Орієнтир на жіночу аудиторію 50+ і експорт в СНД. Чому українські серіали такі примітивні

Їх знають в усіх навколишніх будинках – і ненавидять. Вони обіцяють власникам квартир гроші за «локацію», пів годинки часу та причетність до чогось великого, а платять копійки і з’їдають пів дня. Вони – це кіношники, які знімають серіали неподалік від своєї студії на столичній Троєшині. «Замовник платить мало, викручуємося, як можемо», – розповідає одна з працівниць української серіальної індустрії.

Москва – столица нашей родины

Але скромні бюджети – це ще пів-біди. До 2014 року на одній із провідних українських кінокомпаній не брали на роботу, якщо претендент не мав досвіду роботи в Москві. З одного боку, це свідчення колоніальної меншовартості, а з іншого – вимоги ринку. Тоді українські кінокомпанії знімали, як правило, для країн СНД. Українські канали серіалів практично не замовляли.

«Не можна показувати поліцейську форму, валюту, Конституцію, прапори, номери автомобілів – те, що свідчило б про приналежність до певної країни. В одному серіалі був епізод, де герої співають за столом українських пісень. Цієї серії ми не продали ні в Росію, ні в Казахстан. Показали на своїх каналах без втрати змісту», – розповідає Ірина (ім’я змінено), сценаристка однієї київської кіностудії.

Хоча українські канали після 2015 року й почали показувати більше українських стрічок, але виробники від ринку СНД не відмовилися. Зазначимо, що, як правило, канали рідко самостійно знімають серіали – частіше замовляють у кіностудій.

Робота на ринок СНД та на його вподобання накладала і накладає певний відбиток: напрацьовуються певні прийоми, культура, філософія, загалом певна школа. А згодом усе це світосприйняття переноситься й на серіали, які випускають тільки для України.

Та все ж після заборони російських серіалів прогрес є. Добре хоча б те, що від вимоги щодо московського досвіду роботи відмовилися. Це теж не відродження національного духу, а вимога ринку – знімати треба більше, а фахівців катастрофічно не вистачає. Тут не до понтів. Та цю ситуацію, нагадаю, створила заборона на імпорт російського контенту. Протекціонізм в дії.

На думку продюсера Олега Добрелі, який закуповує контент для каналу НЛО TV (у структурі медіахолдингу «Україна»), відхід від орієнтації на російський серіальний ринок як відкрив певні перспективи, так і оголив проблеми. Найбільша з них – відсутність школи україномовних сценаристів. Ті, які є – і пишуть, і думають російською мовою.

«Два з половиною роки тому наш канал повністю перейшов на виробництво українською – і зіткнувся з тим, що в галузі бракує спеціалістів. Який був сенс вчити українську, якщо роками виробляли російською? Особливо важко, коли йдеться про гумористичні формати: щоб перекладати й адаптувати жарти, написані російськомовними сценаристами, треба багато роботи, нервів і грошей», – розповідає Олег Добреля.

Поки що, каже продюсер, українська сценарна школа лише виховується. На його думку, від американської школи можна вивчити певні ходи, але сценарії серіалів – це завжди робота з контекстом. Скажімо, для фахового сценариста зі США слово «Троєщина» є лише топонімом, тоді як для киянина за ним стоїть цілий набір культурних асоціацій.

Зазирнемо на знімальний майданчик – подивимося, як росте українська сценарна школа.

Ультрабюджетна потогонка

Павільйон у спальному мікрорайоні Києва, кімната з невибагливим інтер’єром. Знімають серіал про роботу лікарів, але грошей у команди нема навіть на те, щоб орендувати апарат МРТ. Немає машин, отже, викреслені зйомки за межами павільйону. Сценаристці Ірині треба прописати дію, рух – у наявних умовах вона це зробить хіба що помістивши героїв у коридор.

Вони везтимуть пацієнта на ношах – і це вже створить напругу в сюжеті.

В Ірини не лише замало грошей, щоб розігнатися з вибором локацій, а й мало часу, щоб написати сценарій. 10 тисяч доларів коштує виробництво однієї серії серіалу, над яким вона тепер працює (наразі 5 сезонів, від 30 до 60 епізодів у кожному). З цих десяти тисяч оплачують і виробництво, і роботу всіх причетних.

Сценаристу з усієї суми перепаде 20-30 тисяч гривень, а то й менше, каже Ірина. Зате з такою протяжністю серіалу можна не хвилюватися – роботи вистачить надовго. Що менші гонорари платять акторам, то вони гірші, й на екрані видаватимуться фальшивими. Умовні зірки, котрі більш-менш уміють грати, коштують 2-3 тисячі гривень за знімальний день. І такі гонорари платять одному актору, який і витягує на собі все шоу.

Ірина отримує замовлення від каналу або студії з описом бажаного формату. Створює сценарій і підписує договір, в якому є пункт про передачу авторських прав. Це означає, що всі подальші правки, зміни у сюжеті відбуватимуться без погодження зі сценаристом – і він не має прав і на знімальному майданчику. Сценарій здають завчасно, до зйомок, тоді, коли серіал короткий (4-8 епізодів). Якщо ж Ірина має справу з кількома сезонами і щонайменше трьома десятками епізодів у кожному, то сценарій пишеться паралельно зі зйомками.

