Формула Штайнмаєра: українські олігархи штовхають країну до поразки. Чи вдасться уникнути повної капітуляції, та які інтереси в Росії, ЄС, США

Хотіли чи не хотіли цього виборці Володимира Зеленського, вони проголосували за фіксацію поразки України у війні на Донбасі. Адже риторика тогочасного кандидата в президенти аж надто сильно опиралася на меседжі, які просувала російська пропаганда. Не тому, що він «агент Кремля». А тому, що пропаганда виявилася ефективною та сформувала суспільні установки, які легко було мобілізувати під час виборчої кампанії.

Втім, поразки бувають різними. В протистоянні з СРСР поразки зазнали три колишні частини російської імперії, які здобули незалежність у 1918 – Литва, Польща та Фінляндія. Литовці повністю втратили суверенітет, поляки – більшу його частину, а фіни отримали лише певні обмеження, переважно у зовнішній та оборонній політиці. То що маємо зробити, аби наша поразка не стала катастрофою?

Виборці Зеленського проголосували за фіксацію поразки України у війні на Донбасі. Адже риторика тогочасного кандидата в президенти аж надто сильно опиралася на меседжі, які просувала російська пропаганда

Гравці та інтереси

Щоб зрозуміти, як вплинути на поведінку інших, треба усвідомити, чого вони хочуть.

Росія. Короткострокова мета – зняти болючі санкції

Здавалося б, найпростіше говорити про Кремль. Його мета – максимально досяжний контроль над Україною, настільки, наскільки це можливо. Такий, який мала Москва над УРСР – або хоча б такий, як над країнами Варшавського договору в часи Радянського Союзу. Одним із можливих інструментів, що забезпечить максимізацію контролю, є політичний розкол нашої держави.

Втім, це стратегічна мета, і це не означає, що Кремль хоче її досягти прямо зараз і негайно. Крім того, не варто думати, що п’ятирічка санкцій минула для Росії безслідно.

Так, навчена розпадом СРСР російська влада забезпечує фіскальну стабільність, максимізує обсяг валютних резервів, але ціною суттєвого погіршення життєвого рівня населення. Росіяни, в свою чергу, не проти «великих перемог», але не за власний рахунок. По суті, масштабні внутрішні заворушення – єдина реальна загроза Кремлю. А невдоволення, яке вже прорвалося масштабними протестами в Москві влітку, демонструє потенційну ціну продовження конфронтації з Заходом на нинішньому рівні.

Таким чином, проміжною метою Кремля є зняття найбільш серйозних санкцій при максимально можливому збереженні здобутих результатів і отриманны «політичних плацдармів» для майбутнього наступу.

Здача «республік Донбасу» – надмірна «втрата обличчя». Тому за жодних умов, навіть якщо Україна погодиться на фактичний контроль росіян на окупованих територіях Донбасу, навіть формального підняття українського прапора над Донецьком і Луганськом нинішня російська влада не допустить.

Іншим чинником є корупційна зацікавленість високопоставлених російських силовиків у збереженні нинішньої ситуації практично повної контрольованості місцевої влади на окупованих територіях. Навіть дуже проросійська влада, але з власною легітимністю, отриманою на виборах та легальними механізмами впливу на «народну міліцію», їх не влаштує – адже вона, як мінімум, вимагатиме собі більшої частки фінансових потоків.

Фактично максимальна поступка, можлива для Кремля – це припинення ведення бойових дій. Він прагнутиме продати її якнайдорожче, користуючись тим, що українські посадовці наголошують на «швидкому завершені війни». Для Росії ж чинник часу не настільки принциповий.

Франція і Німеччина. Хочуть російських ресурсів

Позиція Франції та Німеччини спрямована насамперед на захист їхніх власних інтересів, які, цілком очікувано, не збігаються ані з російськими, ані з українськими. Для них Росія є сировинним придатком ЄС, співпраця з яким ускладнюється через накладені санкції. Роль цього придатка особливо важлива на тлі наростаючої конкуренції зі США й активної боротьби за сировинні ресурси, яку веде Китай. Останній «переключає» на себе Африку, Центральну Азію, яка раніше через посередництво Росії постачала більшу частку ресурсів у Європу, та власне, й саму Росію. Західні медіа пишуть, що Росія років за десять стане сателітом Китаю, і це жодним чином не на руку Європі.

Втім, це не значить, що німці і французи цілковито на боці Путіна. Вони жодним чином не зацікавлені у масштабній дестабілізації в Україні, яка породить потужну кризу поблизу кордонів ЄС. Європейці аж ніяк не в захваті від мілітаризації путінської Росії, яка загрозою військової сили намагається втручатися у європейські справи. А в захисті від такого втручання, особливо на східних кордонах ЄС, останній дуже сильно залежить від США.

