«То пан іще й неандерталець?» «Дивні люди» Артема Чапая: про Україну з любов’ю і гумором.

В основі історії лежать речі сумні, подекуди аж до сліз. Та дитяче сприйняття головного героя перетворює депресивні події на трагікомедію.

Книга вийшла глибока і філософська (у доброму сенсі слова). А водночас — весела, життєва і вкрай реалістична. Себто і люди, і ситуації цілком правдоподібні. От прямо зараз, по цілій Україні, герої Чапая відтворюють різні епізоди «Дивних людей». Єдиний незвичний елемент цієї історії — головний герой.

«Українські вчені відтворили за ДНК неандертальця», — пояснює перша ж фраза книжки. Неандерталець, записаний у документах як Степан Вовк, зростає в науково-дослідницькому інституті разом з іншими особливими дітьми. Природно, що він відрізняється від усіх інших. Менш природно, що він зберігає неймовірну наївність. Як велика дитина — кажуть усі, хто його бачить.

Але у 18 років він залишає інститут і виходить «поміж люди», взагалі нічого не знаючи про реальне життя. Йде собі світ за очі сучасною східно-центральною Україною... І реальна Україна, у сприйнятті Стьопи-неандертальця, виглядає значно екзотичнішою, ніж Мексика та Куба в «Авантюрі» Чапая.

До останньої сторінки я боявся, що автор придумає якийсь трагічний кінець. Адже від початку видно, що в героя мало шансів на хепі енд: люди його типу — геть не пристосовані для життя, наївні, неагресивні, без сім’ї чи грошей — закінчують, у найкращому разі, в нічліжці для безпритульних (там, де така установа взагалі є). А у найгіршому... варіантів багато.

Чи справдилися страхи, не скажу. Читайте — і дізнаєтесь!

«Мій неандертальський суржик»

Найгірша частина книги — перші кілька параграфів. Коли сучукр письменник страшенним суржиком починає розповідь про неандертальців, вчених, американців і ДНК, то можна даже іспугатися:

— Ой, лишенько! — думав я. — То ж якийсь мікс «Кагарлика» Олега Шинкаренка з «Пісьмами братана»! Тобто, мова — як у «братана», а тематика — як у «Кагарлику» (краще б уже навпаки). І це треба читати до кінця?

До того ж, коли мешканець Східної Європи іронізує щодо завеликої гомофобії в США, то це приблизно якби мешканець Саудівської Аравії критикував Америку за дискримінацію жінок.

На щастя, перше враження виявилося помилковим. Треба лише подолати сторінку-дві, щоб зрозуміти: це не стьоб à la «братан» і не гон à la «Кагарлик», а радше українська версія «Фореста Гампа». Хоча теж ні: тут герой цілком розумний і навіть інтелектуальний... але неймовірно наївний.

Та насправді, Стьопа-неандерталець — сучасний український Дон Кіхот. Тільки, на відміну від автентичного Дона Кіхота, він геть не агресивний: ніколи не бореться проти конкретних людей, а завжди намагається їх зрозуміти. Останнє йому дається важко: «сапієнси» здаються Стьопі дивними.

Наш Дон Кіхот намагається говорити чистою українською, але дуже часто збивається на суржик.

«Я виріс серед таких людей, як ота прийомна сім’я сапієнсів, — пояснює герой. — Чи нянечка тьотя Клава. […] Ну, і діти в інституті, прямо скажемо, професора Пономаріва не читали. […] В дєтстві я тільки разні варіанти суржика й знав».

І справді, хіба не так говорить більшість україномовних у реальному житті? Навіть корінне населення Галичини подекуди стає в «очередь» до «таможні» (чи, «наоборот», до «налогової»), де дістає «кошельок» аби дати «взятку». А вже скільки народу «приймає» участь, то й подумати страшно. Ну то що ж ви хочете від звичайного східноукраїнського неандертальця?

Сам Стьопа так і каже: «Якщо кому вдруг кажеться, що мій неандертальський суржик надто густий – нехай поїде в український степ і сам послухає, як там говорять справжні українські сапієнси».

