Від початку пандемії я проводжу з дітьми більше часу, ніж будь-коли. Ніхто не радий
Це повертає до концепції "якісного часу". Важливо не скільки, а як.
Про це йдеться у статті The Economist.
Марк о'Коннел, оглядач з питань родини й автор "Записок з апокаліпсиса", розповідає, як під час полегшення локдауну в середині 2020-го пішов із сином на піцу – й замість говорити з дитиною, переймався щодо інших людей, які поряд сміються й відкривають свої зяючі роти. Навіщо ми це зробили?
Із сином через татові нерви нормально не говорили. Але попри все, семилітній хлопчик посеред вечері повільно потягував свій напій і зрештою сказав, що це був чудовий вечір.
Адже цього разу йшлося не про вимушене перебування у квартирі поряд: "Дивися, ми вийшли й просто проводимо час разом".
Дитина навіть встигла вивчити поняття "якісного часу". Син підхопив це у школі.
Часом діти автора, навпаки, грають на почутті провини дорослих, буркочучи, що не отримують "якісного часу".
Фраза "якісний час" існує ще з 1970-х – але справжньої популярності набула в 1990-х. Про це свідчить Google Ngram Viewer, який перечитує мільйони оцифрованих текстів, від статей до книжок.
Важливо не те, скільки часу ми проводимо одні з одними – а що ми робимо в цей час.
Я годинами лежав на дивані біля дітей, втикаючи в телефон, поки вони дивилися мультики.
Утім, ця фраза від початку служила роботодавцям більше, ніж сім'ям: вона передбачає, що нормально – бути далеко від дітей так довго, якщо потім ти з ними коротко, але зосереджуєш на них усю увагу.
Попри ідеологічну недовіру до терміна "якісний час", пандемія добре показала, що він має значення.
Зараз я поряд значно більше часу, але значну його частину намагаюся цього уникнути: "Вибач, запитай у мами – я саме пишу колонку про батьківство".
Але я поруч. Я поруч навіть надто багато. Я більше не маю цінності як щось, що є в обмеженій кількості.
І я помічаю різницю між тим, як ми просто поряд, і що відбувається, коли ми свідомо вирішуємо "зробити щось" разом.
запитай у мами – я пишу колонку про батьківство
Зазвичай спілкування – побіжне, всі відволікаються. Половина його зводиться до того, щоб переконати дітей робити те, що треба: вдягтися, поїсти, вимкнути мультики. Друга половина, за відчуттям – це коли діти намагаються переконати: погратися з ними, витикнути з телефона, знехтувати роботою.
Але коли ми просто виходимо з дому, щоб зробити щось разом – навіть просто прогулятися по району – відбувається не завжди очевидна, але неминуча зміна. Та ні, вона доволі очевидна. Ми починаємо справді спілкуватися, ми говоримо і слухаємо.
Останній раз я навіть узяв сина в паб (в Англії це стало можливим, і дітей дедалі частіше беруть у паби, відколи там суворо заборонили куріння – ред.).
Я випив пінту, він випив кока-колу – й ми поговорили. Я не пригадую, про що ми там говорили, але пам'ятаю, що ми були вдвох і що ми розмовляли.
Кілька тижнів потому я запитав у сина, що б він хотів зробити, коли ми нарешті вакцинуємося. Він мав багато ідей, але одну я запам'ятав конкретно. Він хотів піти зі мною в паб на кока-колу.