За таких умов європейці зацікавлені у збереженні статус-кво. Припинення бойових дій стабілізує ситуацію і стане політично коректним приводом для усунення частини санкційних обмежень у співпраці з Росією.

США. Наша війна – дешевий спосіб стримування Росії і ЄС

Для США українсько-російська війна – ефективний і дешевий (досить порівняти обсяги військової допомоги США Україні і, приміром, Єгипту) інструмент стримування Росії та обмеження доступу ЄС до її ресурсів (з перспективою заміщення деяких з них, приміром газу та нафти, американськими).

Тож підтримка України зі США найбільш беззастережна. Втім, вплив такої підтримки через другорядність українського питання для американців не надто суттєвий. Адже інші гравці це усвідомлюють, і розуміють, що американці не кидатимуть на шальку терезів весь чи навіть значну частину свого потенціалу.

Натомість, враховуючи серйозний вплив на МВФ, США здатні впливати на українську владу, «прикручуючи краник» фінансової допомоги, без якої їй втриматися буде складно.

Україна. Олігархи хочуть миру

Що ж українська влада? Для її розуміння добре підходить метафора «акціонерного товариства». Найбільш помітними, хоч далеко не єдиними акціонерами, у ньому є Коломойський та Пінчук. Останній, нагадаємо, ще у 2016 закликав до «болісних компромісів» з Росією.

Українські олігархи справді втомилися від війни. Їхні прибутки постраждали від її економічного виміру. Натомість, потреби забезпечення обороноздатності під контролем західних донорів призвели до труднощів у реалізації звичної для них формули націоналізації збитків та приватизації прибутків. Врешті решт, реальна європейська інтеграція означає доступ до українських ринків західних корпорацій, конкурувати з якими для олігархів, м’яко кажучи, складно.

Що ж, якщо війна заважає, її потрібно зупинити. Хоч і ціною поступки національними інтересами.

Втім, українські олігархи, хоч і готові на поступки, але не мають ілюзій щодо власного майбутнього за умов російського контролю чи масштабної дестабілізації в Україні. Також, скоріш за все, вони розуміють, що навіть за найкращих умов повернення окупованих частин Донбасу означатиме величезні витрати з боку держави. І ці кошти не надійдуть у їхні кишені – адже державні ресурси не гумові.

Важливо також, що олігархи тісно пов’язані з Україною. Звісно, в них вдосталь грошей, аби розкішно жити в інших країнах, але це – певний аналог пенсії. Активи та способи заробітку з України не перевезеш. Крім того, про ризики проживання за межами України нагадує доля Фірташа.

Втім, звісно, усе це – зовсім не стовідсоткова гарантія їхнього патріотизму. Вони не осяйні генії, й цілком можуть «загратися», як це сталося з Ринатом Ахметовим у 2014, який втратив свої активи на Донбасі, явно недооцінивши загрозу від інспірованих Росією заворушень. Тим паче, що у олігархів є обмежене «вікно можливостей».

Вони поспішають, поки у Зеленського високий рейтинг, адже коли він втратить популярність, то не зможе просувати рішення, які викликають сильний спротив у активної частини суспільства.

Економічного прориву не буде, а відтак завищені очікування прихильників «позасистемного президента» досить швидко наштовхнуться на невтішну реальність. Непопулярний глава держави просто не може собі дозволити забагато.

Межі досяжного та «червоні лінії»

Таким чином, те, на чому сторони в принципі реально можуть «сторгуватися» – припинення вогню в обмін на зняття частини санкцій (обмеження щодо російського військово-промислового комплексу збережуться, адже європейці не зацікавлені у виробництві зброї, яка загрожуватиме їхнім інтересам. Так само будуть збережені й санкції за Крим).

Зростання потенціалу російської економіки від того – неприємна новина для України, адже Кремль отримає більше ресурсів на власну агресивну політику. Втім, головною проблемою російської економіки ніколи не були накладені Заходом обмеження.

Звісно, ця угода буде НЕформальною, бо всі сторони закликатимуть до повної імплементації Мінських домовленостей, яка політично неможлива ні для України, ні для Росії. Звісно, триватимуть взаємні звинувачення у блокуванні подальшого прогресу. Але якщо перестрілки відбуватимуться не щоденно, а, приміром, кілька разів на рік, на це вже ніхто не зважатиме.

Встановиться нова норма.

Зиск України. В даній ситуації, крім значного зменшення втрат серед військових, може стати також часткове зниження фінансової ціни операції на Донбасі.