До речі, Артем Чапай знає, про що пише: він проїхав на мотоциклі цілу Україну, про що написав серію статей на Текстах , а потім видав їх окремою книжкою. А зараз ще й сковородує Україною пішки. Тому описи природи, містечок, а головне людей — зроблено, практично, з натури.

Щодалі герой просувається сюжетом, тим літературнішою стає його мова.

Любити свій народ таким, як він є

Ви здивуєтесь, але я б сказав, що Чапай — національний письменник, щоправда, не в звичайному сенсі цього слова. Він оспівує не ідеалізовану Україну, а реальну країну навколо нього, зі всіма недоліками — але й в усій її красі. Україна, описана Чапаєм, неймовірно гарна, попри всі економічні та соціальні проблеми. Люди, що живуть в Україні, назагал добрі, хоч і мають тисячі недоліків. У книзі відчувається, що автор справді любить свій народ.

Тільки не абстрактну Націю, а конкретних «звичайних» українців: тих таки тьотю Свєту, дядю Колю, Надію Павлівну, лаборанта Саню тощо. Чапай пише про цих людей з великим теплом, хоч анітрохи не ідеалізує їх. Він часто іронізує з їхніх упереджень та забобонів, але іронізує по-доброму.

Герой, Стьопа-неандерталець, намагається зрозуміти, як люди можуть бути водночас і добрими, і жорстокими одні до одних. І, як і всі ми, не знаходить чіткої відповіді:

«Сапієнси, я так поняв, люблять осуждати одні одних, но себе самого каждий щитає доброю, хорошою та чесною людиною. […] А саме главне, знаєш, що? Саме главне – що в основному так і є».

Якби Чапай не вважав себе заклятим антиклерикалом, я б навіть назвав його християнським письменником. Бо ідея ж та сама: усі люди добрі, хоч у кожного свої гріхи (маленькі чи великі); але ті гріхи можна пробачити, бо кожна людина, «в основному», хороша і чесна.

Україномовна Україна

Україна в романах Чапая, — цілком україномовна країна. Усі люди на Сході розмовляють або літературною мовою, або суржиком. А російська? Вона, переважно, у книжках: десь Достоєвський на поличці, а десь — підручник з еволюції. За всю книгу, російську вживають лише двоє епізодичних персонажів стодвадцятьп‘ятого плану: україномовні хлопець і дівчина, які переходять (!) на неї, щоб повимахуватися одне перед одним.

І все? — спитає читач. І все. Куди поділися мільйонні російськомовні міста і вщент зросійщені райцентри — невідомо. Інтелігенція, навіть з Вузлової, говорить чистою українською, «прості» ж люди вживають русизми — і так, судячи з книжки, по цілій Україні.

Така ж мовна ситуація була й у «Червоній зоні» Чапая. Там теж російська десь зникла — видно, не витримала неоліберального капіталізму.

Що мені не сподобалось

Кілька разів книжку хотілося просто відкласти у бік і не читати далі. Чому? Бо автор спробував зіпсувати її ідеологічними вставками. Це йому, щоправда, не вдалося, бо книжка так і залишилася дивовижною, а все ж.

От читаєш ти книгу з превеликим задоволенням, аж раптом тобі повідомляють, що «главний цирк України – у Києві, на вулиці Грушевського», а депутати — клоуни і свині. І цю важливу думку розвивають протягом двох сторінок. Постає питання: навіщо це читати у книзі?

Адже на Фейсбуці є багато спільнот, де ті самі думки висловлюють задурно і по три рази на день. Тільки на Фейсбуці воно, канєшна, інтересніше, бо там даже картинки єсть.

Або раптом довжелезна розмова про релігію. Герої цитують Старий Заповіт, самотужки аналізують найжахливіші епізоди і роблять висновки, що релігія — це «жорстоко». Православні вважають, що Старий Заповіт слід читати під керівництвом священика; юдейські богослови ціле життя вчаться інтерпретувати Тору і читають її виключно івритом, бо, вважають вони, якщо неправильно перекласти навіть одне слово, то змінюється весь сенс. Та наші книжкові неандертальці та сапієнси не розмінюються на такі тонкощі: побачили Біблію, почитали — і ну аналізувати!

І ще було пару моментів, про які я вам щас даже не розкажу.

