Висота Золоте-4. Рік тому українські війська звільнили це селище. Як тут ставляться до можливого розведення військ (РЕПОРТАЖ)
Чи варто вести війну далі? Чи повинні і далі гинути українські солдати у боротьбі за свою землю? Чому мирне населення повинне страждати? Чи передбачається якась компенсація за життя на лінії вогню без елементарних благ, які мають інші українці в постійній небезпеці? Відповіді на ці питання постійно турбують жителів прифронтових територій. Вони чекають відповідей на них від президента, парламенту та уряду — але поки що так і не дочекалися. Порошенко не пояснював, а Зеленський, схоже, і сам не має відповідей.
Текст: Любов Величко
Дорога на схід
— Дівчино, а ви куди? — четверо військових ще здалеку зустрічали мене поглядом, коли я вийшла з таксі за 100 метрів від контрольного пункту в'їзду та виїзду «Золоте».
— У село.
— А ви тут прописані? — екстраординарне питання для людини, яка звикла безперешкодно пересуватися по неокупованих регіонах України.
— Ні.
— Тоді ми вас пропустити не можемо. У нас — особливе розпорядження зі штабу Операції об'єднаних сил. Вибачте. Та й куди ж ви зібралися йти? Уже пізно.
Я подивилася на годинник — 17:50. Пункт пропуску працює до 18:30, пізніше можуть проходити лише жителі селища Золоте. А медійникам тут і зовсім не раді — сьогодні кілька телевізійних груп ввічливо попросили поїхати у більш безпечне місце. Офіційне пояснення звучить так: «Місцеві знають, що і як відбувається: де — замінована територія, а де можна пройти. Коли тут буде безпечно, ворота відкриють для всіх».
Сперечатися марно. Місцеві жителі уже звикли брати з собою паспорт, коли їдуть до великого супермаркету в сусідній населений пункт — райцентр Попасна. У кожного пасажира маршрутки «Попасна-Золоте» військові перевіряють документи — якщо в паспорті немає місцевої реєстрації, заїзд у «сіру зону» забороняється.
Там, де з'являються заборони, виникають конфлікти: «Щойно телефонували із КПВВ. Кажуть, що дівчина не може приїхати до свого батька, бо прописана у Сєвєродонецьку. Мушу їхати й розбиратися. Бо в мене є пріоритет — безпека місцевих жителів», — пояснює Олексій Бабченко, радник голови Луганської облдержадміністрації, який зараз фактично виконує обов'язки голови Військово-цивільної адміністрації смт Золоте.
Я витратила на дорогу 19 годин — і застрягнути біля шлагбауму перед місцем призначення не хочеться. Озираюсь довкола. Сонце майже сіло. Але навіть звідси видно, що селище Золоте розтягується на кілька кілометрів. Значна його частина знаходиться на високих пагорбах — для військових це «стратегічна висота», з якої зручно спостерігати за діями ворога. Як мені розповіли згодом і дуже неофіційно, військові не в захваті від ідеї залишити цю важливу точку.
Пострілів поки що не чути — терористи зазвичай здійснюють провокації після десятої вечора. Тим часом, через кожні 2-5 хвилин повз мене проїжджають легкові автомобілі, зрідка — військові медичні фургони з написом «розмінування».
Вдивляюся у бік ворога. Зараз позицій терористів «ЛНР» не видно — низини пагорбів огорнув густий туман, який у вечірніх сутінках видається синьо-блакитним.
Неймовірно красива природа зачаровує.
Втім, на нульовому рубежі тиша завжди оманлива. «Бачите он той сарайчик? — військовий показав пальцем у бік сірої дерев'яної будки за п’ятдесят метрів від шлагбауму. — Метрів за п'ять від нього недавно прилетів «привіт».
Кілька днів тому на місці, де я стою, вирували події — головна тема для розмови серед військових та поліцейських: «Як?! Ви не бачили відео на Ютубі?! Ці шалені націоналісти ледь не вбили поліцейських!». Йдеться про те, як ветерани й активісти хотіли проїхати у Золоте, аби там чергувати і завадити відведенню військ, якщо воно почнеться, а силовики їх не пропускали.
