблем, але їм так простіше вести господарство.

Ці жінки потерпають від того, що немає постачання харчів, хронічні хвороби загострилися, немає можливості, бо немає у них авто, щоб поїхати до лікаря чи на ринок. Але все-таки психологічний стан цих жінок найкращий.

Жінки, які живуть в окупації

У мене є кілька історій, які дуже схожі. Ці жінки, по-перше, дуже відчули свою українськість, попри те, що вони живуть на півдні. І вони про це кажуть, що ми почали розмовляти українською, наприклад. Їм так хочеться чинити свій особистий опір, що їм хочеться розмовляти вдома чи зі мною українською.

Я знаю двох жінок, які виходили на мітинги. Я питала, чи їм було страшно. Вони сказали, що було дуже страшно, але вони не могли по-іншому: у них є відчуття, що вони на війні. Хоча воєнних дій поруч немає, там тихо, — там стоїть росгвардія.

Але у них є відчуття, що у них є свій фронт. У них великі перепади настрою, вони багато плачуть. Але вони тримаються, вони відчувають свою потрібність, і відчувають сили й наміри чекати багато днів, тижнів, місяців (перемоги, — ред.).
У них є проблеми з харчами, з ліками, ліки передають ледь не контрабандою з Одеси, наприклад, і вони коштують страшних грошей, яких у жінок цих часто не буває. Але їм скидаються сусіди. По хліб можна піти тільки зранку, купити його можна тільки за готівку. Але вони кажуть: хліб некорисний, і я стала менше їсти хліба. Це як психологічний опір: щоб зайвий раз не йти повз окупантів.

Навіть якщо є робота, вони не хочуть працювати, бо це ніби працювати на окупантів. Вони мені розповідали, що вони роботу переносять додому, взяли якість документи й навіть довідки там якісь виписують вдома. Їхній психологічний стан незадовільний і вони потребують великої допомоги.

Жінки, які поїхали в евакуацію

Звісно, психологічно вони дуже постраждали. Бо вони перебувають у незвичних умовах, коли їм треба просити про допомогу, ходити в гуманітарні штаби, щоб отримати харчі чи гігієнічні засоби. Для людей, які все життя були самостійними, це щось схоже на приниження. Вони відчувають сором. Їм важко жити за чужими правилами, бо часто вони живуть у якихось знайомих чи людей, які просто прихистили їх.

І це велике психологічне навантаження, тому що вони не можуть побути наодинці. Бо все-таки у старшому віці у мирний час ми маємо більше власного простору. Зараз у них зменшений фізичний простір і відповідно — психічний простір.

Ще одна проблема, може, вона здається дивною: ці жінки мали свої дієти, харчувалися особливим чином. А тут вони харчуються усі разом, і ти ніколи не їси, те, що ти хочеш. Тільки в ті дні, коли ти готуєш (бо готують по черзі), ти маєш владу над тим, що приготувати.

Молодші члени родини хочуть за них вирішувати: чи ми поїдемо за кордон, чи тут залишимося, чи поїдемо додому, чи як тобі одягатися. Вони починають конкурувати з членами своєї родини за владу.

Жінки, які виїхали за кордон

І є четверта категорія, які поїхали за кордон, і вони відчувають себе взагалі дуже погано: відірваними, майже всі вони не знають мови. У них сильні наративи, що вони ніколи не повернуться, що їхнім дітям тут краще, що заради дітей вони будуть страждати та помруть на чужині.

Там взагалі людям дуже не вистачає спілкування. Вони спілкуються з людьми, які опинились в такій самій скрутній ситуації, але вони не близькі їм по духу.

Тетяна Трощинська: Ось на що я звернула увагу: багато хто скаржиться на проблеми з пам’яттю. Причому незалежно від віку. Можливо, через цей стрес.

Наталя Підлісна: За пам’ять у нас відповідає ліва півкуля (у правшів) — пам’ять, увага, мислення, вона дуже гальмує, її треба спеціально вмикати. Права півкуля за емоції відповідає, вони або заморожуються, або, навпаки, маніфестують дуже сильно. Це треба розуміти й треба дозволяти собі забувати. Я, наприклад, дуже багато зараз забуваю, але я просто перепитую чи кажу: знаєте, я забула слово.

Це тимчасова ситуація. Вона повернеться тоді, коли ми не будемо переживати такий гострий стрес. У нас зараз деякі люди в гострому стресі, деякі — в періоді дезадаптації, а деякі вже навіть у пост стресовому розладі. І всі ці стани — вони завжди гальмують пам’ять.

Тетяна Трощинська: Я насамкінець запитаю про вас особисто: не про від’їзд, а про повернення. Що ви застали вдома у Василькові?

Наталя Підлісна: Це велике щастя — повернутися додому. У нас зараз працюють майстри, мій чоловік працює, щоб полагодити дах. Це була вибухова хвиля або якісь уламки, він був неприємно пошкоджений, але з боків.

Приємне було те, що мене дочекався мій кіт. Він дикуватий, половину часу жив з нами, половину надворі. Але любив тільки мене. І він кудись втік, коли ми виїжджали. Я розуміла, що він виживе, він вміє харчуватися мишами. Але коли ми приїхали — він такий худий, їсть — не може наїстися, він тулиться до мене, він і зараз сидить в мене на колінах, і він не відходить від мене, він консультує зі мною. Він мене обіймає, він дивиться на мене як собака.

Місто (Васильків — ред.) працює, попри те, що тут були важкі бої, тут висаджувалося багато десанту російського, і було це все дуже страшно, і просто біля нашого будинку, і це не тільки обстріли з неба, а й бої просто на вулицях.
Знаєте, це дуже важливо, що багато людей у Васильків повертається.

еміграція війна психологія