Зі знімальним процесом так само не затягують. Як розповідає Ірина, на 45-хвилинну серію в Україні виділяють три дні. 15-17 хвилин щоденної роботи – це швидкий ритм, він не передбачає тривалих репетицій та повторних дублів. Є норма кількості сцен за день – і кров з носа треба зняти саме стільки.

Тут не до шедеврів і захоплюючих сюжетів.

«Я б нізащо не змогла вибити грошей на серіал із таким опрацюванням, із такою атмосферою як, скажімо, у «Розповіді служниці» (антиутопія, один із популярних американських серіалів, перший сезон вийшов 2017 року).

Поки Ірина пише репліки до нехитрих серіалів, сама на дозвіллі любить подивитися, скажімо, американський серіал «Моцарт у джунглях» – історію закулісного життя філармонічного оркестру Нью-Йорка. Зітхає, що жоден український канал не замовив би історії, розрахованої не на широку жіночу аудиторію 50+, а на вузьку інтелектуальну публіку. Для такої в нашій країні серіалів поки що не знімають.

Проте радіє, що після заборони російського продукту як-не-як звелося на ноги власне кіновиробництво. Сценаристи озирнулися в пошуках нової цільової аудиторії: так з’явився перший серіал для підлітків «Школа». Кількість, сподівається вона, колись та й перейде в якість.

Кадр із серіалу "Любі діти". Ілюстрація заствочна, ми не аналізували саме цей серіал

Зневага до аудиторії та страх перед експериментами

Героїв українських серіалів роблять приблизно такими, щоб їх сприйняла аудиторія – така, як її уявляють телеменеджери. Тобто, м’яко кажучи, в серіалах показані не надто розумні персонажі.

Рейтинги свідчать, що господинею пульта в сучасній українській родині є жінка. Їй 40-50 років, і вона хоче (або так, принаймні, вважають у цьому бізнесі), щоб їй розповідали різноманітні варіації історій про Попелюшку.

Історія має бути драматичною, але в міру, сльозливою, але не надто шокуючою. У жодному разі глядачку не можна лякати. Якщо її треба розсмішити, то невибагливим гумором, якщо змусити пустити сльозу, то максимально мелодраматичною історією. Тому іноземні серіали на зразок культового «Доктора Хауза», в яких багато іронії, у нас транслюють уночі – широка аудиторія прагне зрозуміліших діалогів і тутешніх реалій.

Те, про що говорила нам Ірина, підтверджує й інша сценаристка, Аліна Семерякова.

«Заявки з гострими незвичними сюжетами, без хепі-енду, відхиляються. У сценаристів такі історії роками можуть лежати в шухлядах. Продюсери виробляють бізнес-продукт, розрахований на аудиторію, яку вони насправді не поважають. Самі дивляться «Ігри престолів», а умовній бабі Галі пропонують історії про доярок та попелюшок.

А я вважаю, що баба Галя хоче і буде з задоволенням дивитися якісніші історії. Але їх робити дорожче і важче, ніж «мило». Експерименти з форматами, сюжетами – це ризики втратити аудиторію, а канали не хочуть ризикувати.

Роками людей годували низькопробними й дешевими у виробництві серіалами про кумів, братів і сватів – це й досі вважається найлегшим шляхом. Але я б не сказала, що нема кому робити продукт іншого рівня – просто треба переглянути ставлення до своїх глядачів».

Аліна працює як самостійна авторка, без команди сценаристів. У її портфоліо – 15 серіалів та три повнометражні стрічки. Проте задоволена Аліна лише кількома роботами, які в результаті вийшли такими, як прописувала на початку: біографічний серіал про польську співачку часів комунізму «Анна Герман», серіал «Таємне кохання», комедія «Я кохаю свого чоловіка».

Аліна не уявляє, щоб якийсь із каналів зараз затвердив заявку на кшталт британського «Шерлока» (історія Конана Дойля, адаптована до сучасних реалій). «Скажуть, для глядача це занадто складно, а ми проти вітру не плюємо. Але навіть якби таке сталося, то бюджет однієї серії складав би 30 тисяч доларів замість мільйона. І зняли б цю серію за три дні – можна уявити, як».

Та порівнювати українські бюджети із західними, як це роблять українські сценаристи, некоректно. Адже британський чи американський серіал дивитиметься увесь світ, їх транслюватимуть комерційно успішні телеканали, а люди, які переглядатимуть онлайн, заплатять за перегляд.

У нас ж ТБ дотується із кишень олігархів: це не бізнес, а інструмент політичного впливу. Тому все й робиться за мінімальні гроші Спробувати заробити на продажах переглядів онлайн ніхто, цілком логічно, не ризикує.

Через малі бюджети та стислі терміни, на думку Аліни, у нас би не зняли серіал рівня «Чорнобиля».