У принципі, всі ми маємо переконання. І коли письменник пише книжку, то, свідомо чи ні, додає туди свою ідеологію. Так вже ми, сапієнси, влаштовані.

Стіґ Ларссон, автор трилогії «Міленіум», теж вклав до своїх детективів певні політичні меседжі — а він мав стійкі ліві переконання. Та зробив він це настільки органічно, що його книжки люблять всі — і бідні, і багаті, і середні, й інтелектуали, й обивателі, і жирики з Зеленої зони, й арники з Червоної (це з іншої книги Чапая «Червона зона» - ред.).

Натомість, якби Мікаель Блумквіст (головний герой «Міленіума») затягнув довгий монолог про «депутатів-клоунів» і «головний цирк — у Стокгольмі», то навіть Еріка Бергер вдарила б його по голові підшивкою їхньої лівої газети (хоч взагалі вона, Еріка, проти побутового насильства).

Та якщо чесно, то деякі ідеологічні вставки нас дратують, а інші — не дуже. І це дуже залежить від наших власних переконань.

Тож раджу на правах читача: якщо якась ідеологічна вставка вам неприємна — перегорніть сторінку і читайте далі. Книга того варта. Тим більше, що їх (вставок) там менше чотирьох, і вони, переважно, короткі.

Педагогічний роман

Мабуть, кожен з нас хоч раз у житті був таким «неандертальцем Стьопою». І якщо ви хоч раз виходили поза зону комфорту й потрапляли до незнайомого середовища, то знайдете чимало знайомих почуттів.

Поневіряння неандертальця українськими степами нагадало мені перший рік моєї власної імміграції. Все навколо було новим і цікавим, та, пригадуючи свої перші кроки, можу лише процитувати Стьопу: «Ех, як же ж не хватало, особливо на початку, моєї інститутської освіти!»

Взагалі ж, Чапай написав класичний мономіф, відомий також як «подорож героя». Як і в класичних міфах, наш український неандерталець виходить із зони комфорту і йде в невідомий світ. Він витримує різні випробування, аби стати сильнішим та мудрішим.

Та головне, що це також і Bildungsroman (педагогічний роман): показано, як герой психологічно дорослішає й адаптується до життя. Стьопа залишає інститут майже дитинкою, а завершує роман цілком успішною людиною. До речі, тут теж цікава лінія: деякі інші герої теж дорослішають разом із неандертальцем — себто, знаходять звичайну стабільну роботу за добру зарплатню, одружуються і мають дітей.

А що б було, якби Стьопа не пішов зі свого інституту? Напевно, так і провів би там ціле життя, наче у в’язниці. А сам залишився би інфантільним та закритим у своїх фобіях. Натомість, зустріч із реальністю дала йому сили зрозуміти себе. То чи не можна сказати, що пан міністр, один з небагатьох негативних персонажів книги, таки мав рацію, коли казав: «Навчіть виживати!»? Щоправда, навчати виживати ніхто й не намагався — просто вигнали на вулицю, як воно й трапляється у житті. Втім, це вже зовсім інша тема.

Книга (про) життя

У чомусь «Дивні люди» Чапая нагадують творчість вигаданого ним же поета Анатолія Омеляненка: кожен зрозуміє книжку по-своєму і знайде там щось своє.

Якщо ж почати аналізувати її інтелектуально, то можна написати кілька дисертацій. Взяти хоча б зустріч Стьопи-Неандертальця з паном Юрком, львівським психотерапевтом. Тут же, як мінімум, дві теми:

1. Галичанин допомагає східним українцям (в особі Стьопи) розібратися з їхніми травмами, розібратися з ідентичністю і не соромитися своїх коренів.

2. У світі сучасної східноукраїнської провінції рафінований український інтелігент почувається майже як Стьопа-неандерталець.

І я таки сподіваюся, що колись за цією книгою писатимуть дисертації, бо вона на те заслуговує. Ну хай не дисертації, а просто наукові статті. Гаразд, хай навіть не наукові, але статті. Бо книжка ж — про життя, про людей, про нашу любов, сумніви, пошуки себе й уміння прощати.

Ну а фраза «То пан іще й неандерталець?» мала б стати всенародним мемом.

література книги чапай