«Мертві моделі» не гудуть: Скандинавський детектив у сучасному Києві
Що читачеві потрібно від детектива? Щоб було цікаво читати. І «Мертві моделі» Мартина Якуба— як раз такий детектив: відкриваєш щоб подивитися першу фразу, і відриваєшся вже десь на середині, та й те лише тому, що хтось відволік від читання. Книга динамічна, до того є кілька несподіваних поворотів сюжету і непередбачуваний кінець. «Навіть не здогадалася, хто вбивця, ледь не до самого кінця,» — написала Ольга Погинайко у коменті на Goodreads. Книга вийшла у видавництві «Смолоскип» 2019 року.
Автор: Євген Лакінський http://facebook.com/MiyKvebek
Макс Ґедзь, головний герой роману, — ветеран АТО, інвалід. На війні втратив руку. Не має ані пенсії, ані пільг, бо, через бюрократію, не зміг отримати посвідчення Учасника бойових дій. Працює на прикрій погано оплачуваній роботі. Та й звідти його звільняють — і то по-хамськи і несправедливо. Отже, опиняється він на самоті, без грошей і без надії, посеред сучасного Києва, де все дорого. Тобто — повна безнадія.
Саме в цей момент дзвонить телефон: незнайомець на ім‘я Алекс хоче найняти Макса у якості приватного детектива, аби розслідувати зникнення молодої дівчини. Обіцяє добре заплатити.
Проблема в тому, що Макс — ніякий не приватний детектив і не має ані ліцензії, ані права щось розслідувати. Щоправда — він колишній мент із Горлівки, але працював він там давно, ще до російсько-української війни. Та вибору в Макса нема — і він вляпується у заплутану та небезпечну історію.
Макс далеко не ангел і за правду він бореться методами пост-радянського мента. Поза тим, людина він непогана, і хоче аби людям було добре. До того ж, у найкращих традиціях сучасного детективу, він — алкоголік, який намагається кинути пити.
Попри криваву тему — серійні вбивства моделей — у книзі багато гумору та іронії. І завжди доречних.
Взагалі ж перед нами — класичний трилер скандинавського типу. Любителі Ю Несбьо і Стіг Ларссон впізнають знайомі мотиви. А поза тим, історія на 100% українська. Усе тут рідне і своє — і Київ, і нова поліція, і стара міліція, і різні цікаві деталі українського життя — як теперішнього, так і (пост-)радянського.
У книзі практично не говорять про політику, але десь поміж рядками читається, що Макс — патріот, і до того ж україномовний. Виникає питання, як горлівський міліціонер став таким. І тут авторові треба поаплодувати, бо трансформацію героя він показав дуже красиво (якщо це слово тут взагалі доречне). Нема довгих монологів про мову чи патріотизм. Натомість, одну главу написано російською — от там і є відповідь, чому Макс став тим, ким став.
Чи ідеальна книжка? Ні. Деякі події не зовсім добре прописані, та й психологічна мотивація персонажів не завжди зрозуміла. Наприклад, чому Алекс обрав саме Макса? Інші зауваження викладати не буду, аби не спойлити. Але у детективі і непотрібна стовідсоткова достовірність і реалізм. Головне, щоб історія була цікавою. А «Моделі» таки цікаві.
Коротко кажучи, роман вдався. Не дивно, що самої публікації книги, навколо неї почалися пригоди.
«Я обіцяла з’їсти свого капелюха, якщо цей роман, який переміг у літературному конкурсі видавництва «Смолоскип», узагалі можна буде читати, — писала критикеса Тетяна Трофименко у Новинарні. — Капелюха в мене, щоправда, немає, і я про це знала, коли билася об заклад.»
Та роман вийшов читабельний. А отже, Мартин Якуб випік для Тетяни капелюх із печива в глазурі — і Тетяна той капелюх урочисто з‘їла. Про це свідчить фотографія.
Тетяна Трофименко — одна з небагатьох українських критиків, які, з одного боку, справді критикують, з другого — критикують доречно, а з третього — мають добрий літературний смак. Тому, якщо вже Трофименко написала, що якась книжка не зовсім погана, то, як правило, таку книжку можна читати з задоволенням. І якщо така критикеса погодилася з’їсти капелюха — це багато що говорить про роман вже.
Та найбільша детективна таємниця цієї історії, це як авторові вдалося написати настільки цікаво, без жодного нудного абзацу і жодної зайвої фрази. Тобто, ВЗАГАЛІ нічого зайвого! Схоже диво я бачив у сучукрліті лише одного разу, у романі «Факультет» Дарини Березіної. Там теж усе цікаво і теж жодного зайвого параграфа. Хоча книжки зовсім різні, а автори мають мало спільного. Щоправда, сюжети чимось схожі: в Мартина Якуба про серійного вбивцю, в Дарини Березіної — про викладачок дисфункціональної кафедри корумпованого вишу.
Що ж об’єднує ці дві книжки? Те, що обидві вийшли у видавництві «Смолоскип». Не треба бути Шерлоком Голмсом, щоб здогадатися, що тут якась містика. У «Смолоскипі» цю таємницю пояснили просто: редагуванням текстів займалися «україномовні люди з чуттям слова. Іншого секрету нема.» І при тому над «Факультетом» і «Моделями» працювали завсім різні редакторки.
Усі, хто мав змогу порівняти «Вбити пересмішника» Гарпер Лі із її раннім текстом («Іди, вартового постав»), віддадуть шану її редакторці, Тей Гогоф , яка два роки працювала з письменницею. Чи можна припустити, що «Смолоскип» став кузнею нових Тей?