Що ж робити? Деякі сміливці йдуть в обхід пропускного пункту — по натоптаній стежині, яку знають лише місцеві. Але для такого першопрохідця, як я, цей шлях смертельно небезпечний — уся навколишня територія густо замінована. Інколи лунають приглушені звуки вибухів — над розмінуванням щодня працюють сапери.
Але навіть якби я й знала таємну стежину, ночувати мені тут ніде — хіба що нахабно увірватися в один із покинутих будинків.
Солдати намагаються приземлити мене й повернути у реальність. Вони показують на схід: «Он там, за 600 метрів, уже стоять позиції сепаратистів. А за 400 метрів — наш блокпост. Якщо план Зеленського буде здійснено, українська армія залишить той крайній блокпост. По суті, тут ми віддамо 400 метрів поля — це несуттєво, бо місце, на якому ми зараз стоїмо, росіяни не займуть. А на скільки мають відійти українські сили по праву та ліву сторону від нас — ми не в курсі».
Коли я починаю розпитувати їх про славнозвісну формулу Штанмайєра, військові відповідають за інструкцією: «Це керівництво вирішує. А ми хто? Люди підневільні. Є наказ — виконуємо... Бачу, ви замерзли. Хочете чаю? У нас і лимон є».
Та зайняти Золоте-4 було нелегко. Як влітку 2018 повідомляв волонтер Роман Донік, лише активна фаза операції зайняла три тижні. Золоте було в так званій "сірій зоні", і його мешканці не мали доступу до жодних сервісів держави. Наприклад, по пенсію потрібно було їхати на українську територію. Тепер її привозить сюди поштар.
Поступове просування на нічийну територію й відновлення контролю над населеними пунктами було частиною стратегії попередньої влади й отримало назву "повзучий наступ". Він був ефективний, але після зміни Президента зупинився.
Професійне незнання
Зараз у Золотому працюють школа та фельдшерський пункт. Дитсадочок закрили, бо в селищі залишилося всього кілька дошкільнят — більшість родин із дітьми вже давно виїхали у безпечніше місце. Але не всі. Із Попасної в Золоте я їхала в таксі разом із Андрієм — із понеділка по п'ятницю він працює в райцентрі, а на вихідні приїжджає до дружини та тримісячної доньки в «сіру зону». Бо «людина — це така тварюка, яка звикає навіть до війни».
Дивовижно, як тут, на Донбасі, у людей притупилося почуття страху. Натомість гострим, мов лезо бритви, стало відчуття несправедливості.
«Протягом першого року війни ми тікали у підвали та погреби, щойно чули звуки пострілів, — пригадує 33-річний Саша, до війни — бізнесмен, а тепер — водій таксі. — Пам'ятаю, як ми з вагітною дружиною три дні провели в холодному підвалі. Хоча... якщо накриє «град», то підвал стане могилою. Подивіться на он той чотириповерховий будинок. Точніше, на купу сміття, яка від нього залишилася».
Люди, які живуть у «сірій зоні», часто не можуть відповісти на запитання, чи є Російська Федерація їхнім ворогом. Хоча в їхньому арсеналі є безліч історій, які ідеально вписалися б у сценарій бойовика. Коли вони розповідають про своє життя на війні, біль та образа пронизують кожне їхнє слово.
Люди мислять категоріями «вижити», а не «жити». Тому непоганий аргумент на користь підтримки України, а не «ЛНР» — регулярні пенсії (яку привозять поштарі у супроводі силовиків) та ремонт інфраструктури (читай — власного житла, яке потрапило під обстріл), котре здійснює український уряд.
