Традиції попередників, а не провідні наукові знання. Чому серед лікарів багато коронаскептиків
В одній із київських лікарень сталася трагедія. Коронавірусна хвороба забрала життя молодої, проте досить відомої дитячої лікарки. За словами колег, вона не вірила в реальність пандемії та навідріз відмовлялася носити захисну маску. На жаль, це не поодинокий випадок, а сумна буденність нашої медицини. Чому ж серед українських лікарів так багато коронаскептиків?
Пояснити це можна лише тим, що чимало медиків не звикли мати справу із науковою літературою, а подекуди – просто не розуміють сучасних уявлень про те, як влаштований світ.
Найголовніші причини цих проблем – низька якість та авторитарність вітчизняної медичної освіти. Навчання майбутніх медиків відбувається практично у повному відриві від хоча б якоїсь наукової практики. До того ж, із перших курсів університету, студентів та студенток вчать коритися авторитету поважних світил медицини, не сумніватися в їхніх твердженнях та не ставити зайвих запитань.
Згодом молодим фахівцям робить повторне щеплення від вільнодумства старше керівництво лікарень. Головні лікарі та керівники відділень рідко коли схвалюють інновації в підходах до лікування та всіляко придушують ініціативу підлеглих. Внаслідок цього постають спеціалісти, котрі лікують, спираючись на багаторічні традиції попередників, а не на провідні наукові знання. Таким людям важко пристосуватися до раптових змін та надзвичайних викликів на кшталт пандемії. Вони легко стають жертвами дезінформації та охоче вірять у чергові теорії змови.
Як би не було боляче та неприємно, потрібно визнати: зашкарубла «медицина авторитетів» – це шлях у нікуди, якщо не гірше. Світ стрімко змінився на зламі століть, а українська медицина залишилась все в тих же славних 1980-х Миколи Амосова та Олександра Шалімова.
Саме тоді у середовищі вільніших західних лікарів почав зароджуватись новий рух за впровадження доказової медицини та відмову від сліпого наслідування авторитетів. Його основна мета – поєднання результатів кращих клінічних досліджень з особистим досвідом лікаря та індивідуальними особливостями пацієнта. Лікар, який застосовує такі підходи до лікування, має постійно вчитися та опановувати нові навички.
Копирсаючись у науковій літературі, він чи вона спілкується з усім світом, а не лише з колегами по відділенню. Але це занадто радикально для нашої медичної спільноти.
Копирсаючись у науковій літературі, він чи вона спілкується з усім світом, а не лише з колегами по відділенню. Для такого фахівця немає незворушних догм, але є потреба мислити критично та аналізувати величезні потоки складної інформації. Такий ідеал сучасного лікаря чимось нагадує харизматичний образ доктора Хауса, але вочевидь, це звучить занадто радикально для нашої медичної спільноти.
Утім, відкидання принципів доказової медицини та неприйняття тих, хто намагається їм слідувати, щорічно штовхає десятки лікарів до виїзду за кордон. Відсутність живого професійного середовища, а не безгрошів’я, часто є тим останнім аргументом, що переконує молодих фахівців шукати кращої долі у клініках Німеччини, Канади чи Австралії. Запобігти цьому можна лише шляхом негайних реформ, в основу яких покладена філософія внутрішньої свободи, гідності та самовираження. Зрештою, ексміністерка Уляна Супрун колись спробувала це зробити, але нова влада Зеленського злякалась таких змін і досі тупцює на місці, прикриваючи свою бездіяльність імітацією та порожнім піаром.