Наприклад, Аліна отримує термінове замовлення: канал хоче зняти історію про жінку, яка має хворого сина, який потребує операції на серці. З труднощами дістає гроші, але тут убивають її сусідку, і підозра у вчиненні злочину падає на жінку та її сина. На написання такої мелодрами-детектива на чотири серії Аліна має лише місяць. Серія триває хвилин 40-50 – це означає, що в сценарії буде 40-50 сторінок.

Щоб виконати таке замовлення, Аліні доведеться працювати ночами і з літрами кави. Якщо пише історичний серіал, бере щонайменше місяць на розробку однієї серії – потрібно зібрати багато матеріалу. Хороші серіали пишуться роками.

Наприклад, лише на вивчення матеріалів щодо Чонобильської катастрофи у сценариста однойменного серіалу пішло два з половиною роки.

Над сценарієм до біографічного фільму про Фаїну Раневську Аліна Семерякова працювавла три роки, про Анну Герман (популярна співачка коміністичної Польщі, котру репресували), який згодом купили для показу в Польщі, Литві та Ізраїлі– рік.

Критерій хорошого серіалу очима сценаристки Семерякової – коли глядач занурюється в серіал, ніби в іншу реальність, коли зливається з героєм і проходить його шлях, коли його помилки стають помилками глядача. Герой при цьому не має бути або хорошим, або поганим – глядача втримає тільки складний персонаж. «Живий» герой ближчий глядачеві, такому легше повірити. Погані речі з ним стаються не тому, що «доля-злодійка», а тому що герой, як і кожна жива людина, проходить власний складний шлях трансформації та помилок.

Таке бачимо в американських історіях. Натомість, у більшості українських серіалів є чимало сцен, які розпочинаються з того, що герой заходить у приміщення й каже: «Доброго дня!». А героїня йому відповідає: «Доброго дня». Далі: «Як ваше здоров’я?» «Та нічого». Це повний непрофесіоналізм сценаристів, адже кожна сцена має починатися гостро й закінчуватися ще гостріше, без порожніх реверансів. Жодна репліка в серіалі не кидається на вітер. Між героями мають бути конфлікти – і зовнішні, і внутрішні. Натомість, в українських героїв серіалів внутрішніх конфліктів немає. Тільки волання: «От падлюка, зрадив!».

«Хороший серіал – це співпереживання, проживання глядачем чужого життя, наче свого власного. А в більшості українських – це хіба що підглядання за ним. Після важкого робочого дня жінка дивиться його у фоновому режимі, скажімо, прасуючи одяг і не відволікаючись на екран. Коли ж вона кидає праску, бо це щось досі небачене, значить, творці впоралися з завданням: не просто фонити, а зачепити за живе», – каже Аліна.

Такого серіалу – сміливого, гострого та позбавленого штампів – в Україні поки нема. Але, вважає Аліна Семерякова, з’явиться, коли перестануть боятися ризиків. А глядачі, які насправді вельми вдячні, на якість завжди відреагують переглядами.

Події на Майдані, війна, шпигунські ігри СБУ проти ФСБ дають чудовий фактаж для серіальних історій. Можливо, набивши руку на примітивних історіях, українська кіноіндустрія колись у майбутньому зніме й вітчизняний серіал, який заворожуватиме глядачів з усього світу.

Треба знімати

На думку Доброделі, первинне у виробництві будь-якого серіалу – зовсім не задумка сценариста чи продюсера. Усе вирішує глядач із пультом перед своїм екраном, перемикаючи одну історію та зупиняючись на іншій.

«Глядач завжди знає, чого хоче. Маркетингові дослідження покажуть, які історії йому ближчі, які теми та герої цікавіші. Інша річ, що мало хто це з’ясовує», – каже він.

Раз на рік телеканал «Україна» проводить дослідження, які визначають, хто э ядром їхньої аудиторії. Вже з огляду на це вирішують – омолодити їм свій контент чи навпаки зістарити, розповідає продюсер. Але цього не досить.

«Мало хто в Україні може дозволити собі зняти суто пілотну серію, щоб згодом протестувати її на фокус-групах. Як правило, спрацьовує два-три пілоти з двадцяти, тож ніхто не хоче викидати гроші на вітер. Є перевірені формати, наприклад, франшизи «Друзів», які всюди матимуть успіх», – каже Олег.

«Треба відчувати глядача, розуміти, що йому цікаво – але навіть так можна не вгадати. Дослідження аудиторії – тільки перший крок. Вони можуть підказати, де має відбуватися дія (в місті чи в селі), наскільки складною має бути історія, робити її про кохання чи ні. Та це досить умовні показники, які дозволять збільшити успіх проекту. Щоб знімати цікаві історії, треба постійно створювати серіали, консультуватися, помилятися. Нема універсального рецепту історії, яка вистрілить», – каже продюсер.

А на закінчення додає: як і більшість знайомих йому людей, які працюють в медіа, сам він практично не дивиться телевізор.

ТБ шоу серіал