Чому стільки молодих людей стають жертвами «синдрому самозванця»? – WSJ
"Я не заслуговую заробляти/заощаджувати/витрачати так багато". "Я знаю, що рано чи пізно все провалю".
Wall Street Journal розглядає проблему частого "синдрому самозванця", надто серед молодих людей, які вважають, ніби не гідні, якщо досягли чого-небудь.
Багато людей молодших за тридцять-сорок стикаються з "синдромом самозванця" – феноменом сумніву у власній спроможності, навіть якщо їй є зовнішні свідчення. Люди відчувають себе випадковими в певних середовищах – і цей самопринижувальний взірець поведінки впливає на якість життя, а також заважає раціонально приймати рішення, скажімо, щодо власних фінансів.
Криза 2008 року досі б'є по психіці багатьох: дехто вважає, що рано чи пізно все знову впаде. Багато молодих людей справді добре заробляє – проте постійно непокоїться, що миттєво все втратить.
Цей страх, зокрема, призводить до недовіри у власній спроможності приймати рішення.
Понад те, зростання нерівності між тими, хто, попри пандемію, зберігає фінансову стабільність, і багатьма людьми навколо, яким це не вдалося – звісно, поглиблює тривогу й у тих, у кого наразі все добре.
А крім того, виникає фінансова "провина того, хто вижив" (survivor's guilt).
Багато хто відчуває провину, що не тільки не постраждав у пандемії, а ще й почав заощаджувати більше, ніж раніше, чи виплачувати борги, купувати нарешті власне житло тощо.
"Синдром самозванця", за даними дослідження у США, відчували до 82% людей у певні періоди свого життя. "Все це надто добре, щоб бути правдою. Я ж цього не заслуговую" – приблизно такі думки виникають, і особливо часто серед тих, хто насправді перебуває у гірших початкових умовах (жінки, люди з етнічних меншин, дискримінованих груп тощо).
Наприклад, жінки культурно й історично рідше бували взірцями фінансового чи кар'єрного успіху.
Ще більше це стосується (у США) людей з темнішою шкірою.
Білі чоловіки середнього класу, навпаки, частіше з дуже раннього віку досягають успіху і вважають, що їм так і належить. Що, звісно, не означає, що їм не загрожує "синдром самозванця".
Але, коли взірців успіху з твоєї категорії значно менше – досягши його, ти вважаєш це дивом, на яке не заслуговував. І тоді є тенденція приписувати власні досягнення "везінню".
У таких випадках варто знайти когось подібного до себе, але, можливо, старшого або "просунутішого", кому ти справді довіряєш і хто не верзтиме маячню – й розпитати про їхній шлях.
Відкритіше спілкування з друзями більш схожого віку та становища також може вирівняти почуття, коли ти побачиш, що, зрештою, твої досягнення "нормальні".
Ти зможеш принаймні сказати собі: "О, знову цей синдром самозванця". Маркування почуття допомагає усвідомити й подолати його.