«Та що ви, жителі мирних міст, знаєте про страх? Як ви можете переконати мене не погоджуватися на перемир'я, якщо над моїм домом уже п’ять років літають кулі? І я не знаю, чиї це кулі. Он... від будинку мого сусіда залишилися руїни. Дядькові сімдесят років. Куди він може втекти від війни? Де його чекають? Тільки чесно...?». Взагалі дивує це місцеве «я не знаю, чиї це кулі». Подібні фрази можна почути за весь час війни і в різних місцях. Донецький письменних Володимир Рафєєнко, який виїхав на українську територію, в своєму останньому романі про переселенця «Мондегрін» декілька сторінок присвятив цьому, як він назвав, «професійному незнанню».
До людей, які живуть у звільнених українською армією прифронтових містах та селах, час від часу приїжджають родичі з окупованих територій. Вони намагаються не спілкуватися на політичні теми, щоб зберегти родинні зв’язки. І не хочуть замислюватися над тим, хто винен у війні.
«Чого це я повинна вважати Росію ворогом? У мене там сестра двоюрідна живе. І в Первомайську (окупованому терористами — Ред.) — брат. Зрозумійте — я хочу ТИШІ. Миру хочу. Хіба це погано?» — каже бабця Катерина, тутешній старожил.
Неприємні розмови про наболіле ініціюю не лише я. З самого ранку в селище приїхало п'ять автомобілів ОБСЄ. Міжнародні спостерігачі щодня спілкуються з місцевими мешканцями, ставлячи одні й ті самі запитання: «Як у вас справи?», «Чого ви хочете?», «Які у вас проблеми?».
«Як у мене справи, питаєте?! Та ось, не так давно ходила на похорони сусідки. Вона загинула від кулі прямісінько у себе на кухні. Сиділа собі, дивилася телевізор. І тут — бац! — і через вікно прямо в голову отримала кулю! — 64-річна Галина не приховує свого обурення. — А мій син днями теж ледь не загинув у себе в хаті. Якимось дивом куля пролетіла за десять сантиметрів від нього, пронизавши дерев'яну раму вікна».
Соціологічного опитування про ставлення до відведення військ у селищі Золоте не проводив ніхто. Олексій Бабченко каже, що більшість людей все-таки підтримують план Зеленського, «бо вони хочуть тиші і втомилися від війни».
Втім, не всі в захваті від такого миру: «Якщо ЗСУ нас покинуть, ми будемо повністю беззахисні. Я пам'ятаю ті дикі часи, коли тут бігали терористи. Вчорашні алкоголіки, наркомани та нероби, які зі зброєю в руках відривалися по повній, забувши про існування хоч якихось моральних принципів. Мародери, вбивці, ґвалтівники. І це було не в фільмі. Я це на власні очі бачила», — розповідає одна з місцевих.
Небажання розведення військ підживлює страх, а не почуття патріотизму.
Кампанія "за розведення"
Двоє поліцейських сховалися від дощу в синіх «Жигулях». Капот та дверцята старенького авто поїла корозія.
«Не звертайте уваги на іржу. Ми патрулюємо пішки, а сьогодні вирішили взяти машину замість парасольки», — високий круглолиций офіцер приїхав із Броварів (Київська область) і кілька місяців несе службу в місті Попасна.
Хлопці нудьгують. Кажуть, що злочинців у Попасній — кіт наплакав: «Кримінальний контингент частково зник по той бік барикад — подались до терористів. А ті, хто залишився, переїхали у заможніші міста. Ось і залишаються виклики про сімейні чвари та гучну музику в сусідів».
Правда, останнім часом стало неспокійно. Ветерани та добровольці прийшли у Золоте — щоб завадити розведенню сил.
«Ну це вже занадто! Навіщо було стріляти? Навіщо цей кіпіш? Білецький приїхав попіаритись — ось і все. Так і хотілося йому сказати «Тихо, тихо. Ша!» — сміється поліцейський.
Що ж думає про розведення військ офіційне керівництво Золотого та Катеринки? Олексій Бабченко три роки служив у бойових підрозділах ЗСУ.