Щоб поразка не перетворилася на капітуляцію

Втім, треба пам’ятати про ті «запобіжники», без яких поразка (не треба плекати ілюзій, що це щось інше) перетвориться на капітуляцію:

1. Збереження контрольованої урядом лінії розмежування між окупованими територіями та рештою територій України – принаймні, до отримання Києвом контролю над державним кордоном. Адже без цього війна на Донбасі справді припиниться лише тому, що пересунеться далі на північ і захід – разом з російськими найманцями.

2. Неприпустимість визнання будь-яких виборів на окупованих територіях без забезпечення належних безпекових умов. Результат жодних виборів на нині контрольованих Росією теренах Донбасу нас не порадує. Але й Кремль боїться будь якої невизначеності, тож воліє просто призначати своїх маріонеток.

3. Відведення військ сторін від лінії зіткнення є технічною запорукою сталості перемир’я. Водночас, лише якщо таке відведення взаємне. Будь-які спроби просування на залишені українським військом позиції мають означати негайне замороження процесу.

4. Ну й нарешті, сума «контрибуцій». Вже заявлено про наміри ослаблення контролю за виплатою пенсій і соціальних виплат мешканцям окупованих територій Донбасу, що на практиці призведе до збільшення потоку грошей на неконтрольовані території.

Втім, з іншого боку, це зменшить проблеми для багатьох переселенців – отримувачів допомоги від української держави, стан здоров’я яких залишає бажати кращого.

Відновлення соціальних виплат власне на окупованих територіях чи оплата поставок туди Росією енергоносіїв може бути предметом переговорів і, бажано, отримання певних поступок. У будь-якому випадку, цей крок потребує ретельних підрахунків – врешті решт, нинішній формат операції стримування може виявитися дешевшим.

Якщо так звана «формула Штанмаєра» відповідає оприлюдненій міністром закордонних справ України, то вона – роз’яснення лише одного з пункту Мінських домовленостей, до того ж неостаточне.

Таким чином, фактично ми в процесі торгів. Які цілком можуть зірватися, і ми, власне, опинимося там, де й знаходимося тепер, у гіршому випадку – зі зменшеними санкціями щодо Росії. Головне – пам’ятати, що рішення про їх збереження залежить не від нас, а від європейців. А от наше виживання – від нашої готовності до опору.

Які ознаки справжньої зради?

Станом на сьогодні дійсна «зрада» влади все ж виглядає малоймовірною. Втім, реба бути пильними і стежити за порушеннями «червоних ліній». Але які вони у цій невизначеності?

Спробуємо визначити:

1. Одностороннє припинення Операції Об’єднаних Сил, відсутність вогню у відповідь на просування окупаційних військ у «сірій зоні».

2. Згода на вибори без забезпечення безпеки для українським партій, кандидатів і ЗМІ.

Ці два фактори мають стати сигналом для потужних суспільних протестів. Адже це – єдиний шанс зупинити капітуляцію мирним шляхом.

А далі все залежатиме від того, хто виграє мир

Без системної кризи в Росії досягнення працюючих домовленостей про її реальний відступ з Донбасу (хай навіть зі збереженням її васалів та їх правління на відповідних територіях за умов номінального суверенітету Києва) виглядає не надто реалістично.

Втім, якщо все ж процес переговорів просуватиметься в цьому напрямі, необхідно, насамперед, визначитися з ціною, яку ми готові (чи не готові) заплатити за це. У будь-якому разі, процес реальної інтеграції нині окупованих територій – справа дуже нешвидка.

Також можливе завершення активної фази війни, яка триває й досі, на тлі безкінечних і безперспективних переговорів про «формули пошуку модальностей», які прикриватимуть факт відкритої окупації Росією Криму і «гібридної» – частини Донбасу.

У «гонці на інвалідних візках до могили» український олігархічний плюралістичний режим цілком може обігнати російський олігархічний авторитарний режим. Останній має додатковий запас міцності за рахунок розмірів, нафти, потужних силових структур і, чого гріха таїти, часто більш ефективного державного апарату.

За умов системної кризи в Україні російський наступ продовжиться. Втрату Криму й частини Донбасу в 2014 можна порівняти з першим поділом Речі Посполитої, за яким послідкували другий і третій, які знищили цю державу.

Лише якщо Україна забезпечить стійкий економічний розвиток та паралельно продовжить витрачати достатні ресурси на зміцнення своєї обороноспроможності, вона матиме надійні гарантії збереження своєї державності.

єс сша донбас зеленський росія мінськ штайнмаєр переговори поразка війна