Чоловік спить по кілька годин на добу, його телефон розривається від дзвінків. Ось на днях вдалося домовитися про карету швидкої, яка цілодобово чергує неподалік і може безперешкодно заїхати в «сіру зону». Але попереду ще багато роботи — за прикладом Станиці Луганської, в Золотому потрібно відремонтувати дороги та відновити освітлення.
Окрім вирішення поточних проблем, Олексій активно підтримує керівника Луганської військово-цивільної адміністрації в інформаційній кампанії «за розведення військ від лінії зіткнення».
Тому молодий керівник намагається говорити про добровольців із Нацкорпусу максимально стримано — як справжній дипломат. Він помітно хвилюється й тоді, коли ми розмовляємо про людей, які вкрай незадоволені рішенням головнокомандувача про відведення військ.
«Я дуже добре ставлюся до волевиявлення громадян. Але щоб робити такі акції, треба пройтися й спитати у місцевих мешканців. Бо вони приїхали і поїхали, а місцеві як були тут, так і залишаються. В селищі Золоте-4 лише четверо людей, які проти відведення військ, — каже він. Опускає очі, а після короткої паузи додає: «Це неточні цифри».
Не лише через небезпеку (медійники вже 5 років висвітлюють війну із гарячих точок), а й через бажання зменшити гамір у пресі, генштаб Операції об’єднаних сил заборонив журналістам заїжджати в «сіру» зону. Натомість, щоб хоч якось заспокоїти активістів, їх відвезли на екскурсію в Станицю Луганську — мовляв, подивіться: там безпечно і відновлюється інфраструктура.
Інформаційна кампанія «за розведення» проводиться й у Золотому, й у сусідній Катеринівці. Днями Олексій проводив збори — люди зібралися на вулиці, щоб обговорити тему розведення військ. За його словами, майже всі мешканці ідею Зеленського підтримують.
«Я сьогодні всю лінію пішки пройшов, — розповідає він. — Позиції ЗСУ розташовані прямо біля житлових будинків. Там однозначно потрібен відвід. А коли подивився на карту відведення непідтверджену, то я взявся за голову. Бо там намальовано так, наче по всій лінії фронту буде розведення, а насправді розведення тільки біля КПВВ!»
Йдеться про карти, які опублікувало Радіо Свобода, і на думку журналістів цього видання, існує велика ймовірність, що саме за ними й буде відбуватися розведення військ. Якщо, звісно, Зеленський таки на це наважиться.
Інформаційний вакуум
Чи варто вести війну далі? Чи повинні й далі гинути українські солдати в боротьбі за свою землю? Чому мирне населення мусить страждати? Чи передбачається якась компенсація за життя на лінії вогню без елементарних благ, які мають інші українці в постійній небезпеці? Відповіді на ці питання постійно турбують жителів прифронтових територій. Вони чекають відповідей на них від президента, парламенту та уряду — але поки що так і не дочекалися. Порошенко не пояснював, а Зеленський, схоже, і сам не має відповідей.
Тому Україна впевнено програє інформаційну війну на Донбасі. Болючих історій у місцевих жителів стає все більше, і вони поширюються з космічною швидкістю по «сарафанному радіо». А от про необхідність воювати далі говорять мало — керівництво держави цього не пояснює, бо обиралося з гаслами термінового миру.
Інформаційний вакуум — ідеальне середовище для появи чуток та фейків. Над їхнім поширенням працюють і російські спецслужби, котрі окопалися на окупованих територіях та вербують українців для різного роду підривної роботи на нашій території.
«Сепаратисти активно збільшують кількість радіостанцій, встановлюють потужне обладнання, щоб поширювати сигнал на все більшу територію, — розповідають тутешні військові. — А ми — господарі землі — чомусь не знаходимо фінансової можливості підтримувати українські радіостанції та локальні ЗМІ. Які журналісти є в Луганській області? Ми їх не знаємо. Але часто приїздять кореспонденти з медведчуківських телеканалів «112» та «Newsone», та мураєвського «НАШ».
Терористи активно створюють свої пропагандистські медіа для інформаційної обробки жителів Луганської області
«План із розведення військ такий: бійці ЗСУ відходять із територій, два батальйони Нацгвардії займають їхні ж позиції, заселяються в їхні ж будинки, — на умовах анонімності пояснює ТЕКСТАМ офіцер ЗСУ. — Тобто, заходить не просто патрульна поліція, а озброєні нацгвардійці. Правда, СПГ, АГС не буде. На ключових позиціях їх буде навіть більше, ніж зараз. За годину відбувається заміна. ЗСУ відходить на рівень КПВВ».
Українська влада щосили намагається заспокоїти активну частину суспільства своїм «ідеальним сценарієм». Але де гарантія, що Росія буде слідувати саме йому?
Я викликала таксі. Щойно закінчився дощ. Насичене вологою повітря пробирає холодом до кісток.
«Вам в поселок? Подвезти?» — поки чекаю таксі, чую хрипкий чоловічий голос водія жовтого Москвича в нічній темряві. Він ідеально вписався б у черговий голлівудський трилер. Але я вже чула про те, що тут «час від часу зникають люди». І від пропозиції зігрітися ввічливо відмовляюся.
Відстань від Києва до смт Золоте Попаснянського району Луганської області — 768 кілометрів. Щоб подолати цей шлях, я сіла на нічний потяг до Костянтинівки, а звідти їхала на автобусі з двома пересадками: Костянтинівка — Бахмут — Попасна. Ще 18 кілометрів бездоріжжя їду на таксі (230 гривень), бо автобуси до Золотого їздять кілька разів на день, а я не встигла на останній рейс.
Перебуваючи дуже далеко від дому, я залишаюся наодинці з тривожною тишею. Три кілометри по роздовбаній трасі без жодного ліхтаря. Так само самотньо, мабуть, щодня почуваються мешканці прифронтових та окупованих територій. Чому решта регіонів України так мало знає про те, як тут живуть люди? Чому ми так рідко чуємо їхні голоси? Чому ми стаємо жертвами провокацій та споживаємо неперевірену проплачену політиками перекручену інформацію?
Можливо, тому що в нас немає Міністерства інформаційної політики. А, можливо, тому що в нас взагалі немає чітко продуманої інформаційної політики? Чи тому, що у нової державної влади, яка пишається тим, як уміє спілкуватися з народом, взагалі немає політики щодо війни й окупованого Донбасу, і вона сама повірила у свої ж казки про легкодосяжний мир.
Вже ніхто нікуди не відходить
Коли верстався матеріал, стало відомо, що найближчим часом відведення військ не буде. Так, на засіданні тристоронньої контактної групи (ТКГ) у Мінську не вдалося домовитися про дату розведення сил в Золотому і Петровському. А речниця представника України в ТКГ Леоніда Кучми Дарка Оліфер заявила, що переходити до виконання Мінських домовленостей можна лише за умови розпуску терористичних угруповань «ДНР» і «ЛНР».
Одночасно керівник МЗС Вадим Пристайко пояснив, як Київ покроково бачить реалізацію цього плану: 1. Виведення російських військ та найманців з Донбасу. 2. Місцеві вибори на окупованому Донбасі за українським законодавством. 3. Запровадження тимчасового особливого статусу Донбасу на період виборів. 4. Якщо ОБСЄ визнає вибори вільними й демократичними, особливий статус закріплюється на постійній основі. Тобто, Пристайко висунув неприйнятні для Росії умови.
Але ситуація змінюється щодня. За останніми словами Зеленського, Україна чекає на 7 днів тиші в місцях розведення, й тоді ЗСУ відійдуть. Наразі вже два дні, за словами Президента, в Золотому не стріляють. В той же час, штаб ООС у ранковому зведенні повідомляє, що сьогодні зранку були обстріли в районі Золотого з гранатометів, а вчора — з крупнокаліберних кулеметів.